Закутані в чорні кереї, похмурі постаті мовчки похитувалися в сідлах; десь зареготав пугач. Оксані стало страшно. Вона озирнулася: вершники їхали поруч із нею так близько, що торкалися стременами її ніг.
– А де ж Олекса? – несміливо запитала Оксана, звертаючись до того, хто здався їй старшим.
– Ось скоро побачиш. Чекає в санях, – відповів той, і Оксані здалося, що в його голосі пролунав глум.
Якийсь свист чи стогін лісом... Ліс дедалі густіший... Мовчки похитуються чорні постаті, коні перелякано фиркають.
Але ось сосни порідшали. Крізь їхні стовбури видніється галявина. Щось темніє. Це сани. Серце в Оксани тьохнуло й завмерло.
– Олексо! – скрикнула вона, пориваючись зіскочити з коня.
– Устигнеш! – усміхнувся їй вершник, і, пришпоривши коней, вони виїхали на галявину.
У санях сиділа якась постать, загорнута, як і її супутники, у довгий плащ із каптуром на голові.
"Навіщо він ховає своє обличчя?" – блискавкою промайнуло в голові Оксани; але міркувати було ніколи. Підскакавши до саней, старший спритно зіскочив із коня й, схопивши Оксану, посадив її в сани. Застояні коні рвонули з місця, і сани помчали...
Плащ розгорнувся... Оксану охопили сильні руки; хиже вусате обличчя наблизилося до її обличчя.
– Чаплинський! – скрикнула нелюдським криком Оксана, намагаючись вирватися; але сильні руки міцно тримали її.
– Так, Чаплинський, – прошепотів над її вухом із нахабним сміхом хрипкий голос, – а обійняти зуміє не гірше за козака!..
XXXVI
Перший час після свого оселення в Чигирині Ганна ще довго не могла звикнути до галасливого мирського життя; вона наче відвикла від людей і щоденних клопотів, але самі ці клопоти, яких тепер випало на її долю чимало, допомогли їй невдовзі позбутися тієї суворої зосередженості й мовчазності, що наклало на неї монастирське життя. Крім того, її до глибини душі зворушила радісна зустріч із дітьми. Обійнявши Ганну за шию, Катря й Оленка довго плакали тихими сльозами в неї на грудях, ніжно притискаючись, наче хотіли розповісти цими безмовними сльозами, скільки горя пережили за цей час їхні молоді, дитячі душі. Нарешті відірвавшись від дівчаток, Ганна обійняла Юрка, який уже давно чіплявся за її байбарак, привіталася з Тимком, який, попри свою відлюдькуватість, поцілувався з нею, увесь спалахнувши від радості, й озирнулася навколо. Нічого вона не сказала, але тихе зітхання вирвалося з грудей усіх присутніх. Двох людей бракувало тут для повного щастя – Оксани й маленького Андрійка. Сльози виступили на очах у Ганни й молоденьких дівчат. Відтоді це стало горем, про яке і вона, і вони думали щодня, але зарадити йому не було жодної можливості... Так і зажила Ганна знову в старому гнізді, поринувши у свої справи й обов'язки; здавалося, вона ніколи й не йшла звідси; від пережитого горя залишилася тільки легка хмаринка тихого смутку, яка тепер не сходила з її обличчя навіть у найвеселіші хвилини.
Часто згадувала вона з дівчатами пережиті жахливі дні: особливо шкода їй було Оксану; вона прив'язалася до неї, мов до рідної сестри. Коли Ганна згадувала про долю, яка мала спіткати бідну дитину, жах охоплював усе її єство; але порушувати питання про визволення Оксани тепер було і неможливо, і марно. Одне дивувало її: як це Морозенко досі не з'явився сюди, щоб бодай спробувати врятувати свою маленьку Оксану, яку він так сильно кохав. Утім, це здивування незабаром розвіялося. Одного разу до Богдана з'явився зовсім несподіваний і вже забутий гість, – гостем цим виявився Шмуль. Побачивши Богдана, він кинувся до нього з такою щирою радістю, що навіть здивував усіх присутніх.
– Ой гот, гот!* Тателе, мамеле, – закричав він, задихаючись від радості, дзвінко шморгаючи носом, і кинувся цілувати руки Богданові, – пан писар живий! Ой, ой! Живий і здоровий!
– А тобі-то що, чи зрадів? – усміхнувся Богдан, дивлячись на кумедну постать єврея.
* Ой Боже, Боже! (євр.)
– Що з того? Що з того? – співуче повторив Шмуль, підводячи брови й витираючи від хвилювання пальцями ніс. – Пан писар думає, що в Шмуля тільки пар, а в Шмуля є серце. О! – тицьнув він себе пальцем у груди. – І ще як стукає, ой-ой-ой!..
– Ну, а чого ж воно там стукає? – і далі всміхався Богдан.
– А того воно стукає, що не хоче більше без пана писаря жити! Пан писар покинув Суботів, і Шмуль із Суботова; пан писар у Чигирин, і Шмуль у Чигирин; пан писар на Січ, і Шмуль на Січ; пан писар на війну, і Шмуль на війну – ось що! – скрикнув, мотнувши пейсами, єврей.
– Го-го! Та як же ти розхоробрився, Шмулю, буде ще з тебе запорозький козак! – розсміявся Богдан, а за ним і всі інші. – А чому ж ти покинув Суботів?
– Вей мир, вей мир! – сумно замотав головою Шмуль. – Який гешефт без пана писаря? Знаю я вельможних панів, братимуть усе наборг (у борг) та наборг, а коли єврей скаже хоч слово за гроші, то єврея за пейси, на дуб – і ферфал! Пхе! – сплюнув він убік. – Буду я вже краще за паном писарем жити!
– Тому, що з пана писаря кров можна тягнути?
– Ой вей! – жалібно зітхнув Шмуль і розчепірив пальці. – Бо всім треба жити; усіх Бог на життя створив!
Останній аргумент виявився настільки переконливим, що Богдан дозволив Шмулеві поставити новий шинок на тій землі, яку він купив у Чигирині. Серед багатьох новин Шмуль повідомив між іншим і про Морозенка, про те, як він умовляв його не їхати, знаючи, що з цього нічого не вийде; але молодий лицар усе-таки поскакав глупої ночі до Чигирина та відтоді так і пропав.
Ця звістка, мов грім, уразила і Богдана, і Ганну, і всю родину; здавна всі звикли вважати Морозенка Богдановим сином, і чесний, самовідданий, добрий хлопець цілком заслужив загальну любов.
– Загинув, – вирішили всі, – без жодного сумніву!
Навіть суворий Золотаренко сумно промовив:
– Дуже шкода, шкода хлопця: золотий був би козак!
Але віддаватися смутку й наріканням тепер не було можливості: наближалися такі важливі події, які поглинали всяке особисте життя; крім того, треба було облаштовуватися в новому помешканні, та облаштовуватися не абияк. Богдан купив чудову садибу, яку ще й перебудував та прикрасив на свій смак. Чигиринські обивателі тільки дивувалися, звідки в розореного пана писаря береться стільки грошей, але він витрачав їх так багато, що здавалося, ніби в його кишенях било невичерпне джерело! Невдовзі завдяки невтомним турботам Ганни й двох молоденьких дівчат дім пана сотника набув такого заможного й гарного вигляду, якому позаздрив би будь-хто з вельможних панів. Часто, входячи до світлиці, Богдан заставав усю свою родину за мирною працею, коли всі тіснилися навколо Ганни. Мовчки милувався пан писар цією мирною картиною, і тихе зітхання виривалося з його грудей.
– Що з вами, дядьку? – підходила до нього, бувало, Ганна, – чого зажурилися? Зла доля розсіяла нас, а ось милосердний Бог дав, і зібралися всі.
– Ех, Ганно, – відповідав, відвернувшись убік, пан писар, – склеєне цілим не буває, – і виходив із покою геть.
Щодня ходив Богдан із Ганною своїм подвір'ям оглядати останні роботи, які поспіхом закінчували, попри зимову пору. Навколо них усе вирувало життям, і раптом, серед гарячих клопотів, порад і наказів, Богдан замовкав на півслові й сумно спрямовував свій погляд на робітників, що метушилися навколо.
– Що з вами, дядьку? – співчутливо запитувала його Ганна, намагаючись зазирнути йому в очі. – Господь відібрав ваше старе гніздо, але Він же дав вам іще краще.
– Ех, порадонько ти моя тиха, – сумно відповідав Богдан, проводячи рукою по її темноволосій голові, – мені вже більше гнізд не вити... не для мене воно!
І ця батьківська ласка наповнювала серце Ганни невимовною радістю. Більше вона нічого й не хотіла: так би й до самої смерті. Але невдовзі довелося розлучитися з тихим і мирним життям.
Закінчивши облаштування й оздоблення свого будинку, Богдан зажив так широко й відкрито, що слава про його гостинність рознеслася далеко навколо. Щодня в його домі почали збиратися і шляхтичі, і козаки. Богдан пригощав усіх на славу. Мед і вино лилися невичерпним потоком, а веселий, жартівливий настрій люб'язного господаря остаточно зачаровував гостей. Мало-помалу в Богдана почала бувати вся чигиринська шляхта. Дехто з панів спочатку пробував утішати пана писаря, але останній виявив таке дивовижне забуття своїх образ, що невдовзі шляхта почувалася зовсім вільно в домі скривдженого й приниженого козака.
– Ех, пане писарю, пане писарю, – говорив, бувало, заплітаючи язиком, хтось із огрядних панів. – Ну, чи варто було тобі засмучуватися через якийсь хутірець і одну дівчину?
– Та хай мене кінь лягне просто в око, – вигукував зі сміхом Богдан, – якщо я за тим шкодую! Звик був спочатку до дівчини, от і було прикро! А як з'їздив я до Варшави, то бачу тепер, що товар цей недорогий; можна за два червінці півкопи купити. Та й за хутором жалкував я, бо не знав міського життя, а тепер із такими друзями, – обіймав він захмелілих сусідів, – та хоч віддавай мені назад Суботів – сам не піду! Та хіба є ще тут час шкодувати за чимось у житті? "Жице наше крутке – выпиеми вудки!" – завершував він молодецьким вигуком.
– Жице наше недлуге, выпиеми по другий! – підхоплював із гучним реготом інший.
І червоні, спітнілі обличчя тягнулися цілуватися до пана писаря. Склянки дзвеніли, а вино лилося й лилося.
Коли ж після цих галасливих бенкетів Ганна входила до світлиці, вона заставала Богдана самого, за залитим вином столом, із головою, опущеною на руки, з похмурим і гнівним обличчям. Він підводився їй назустріч і, окидаючи сліди бенкету зневажливим поглядом, говорив зі злобним торжеством у очах: "Нічого, нічого, моя голубко, потерпимо ще трохи, більше терпіли.
Піднесемо їм такого меду, від якого в усієї Польщі голова запаморочиться!"
Кілька разів запрошував Богдан на бенкет до себе свого кума Барабаша; але хитрий, боягузливий старий, знаючи про пригоду з Богданом, цурався його, побоюючись, щоб знайомство з паном писарем не скомпрометувало його в очах вельможних панів; дізнавшись же про те, що в Богдана щодня бенкетує майже вся чигиринська шляхта, він нарешті наважився навідати кума. Приїхав і побачив, що від колишнього Богдана не залишилося й сліду. Його зустрів веселий і безтурботний гуляка з душею навстіж, друг і приятель шляхти та всіх панів.
– Так-то краще, хе-хе-хе! Краще! – поплескав задоволений Барабаш Богдана по плечу.