– Ех, Богдане, якби ти бачив, як він боронився. Очі палають, шаблею махає, літає від одного до другого, так сам і рветься у вогонь... Козацька душа! І хоч би тобі в одному оці страх! Оточили нас зусібіч, а він, малюк наш, кричить: "Не здамося, усі поляжемо!" Дивляться на нього старі й набираються віри та хоробрості. Мов ангел Божий літав серед нас... Ех! – махнув дід рукою й витер жорстким рукавом очі. – Був козачок-вогничок, та згас... – голос діда урвався.
Усі якось сумно похилили голови.
Тим часом, попри ранню пору, на подвір'я вже прибував натовпами народ. Люди розміщувалися і біля кухонь, і в сараях. День був теплий і світлий, наче весняний.
Добряче підкріпившись, Богдан сказав кілька слів дідові, Вернигорі та Варьці й вийшов разом із ними та Золотаренком на подвір'я. Невдовзі навколо діда та його товаришів зібралися гурти людей; усі про щось таємниче шепотілися, захоплено й здивовано кивали головами та поспіхом переказували щось іншим.
Ганна ж разом із дівчатками та служницями почала готувати у великій світлиці стіл для запрошених старшин. Вона робила все якось гарячково й квапливо. Руки її тремтіли від хвилювання, а в голові невідступно крутилася одна й та сама думка: "Вдасться чи ні, вдасться чи ні?"
Усе вже було готове; столи накриті й заставлені дорогим посудом. Уже й вина, і наливки, і меди, і запіканки були принесені з погребів, уже й у пекарнях закінчили роботу, а Ганна все ще нетерпляче ходила від одного столу до другого, то поправляючи скатертину, то пересуваючи келихи, намагаючись хоч чимось відвернути себе від млосного очікування.
Раптом до кімнати стрімголов увірвався Юрко й, гукнувши: "Ганно, Богун, Богун приїхав!" – помчав далі. Услід за вигуком дитини двері рвучко розчинилися, і до кімнати ввійшов ставний і мужній козак-красень років тридцяти.
– Богун! – радісно скрикнула Ганна, і її обличчям розлився легкий рум'янець.
– Він, він, Ганно! – захоплено відповів прибулий і, перехрестившись на образи, швидко підійшов до дівчини: – Ганно, сестро наша, знову ти з нами! – міцно поцілував він її в обличчя. – Я знав, що ти повернешся, що ти не замкнеш себе в холодних мурах, коли тут починається нове життя!
– Так, так... – заговорила, спалахнувши рум'янцем, Ганна, – сьогоднішній день...
– Знаю, – перебив її Богун, – ох, душа моя палає, Ганно! Коли отримав я від Богдана звістку – землі під собою не чув! Мов на крилах летів я сюди... А все навколо підіймається, ворушиться, – говорив він жвавим, радісним голосом, – ще не знають, що саме, а вже підводять голови, насторожуються й прислухаються, мов кінь проти вітру, звідки шум долинає!
– Господь нас почув...
– Так, так! – натхненно провадив Богун. – Але якби ти бачила все те, що мені довелося побачити за цей час, Ганно! Якби то був камінь, а не людина, то й він потонув би у сльозах! Ну, та що там! Тепер усе вже минуло! Ми вже їх більше на посміховисько ляхам не залишимо! А як подумаю, Ганно, що настане, – серце так і рветься з грудей!
– Брате мій, друже мій! – скрикнула Ганна, не відриваючи радісно сяючих очей від натхненного, енергійного обличчя козака.
– Так, друг, – міцно взяв її за руку Богун, – пам'ятай, Ганно, друг вірний і незрадливий! Тепер настануть страшні часи; але ти маєш тут руку, яка захистить тебе від усього.
– Та ось він, ось він сам! – пролунав цієї миті гучний вигук, і до кімнати ввійшли, захекані, Богдан, Золотаренко, Нечай та інші старшини.
– Батьку! – скрикнув Богун, розкриваючи свої широкі обійми.
Кілька хвилин у кімнаті було чути тільки звуки міцних козацьких поцілунків і не менш палких радісних слів.
– Бач ти, вражий син, – усміхався на весь рот Нечай, поплескуючи Богуна по плечу своєю широкою, волохатою рукою. – Дарма що мотався під дощами та вітрами, як і я, а погляньте – який красень.
– А, і Ганджа тут? – радісно обійняв Богун козака, що підійшов до нього, чорного, мов смола, з довгим чубом і широким ротом.
– "Без Гриця і вода не святиться", брате! – широко вишкірився той, показуючи ряд блискучих білих зубів.
XXXVIII
Після перших привітань, жартів і розпитувань Богдан причинив двері й звернувся до всіх серйозним, діловим тоном:
– Ну, панове, тепер ми всі в зборі. Усі ви знаєте, навіщо я скликав вас сьогодні: цей день для нас важливіший за всі прийдешні дні. Якщо нам удасться виманити в старого хитруна ці привілеї, успіх буде за нами. Цими привілеями ми піднімемо все поспільство, усю чернь, а головне, залучимо ними на свій бік і татар. Тому прошу вас, друзі, будьте насторожі: ніхто хай не зронить необачного слова. Старого лиса важко буде обдурити. Не пийте багато, стежте за мною, що я робитиму й говоритиму; підтакуйте мені, та спритно.
– Гаразд, батьку, – кивнув своєю волохатою головою Нечай. – Брехати – не ціпом махати.
– Тільки не передати куті меду! – зауважив Золотаренко.
– Дивіться ж, – провадив Богдан. – Хоч би що я говорив, не заперечувати мені жодного слова. Я у великий дзвін, а ви в малі. А якщо Господь допоможе нам вирвати привілеї з рук лиса, ти, Богуне, ти, Ганджо, і син мій, Тимко, сьогодні ж уночі зі мною на Січ.
– Гаразд, – погодилися всі.
– А якщо, – запитав Нечай, – цей старий лантух їх знищив?
– Це й мені серце холодить, – насупив брови Богдан, – утім, не такий він, на всякий випадок приховає їх... щоб і вашим, і нашим.
– Дай Боже! – хитнув головою Нечай.
– Так, так! Дай, Боже, і поможи! – перехрестився Богдан. – Одначе за мною, панове; я бачу, Барабаш приїхав; Кречовський{295} із ним... А ось і батюшки з дячками.
Освячення будинку відбулося з усією пишнотою. Служили два священники з причтом і хором, який хоч і співав не надто вправно, зате з почуттям і розчуленням.
Після богослужіння гостинний господар запросив усіх на "хліб радісний". У сараях, де розмістили жебраків, калік і бандуристів, пригощали всіх горілкою та пивом дід, Варька, Вернигора й Золотаренко. Звідусіль лунали якісь таємничі тости й побажання. Пожвавлення за столами дедалі зростало.
А в парадній світлиці, за розкішно прибраними й заставленими всілякими стравами столами, пан писар разом із Ганною, Катрею та Оленою вітали дорогих гостей, особливо ж пана полковника, який сидів на найпочеснішому місці; кілька дівчат і козачків із блюдами, глечиками та пляшками стояли осторонь, чекаючи лише наказів господаря.
– Ну, панове, – промовив Богдан, наливаючи першу чарку Барабашу, – перш ніж розпочати наш бенкет, вип'ємо за здоров'я його милості короля, панів сенаторів і всього вельможного панства!
– Vivat, vivat! – підхопили навколо старшини.
– Нехай господарюють собі на втіху, а нам на щастя!
– І бунтівникам на страх та на горе! – гаркнув на все горло Нечай, щосили вдаряючи широкою долонею по столу.
– Слава! Слава! – знову підхопили старшини.
– Приємно чути, – нахилився Барабаш до Хмельницького, – приємно чути такі слова... а я думав... подейкували, знаєш... про Нечая, що він із тих головорізів, які не хочуть бачити власної вигоди.
– Е, куме, – усміхнувся Богдан і долив келих Барабаша, – мундштуком будь-якого коня приборкаєш, ходитиме, мов шовковий.
– Так, так, а без нього, дивись, і простий кінь із сідла скине, – затрясся Барабаш і осушив келих. – Добрий мед у тебе, куме, добрий... аж млость по ногах розійшлася.
– То пий же, пий, куме! Зроби честь моїй убогій хаті, – низько вклонився Богдан і голосно гукнув: – Гей, Ганно, доньки, припрошуйте пана полковника!
Ганна встала зі свого місця й, узявши в руки срібну тацю, поставила на неї високий глечик із тонкою шийкою та підійшла до Барабаша; за нею несміливо пішли й Оленка, і Катря.
– Прошу покірно! – низько вклонилася вона перед Барабашем.
Барабаш поглянув на неї, – зі своїми розпашілими щоками й довгими, опущеними віями вона була напрочуд вродлива цієї миті.
– Ну, ось і не пив би, та не можна відмовитися! – скрикнув Барабаш і підморгнув Богданові. – А в тебе, куме, розсада! Їй-Богу, розсада, квітник! Та й чи варто було клопотатися через ту, куме, коли тут така куріпочка, красунечка залишилася? Бач, як щічки палають! – простягнув він до Ганни руку, але Ганна спалахнула й відсмикнула голову назад. – Ляклива ще... хе-хе-хе, – затрясся всім своїм огрядним тілом Барабаш, – спритний ти, пане куме, їй-їй, спритний!
– Ти вже їм пробач, – кивнув Богдан Ганні головою, щоб відійшла, – не вміють вони як слід ушанувати тебе, як належить твоїй честі. Справжньої господині немає, а ці молоді...
– Що молоді, то нічого, хе-хе-хе... добре, – знову затряс своїм огрядним животом, підперезаним широчезним поясом, Барабаш, – люблю таких кругленьких, пухкеньких, – вимальовував він пальцями в повітрі, – хе-хе-хе... біленьких, знаєш, куме, біленьких... Та й ти не проти... Бач, пройдисвіт! – погрозив він йому пальцем. – І де він таких бере? Хоч би з кумом поділився!..
– А пані полковниця? – підморгнув Хмельницький.
– Е, не згадуй, куме, не згадуй, – замотав головою розвеселений Барабаш і, нахилившись до вуха Хмельницького, прошепотів: – А то й апетит відіб'єш!
– Те-те-те! – весело скрикнув Богдан. – А ми все про вино та про мед, а про їжу й забули. Ось, куме, грибочки, ось огірочки, ось капуста, ось і локшина шляхетська... для них готується... а ось тарань, дивись, наче пух, а жирна, так і просвічується, мов бурштин, – присував він до Барабаша одну за одною миски й тарілки з горами закусок.
– Дякую, дякую, – прицмокував губами старий, оглядаючи ласкавими очима апетитні страви.
– А ось і рибка, несіть її сюди, хлопці! – гукнув Богдан двом козачкам, які тримали на блюді величезного осетра. – Поважна рибка, куме, такого осетра витягли хлопці, що, кажуть, іще покійного короля знав... утік від панів, а козакам до рук потрапив.
– Хе-хе-хе! То сюди його, сюди, старого дурня, щоб не попадався! – потягнувся Барабаш до величезної риби, що лежала, мов колода, на блюді. – А я, правду кажучи, куме, ще, того, і не закушував, так у мене в животі, мов у Буджацькому степу, порожньо!
– Напакуємо! – струснув головою Богдан, накладаючи на тарілку полковника величезні шматки.
– І наллємо, – зауважив з усмішкою його сусід ліворуч, із шляхетним обличчям і розумними, але зовсім непроникними очима, полковник Кречовський, – бо риба, кажуть, плавати любить.
– М-м-м!..