– Я радий, куме, що ти схаменувся, справді радий. І спокійніше, і ситніше. Знаєш, як люди кажуть: "На чиєму возі їдеш, того й пісню співай".
– А то що ж! – голосно розсміявся Богдан, наливаючи і собі, і Барабашу повні склянки. – Постарів я, пане полковнику, а зі старістю й розум приходить. Ну, вип'ємо ж! – гукнув він голосно й розв'язно, цокаючись склянкою з кумом.
Пан полковник повернувся додому лише на світанку, ситий, захмелілий і такий веселий, що навіть сердита пані полковниця пригрозила йому. Відтоді й боягузливий Барабаш, який через власну скупість, а головне, через скупість пані полковниці, любив випити й поїсти за чужий кошт, став постійним гостем у Богдана.
Так пролітали, наче в чаду, день за днем. Наближалося свято святого Миколая{293}. Одного вечора Богдан увійшов до кімнатки Ганни й, ретельно зачинивши за собою двері, звернувся до неї серйозним, діловим тоном:
– Слухай, Ганно, я звик говорити з тобою як із другом: наближається вирішальний день. На Миколая я хочу влаштувати обід і послав гінців по всіх старшин, які тепер є в Україні; отримав звістку й від Богуна, що він до Миколая поспішає. Мені треба дістати привілеї. Вони в Барабаша{294}. Треба налити вином цю прогнилу бочку по самі вінця. Не шкодуй грошей; витрачай скільки хочеш, аби тільки все вийшло і ситно, і п'яно. Та пам'ятай, треба скликати якомога більше жебраків, бандуристів і калік.
– Чи не завадили б вони, дядьку; від них справи не приховаєш.
– Того мені й треба, – вони рознесуть по всій Україні, що Богдан украв у Барабаша привілеї й поскакав із ними на Січ!
– О дядьку! – тільки й змогла скрикнути Ганна та з обличчям, що спалахнуло захватом і натхненням, припала до його руки.
Звістка про те, що пан сотник Чигиринський готує на Миколая освячення свого нового будинку й пишний бенкет, із блискавичною швидкістю облетіла всі околиці. Безліч жебраків, калік і бандуристів потягнулися до Чигирина.
Уже за два дні до святого Миколая в домі Богдана почали готуватися до великого свята. Зима стояла тепла й тиха, а тому обідні столи для жебраків вирішили поставити в клунях, коморах і сараях. Цілими днями пекли, варили й смажили. Шмуль, якому було доручено заготувати для жебраків пиво й мед, літав усюди з такою поспішністю, що довгі поли його лапсердака розвівалися, мов крила кажана. Нарешті настав довгоочікуваний день.
Рано-вранці Богдан увійшов до Ганни й, поцілувавши її в голову, промовив із глибоким почуттям:
– Ну, Ганно, молися тепер Богові: Господь любить тебе.
– Дядьку! – звела на нього Ганна очі, що палали непохитною вірою. – Господь вас обрав, Він не залишить вас.
– Не кажи так, дитя моє, не спокушай серця! – провів рукою по чолу Богдан.
– Вас, дядьку, вас, – наполегливо й натхненно провадила Ганна, – я вірю, я знаю – вас!
– Але якщо й так, – глибоко зітхнув Богдан, – молися, дитя моє, у тебе чисте серце; молися, щоб Він очистив мене Своїм священним вогнем...
– О дядьку, – захоплено перебила його Ганна, – Він оберігатиме, Він дасть вам усе! Вірте й покладайте на Нього надію!
– Мій тихий ангеле, – міцно пригорнув її до грудей Богдан, – ти одна вгамовуєш і муки, і тривоги серця...
Ганна спалахнула й поривчастим рухом вирвалася з його обіймів.
XXXVII
Стукіт, що пролунав цієї миті у двері, відвернув увагу Богдана й змусив його озирнутися. Увійшов Золотаренко. Він поспіхом привітався з Ганною і, не помітивши її схвильованого обличчя, звернувся до Богдана:
– Будуть усі ті, кого ми з тобою намітили.
– Ну, слава Богу! – полегшено зітхнув Богдан. – А Барабаш? Довідався ти?
– Знаю, учора вже не вечеряв, щоб більше місця залишилося для Писаревого обіду.
– Чудово, ми його наллємо по самі вінця, мов бочку! Одне ось тільки... якби Богун, – пройшовся кімнатою Богдан, – ми б із ним одразу на Запорожжя; у нього ж там і друзів, і побратимів мало не три курені!
– Устигне, – упевнено промовив Золотаренко, – учора мені казали, що бачили його вже в Трахтемирові.
– Ну, то й усе... Шкода тільки, що Чарноти та Кривоноса немає. Та вони завжди пристануть, – упевнено всміхнувся Богдан, – а Нечай, вражий син, уже з тиждень у мене в коморі сидить.
– Одного тільки я боюся, – стурбовано промовив Золотаренко, – щоб твої пани-ляхи не понаїхали, а то всьому завадять!
– Не тривожся: про це я подумав, – упевнено кивнув головою Богдан, – сьогодні ж освячення будинку, а отже, і все наше духовенство буде. Не бійся, панство цього не любить! А якби хтось із них і забрів, то ми його швиденько напоїмо.
– Гаразд, – погодився Золотаренко.
Цієї миті почувся несміливий стукіт у двері.
– Хто там? – невдоволеним голосом запитав Богдан.
– Якийсь дід, а з ним чоловік і баба, – почувся голос козачка, – кажуть, що їм дуже треба побачити пана писаря.
– Який це ще біс звалився на мою голову? Скажи – не до них! – сердито крикнув Богдан.
– Казав, – відповів голос, – не слухають. Кажуть, що важлива потреба.
– Ну, то веди їх, вражих синів, сюди! – роздратовано промовив Богдан і, сердито смикнувши себе за вус, пройшовся кімнатою.
– Кому б це я ще знадобився? – потер він рукою чоло.
– Щось важливе, – серйозно зауважив Золотаренко.
За кілька хвилин почулися важкі кроки, і у дверях з'явилися три дивні постаті: білий, мов сніг, старий, який спирався на руку високої, худої та м'язистої молодиці з гарним, але суворим і жорстким обличчям, що нагадувало радше козака, ніж жінку, і чоловік, який спирався на товсту сучкувату палицю.
– Дід?! – скрикнули водночас усі присутні, з жахом відступаючи назад. – Ви з того світу чи з цього?!
– З того, з того, дітки, рідні мої, – радісно заговорив старий, беручи Богдана у свої обійми. – Бачиш, Бог було забрав, а потім назад відпустив, – шамкав дід, усміхаючись, цілуючи Богдана й витираючи сльози грубими рукавами свити. – Та ти постривай, постривай, сину, дай подивитися на тебе, який ти став! Ну, нічого, нічого... сокіл соколом, – гладив він Богдана і по голові, і по щоках. – Що ж, приймеш знову старого? Правда, погано оборонив твою господу... вдруге не попадусь!
– Що ви, що ви, діду? – скрикнув Богдан, пригортаючи старого до серця. – Та для мене вас бачити така радість, така втіха! Та й де ж вам життя доживати, як не в мене?
– Так, так... я й сам так думаю: або в тебе, сину, або в полі, – кілька разів витер очі дід і повернувся до Ганни, яка вже стояла за ним і з осяйним обличчям кинулася цілувати старечі, зморшкуваті руки.
– Голубко моя, чув уже я дорогою, що ти тут, – цілував він її і в чоло, і в голову, і в очі, – слава Богу, слава Господу милосердному... Отже, усе, що Бог дав, повернулося...
– Та що це ви мене, діду, не вітаєте? – радісно запитав і Золотаренко. – Чи вже й не впізнаєте?
– Таких-то й не впізнаєш! Та якби я тепер міг, дітки, то всіх би вас, здається, передушив! – скрикнув, сяючи від щастя, старий. – Кажуть, що на тому світі краще буває, а от нехай я знову потраплю ляхові на зуби, якщо на цьому не веселіше! – Старий обійняв Золотаренка. – Та ти тихіше, тихіше, брате, – крикнув він йому, коли Золотаренко обхопив його своїми сильними руками, – пам'ятай, що дід уже не той став; якби не ось ці люди, то вже хто його знає, де б я гуляв тепер?
– А як же ви, люди добрі, виходили нашого діда? – звернувся Богдан до молодиці та її супутника й раптом здивовано скрикнув. – Господи, та невже це Варька й Вернигора?!
– Ну, тепер уже не Вернигора, а Вернисолома; тільки її весь час і перевертав, – гірко всміхнувся козак, поглядаючи на свою палицю.
– Та йдіть ви сюди, поцілую я вас, – широко розкрив свої обійми Богдан. – Розповідайте до пуття, де й як перебралися ви з того світу сюди?
Після перших привітань заговорив Вернигора.
– Та що там говорити, і слухати не варто! Як це прихистив ти нас, приносила нам стара баба їжу... минуло днів три добре. Тільки дивимося, не прийшла вона одного разу, забула чи хто завадив їй, чи захворіла – не знаю, тільки не прийшла вона, не прийшла й наступного дня. Голод, а вийти боїмося. На третій день чуємо шум, гамір, крики: "Наїзд!" Хотіли було кинутися допомагати твоїм оборонятися, та нікому було, самі ж каліки зібралися! Одна тільки Варька була, так вона нас стерегла! Минуло, гадаю, з пів дня, із лісу приповзло ще двоє, голодних до смерті. Чуємо – тихо все стало. Прочекали ми до вечора – тихо, і їсти ніхто не несе. Ну, думаю, отже, невесело справа закінчилася, а тут їсти, знаєш, так хочеться, що готовий, здається, сам собі руку згризти, от ми й вилізли поповзом, а там ти вже сам бачив. Спочатку сяк-так ще перебивалися, то перелякану корову впіймаєш, то мішок пшениці знайдеш. Ось і діда підібрали. Нічого, голова міцна, загоїлася, а потім він ще й нам поради давав. Тільки довго так не можна було перебиватися: по-перше, їсти вже нічого не було, а по-друге, Чаплинський на хутір своїх дозорців прислав, мало-мало вони нас не зжерли! Хто на ноги звівся, на Січ пішов, а ми, – як уже так Бог дав, – перебралися в степ до одного зимівника *. А там як почули, що ти сюди повернувся та заварив кашу, то вже хто як міг, – хто на ногах, хто рачки, – доплелися таки до Чигирина.
– Отак друзі, отак молодці! – весело скрикнув Богдан, плескаючи козака по плечу. – Саме вчасно й устигли. Ну, а що твій чоловік, Варько? – звернувся він до жінки із суворим, чоловічим обличчям.
– Помер, – відповіла вона коротко й похмуро.
– Що ж ти тепер?
– Прийшла просити тебе, щоб узяв мене із собою.
– Ні, цього не можна, тепер я їду на Запорожжя. Залишайся в мене, Варько; ти оборонятимеш разом із Ганною моє гніздо, поки ми повернемося із Січі, а тоді вже, Бог дасть, зіллємося в одну ріку!
Варька суворо поглянула на Ганну; очі останньої дивилися на неї з німим, але щирим співчуттям. Побачивши цей сумний і глибокий погляд, вона відчула, як щось жіноче ворухнулося в її вже огрубілій душі, помовчала хвилину й тоді уривчасто промовила:
– Гаразд!
* Зимівник – хутір у степу.
– Ну, ось тепер і слава Богу! – полегшено скрикнув Богдан. – Тепер я буду цілком спокійний за своє гніздо: Варька, та Ганна, та ще дід, то кращих воїнів мені й не треба! Одначе ходімо, панове! Покажу я вам свою нову оселю, діду. Та ще й діти не знають, треба і їх потішити!
Уся компанія рушила до нижньої великої світлиці. Зустріч дітей із дідом була справді зворушливою: і старий, і' малий плакали від радості.
– Одного тільки немає, – прошепотів дід, витираючи очі й гладячи всіх по головах.