І треба ж було розбазікати про це серед народу! Тільки й гомонять тепер бісові діти, нібито ти їх навмисне приховав, щоб самому ними скористатися.
– Дурниці, куме, їй-Богу, дурниці! – похитнувся Барабаш. – Ну, і навіщо мені ці королівські цяцьки? Та вони мають стільки ж ваги, скільки торішній сніг! Чув же...
– Правда то правда, – погодився Богдан, – та народ хвилюється через них... А коли добереться... ой-ой-ой! Не знаю, як це ти тільки не боїшся тримати їх, куме?..
– Ф'ю-ф'ю! – свиснув Барабаш.
– Знищив їх? – скрикнув зблідлий Богдан.
Усі так і завмерли на місцях.
Барабаш заперечно похитав головою.
– Приховав, виходить?
– Хе-хе-хе! – розплився Барабаш у якійсь дурнуватій, задоволеній усмішці, і його п'яні очі хитро поглянули на Богдана. – Ти думаєш, що я їх так на видноті й тримаю? Ех, не такий я простий, куме... щоб одразу видати... так... – похитувався Барабаш і обводив усе зібрання п'яними, але ще лукавими очима. – Між жінчиними плахтами, – нахилився він до самого вуха Хмельницького, – у скриньці лежать... жінка так і возить із собою...
– Ха-ха-ха! – покотився зі сміху Хмельницький, і обличчя його вкрилося яскравим рум'янцем, а в очах спалахнув переможний вогонь. – Не може бути, куме! Прости мене, але я не вірю, щоб можна було... Ха-ха-ха! Між жінчиними плахтами, кажеш?
– Їй-Богу... щоб я не дочекався святого свята, – говорив, заплітаючи язиком, Барабаш, ударяючи себе кулаком у груди. – Воно, бачиш... воно безпечніше... туди, думаю, не кожен полізе... А ще й думка така: а що, як крива козаків вивезе... – говорив він, уже не соромлячись нічиєї присутності, – тоді ми й витягнемо зі схованки привілеї... і оголосимо... ось і нам перепаде... хе-хе-хе... – захитався він і мало не перекинувся, – хе-хе-хе... перепаде на зубок!
– А чому ж пані полковниця не зробила мені честі? Засиділася в Черкасах?
– Як це? – стрепенувся Барабаш. – Клята баба... мене самого не пускала, але Бог змилувався... захворіла... Так я її у Строкатого... у свата... на хуторі й залишив...
– У Строкатого, в Липцях?
– Гм... гм!.. – хитнув Барабаш головою.
– Отак кум, отак старший! – закричав Богдан, підводячись із місця. – За його здоров'я та за його мудру голову, дай Боже, щоб у нас побільше таких було...
– Слава, слава, слава! – закричали навколо гучні голоси.
Почалися загальні обійми й цілування. Нос і Нечай підтримували Барабаша; але, попри це, він ледве тримався на ногах і сильно похитувався вперед. Тепер він уже зовсім розчулився. Очі його сльозилися, язик ледве ворушився в роті.
– Дякую, дякую... дітки... батьки!.. – говорив він, витираючи очі й цілуючись з усіма... – Дай Боже вам... і того... і сього... і всякого... А тобі, Богдане... так уже ти мене розвеселив, бо один я на світі нещасний... А полковниця висушила мене, панове... А ти, Богдане... давай побратаємося... бо один я... їй-Богу ж, один як палець! – уже зовсім захникав Барабаш.
– Добре! – погодився Богдан. – Тільки ти спершу, куме, сядь, а я тобі для побратимства такої венгрижки піднесу, якої ти й у гетьмана не куштував! Гей, Катре й Оленко, сюди! – скомандував він дівчатам, які вже тут і стояли. Червоніючи й ніяковіючи, підійшли вони до батька. В однієї в руці була пузата пляшка, уся сива від моху, у другої на таці – дві чималі чари.
– У-у! – потягнувся до дівчат Барабаш. – Курчаточка... куріп... куріп... куріпочки... малесенькі... біленькі... пухкенькі, ух! – потягнувся він і ущипнув Оленку за підборіддя. – Люблю таких... пухкеньких...
– Та ти пий, пий, куме, – підніс йому чарку Богдан.
Барабаш перехилив її до рота й заплющив від блаженства очі.
– Ну, потішив ти мене, куме, – залепетав він, схиляючи голову на плече Богдана, – потішив. Проси тепер, чого хочеш, – усе дам... Дівчатка... куріпочки... курчаточка... беріть у мене все... я один... однаково пропаде... беріть і шаблю, і пістолі... і все, все, що хочете...
– Ну, навіщо їм це! – усміхнувся Богдан. – А ось, якщо твоя ласка, перстенечок та хусточку на пам'ять їм дай, щоб пам'ятали твою ласку...
– Нате, а тобі, Богдане, ось цю печатку... на спогад, – зняв він перстень, печатку й хустку.
– Дякую, друже й куме! – обійняв його Богдан.
– А куріпочкам... сам я надягну й за це їх по-ці-ці-лую... старому можна... їй-Богу... не оскоромлюся... ух! Пухкенькі... – потягнувся він було до дівчат, але похитнувся й неодмінно впав би під стіл, якби Нос не підтримав його. – Кур-ріпочки... цяцяні... знаєш, куме, пухкенькі... кругленькі... – лепетав він уже з напівзаплющеними очима, намагаючись вималювати пальцями якісь округлі обриси й опускаючи голову на стіл.
Але Богдан уже не чув його п'яного бурмотіння. Затиснувши в руці перстень, печатку й хустку полковника, він швидко вискочив у сіни.
– Тимку! – гукнув він, задихаючись від хвилювання.
– Тут, батьку, – відповів молодий козак, який уже нетерпляче чекав на батька.
– Кінь осідланий?
– Готовий.
– Лети стрілою до полковниці на хутір... у Липці, до Строкатого... Ось хустка, печатка й перстень Барабаша... Скажи їй, що полковник звелів видати тобі ті привілеї, які він отримав від короля й заховав між її плахтами у скриньці... Скажи, що їх потрібно негайно передати панові старості... а то козаки вчинять наїзд...
– Гаразд, батьку!
Сміливе обличчя молодого хлопця палало рішучістю.
– Не забудь нічого.
– Усе пам'ятаю.
– Лети ж, не шкодуй коня: пам'ятай, від цього залежить уся справа.
– Вчасно буду назад!
Хлопець вийшов із сіней, і за кілька секунд до Богдана долинув гучний тупіт кінських копит. Богдан визирнув у двері й побачив, як Тимко промчав повз будинок щодуху. "Ну, з Богом", – подумки промовив він і повернувся до великої світлиці. У кімнаті вже сутеніло, але ніхто не думав запалювати свічки. Усі зібралися у великому хвилюванні посеред світлиці. Барабаш уже лежав зовсім п'яний, схиливши голову на стіл, лише іноді з його напіввідкритого рота виривалося якесь невиразне й безглузде мукання.
– Кого послав? – оточили Богдана старшини.
– Тимко вже полетів.
– Гаразд, – промовив Нечай, – а цю рухлядь, – указав він на Барабаша, – допоможіть мені хто-небудь витягти, щоб тут не заважала.
– Згода! – погодився Нос.
– Ну, і відгодувався ж на наших спинах, – крекнув Нечай, піднімаючи Барабаша за плечі, тоді як Нос узяв його за ноги, – наче відгодований кабан!
– М-м! – промичав Барабаш, піднімаючи повіки, і, поглянувши тьмяними п'яними очима на Нечая, незв'язно пробурмотів: – Пухкенькі... знаєш, куме... пух-пух-х-х...
Витягнувши величезне тіло Барабаша, Нечай і Нос повернулися до світлиці. Зимові сутінки швидко насувалися. Ніхто більше не сідав за стіл; у напівтемряві він вирізнявся якоюсь потворною купою з перекинутими ослонами й лавами та калюжами меду й вина.
– Сідлати коней! – розпоряджався Богдан уривчастим, напруженим голосом. – Ти, брате Богуне, та Ганджа, та син мій Тимко зі мною на Запорожжя... негайно, не гаючи часу, щоб не встигли нас зжерти пани... Тобі, Ганно, доручаю дім мій... бережи його... з тобою будуть Варька й дід. Ви, брати, – звернувся він до старшин, – чекайте наших звісток... сидіть тихо й смирно... звалюйте всі гріхи на мене... не викликайте жодної підозри доти, доки ми не зустрінемося з вами віч-на-віч.
– Гаразд, батьку! – відповідали навколо схвильовані, напружені голоси.
– Ти, Пешто, – звернувся Богдан... але відповіді не було.
– Та де ж він? Де Пешта?
Усі старшини озирнулися навколо; Пешти не було.
– За обідом сидів; я сам стежив за ним увесь час, – із тривогою зауважив Богун.
– Пішов? Коли?
Усі мовчки перезирнулися; ніхто цього не помітив.
Обличчя Богдана потемніло.
– Недобрий знак... – глухо промовив він, тривожно проводячи рукою по голові, – аби тільки Тимко благополучно повернувся...
Ніхто не відповів ані слова. Навколо запанувала якась стримана, зловісна мовчанка...
Минуло з пів години; у кімнаті вже потемніло настільки, що обличчя всіх присутніх здавалися якимись безформними плямами, але про освітлення ніхто не згадував. Усі прислухалися з якимось болісним напруженням... Найменший шерех здався б гуркотом у цій тиші, але навколо було тихо.
– О Боже, Боже, Боже! – шепотіла Ганна, до болю стискаючи руки. – Ти не допустиш, не допустиш, ні!
Минуло ще пів години млосного, нестерпно повільного чекання.
На небі вже з'явилися зорі; величезна вогняна комета дивилася зловісним оком просто у вікно.
У великій світлиці, наповненій людьми, не було чути ні слова, ні звуку; здавалося, кожен боявся своїм диханням порушити безмовну тишу. Ставало моторошно.
Проповзла ще одна важка хвилина, друга.
Раптом Богдан стрепенувся, нерішуче підвівся з місця, простояв якусь мить – і кинувся з кімнати.
– Що, що там? – пролунав чийсь голос.
– Тихіше! – нетерпляче крикнув Нечай і припав вухом до вікна.
Здалеку долинув слабкий тупіт. Ближче, ближче, виразніше. Ось уже 'чітко чути тупіт коня, що мчить щодуху.
Ще... ще...
Двері рвучко розчинилися, і на порозі з'явився Богдан. У руці він тримав високо над головою товстий пергаментний аркуш, перев'язаний стрічкою.
– Здобув! Є, брати, є! – крикнув він уривчастим голосом, що перехоплював подих. – Це наш стяг до свободи! – високо підняв він сувій.
– Бог за нас! – з розчуленням перехрестилися старшини.
– А ми за Нього, брати! – урочистим тоном промовив він, опускаючи папір на стіл. – Тож поклянімося перед Господом Всевишнім, перед цим страшним Його мечем, – указав він на палаючу комету, – що ніхто з нас не відступить від раз розпочатої справи й не видасть ні словом, ні ділом братів!
– Клянемося! – перебили його дружні голоси.
– Що забудемо цього разу всі свої хатні чвари{296} (домашні міжусобиці), забудемо дружин, матерів і дітей та не покривимо душею перед братами заради жодного земного блага!
– Клянемося! – знову перебили його дружні голоси.
– Поклянімося ж і в тому, – натхненно провадив Богдан, і голос його затремтів, мов натягнута струна, – що не пошкодуємо ні крові, ні мук, ні власного життя й не відступимо доти, доки залишатиметься бодай один із нас!
– Клянемося Господом Всевишнім і Його страшною карою! – пролунав палкий вигук, що проймав душу, і десять оголених шабель із дзвоном опустилися на стіл.
XL
У просторій і розкішній світлиці пана чигиринського підстарости горіли яскраві вогні.