Скільки разів благала вона Комаровського відпустити її... вона зуміла б дійти пішки хоч до самої Січі, знайшла б і там Морозенка, міцно-міцно обвилася б навколо його ніг і сказала б йому, що не може більше без нього жити! Але на всі її благання Комаровський відповідав упертою відмовою, запевняючи її, що, щойно повернеться його друг Богдан, він одразу ж відпустить її з ним; але саму – нізащо. Так проминали день за днем у сльозах, в очікуванні, і Оксана вже втрачала їм лік.
Лише одного разу вночі сталася якась дивна подія, що так і залишилася для неї нерозгаданою. Вона прокинулася від страшних криків, ударів і пострілів. Перелякана, схопилася вона, кинулася кликати бабу – ніхто не відповідав; тоді вона хотіла була вискочити в сіни, але двері виявилися замкненими; Оксана почала відчайдушно стукати в них – ніхто не приходив. Утім, постріли й крики тривали недовго; невдовзі вони стихли, і навколо запанувала цілковита тиша. До ранку не спала Оксана: їй здавалося, що серед безлічі диких криків вона чула козацькі голоси. "Це Олекса, Олекса! – болісно билося серце молодої дівчини. – Це він приїхав сюди, щоб визволити мене!" І вона знову починала, мов божевільна, битися у двері й, знесилившись, падала на підлогу. Але навіщо б він затівав напад? Хіба не міг він з'явитися просто до доброго пана, подякувати йому й прийняти її, Оксану, з його рук? Усе плуталося в голові нещасної дитини: то їй вчувалися якісь передсмертні стогони, то здавалося, що дорогий голос шепоче їй на вухо кохані, рідні слова.
– Олексо, Олексо мій, де ти тепер? Навіщо ти залишив, забув мене? – повторювала, захлинаючись сльозами, дівчина.
XXXIV
Уранці до Оксани ввійшов Комаровський із перев'язаною рукою й повідомив, що вночі на хутір напала ватага татар і що йому ледве вдалося відбитися від них і захистити її. Побачивши заплакане обличчя Оксани, він підійшов до неї й, обвивши рукою її гнучкий стан, притулився губами до плеча. Оксана здригнулася від цієї ласки, мов від вогню, і вирвалася з рук Комаровського.
"Вовченя, гадюченя! – мало не зірвалося в нього з язика. – Хоч як годуй, хоч як пести, а все до лісу дивиться!"
Від стриманості й страшного напруження волі пристрасть Комаровського до цієї дівчини розгорялася в бурхливе полум'я; але, попри всі його зусилля, попри батьківську любов, яку він виявляв, маскуючи свої почуття відданістю, повагою й ніжністю, – серце бідної Оксани залишалося байдужим. Ця нездоланна холодність уже починала дратувати Комаровського й ображати його панську гордість; але він усе ще мріяв подолати її ласкою, хоча ця комедія вже починала його втомлювати.
Спочатку вона боялася Комаровського як ворога, потім він своїм лагідним поводженням спантеличив її, але згодом надмірна, наполеглива турбота про неї почала пробуджувати навіть у чистій, дитячій душі Оксани якусь глуху й страшну підозру. Вона не спала ночами, прислухаючись до кожного шереху, до кожного руху... То вона молилася, заливаючись сльозами, то схоплювалася із серцем, що холонуло, зі страхом очікуючи чогось жахливого, і, мов божевільна, кидалася до вікна... Єдиною втіхою були для неї великі яскраві зорі, що заглядали крізь маленькі вікна; вони наче шепотіли їй: "Не бійся, бідне покинуте дитя! Отець наш, який править усім світом, не забуває й жодного з найменших цих!"
Був глухий зимовий вечір. Густий пухнастий сніг засипав майже до самих дахів увесь дикий хутірець, який, немов на глум із його похмурого й непривітного вигляду, прозвали Райгородком. Волохаті ялини з гілками, обважнілими під масою снігу, стояли навколо нерухомою стіною; ні звуку, ні крику не було чути довкола; жодна людська постать не з'являлася на засипаному снігом подвір'ї, але вікна будинку світилися червонуватим вогником, кидаючи яскравий відблиск на білий сніг. У жарко натопленій світлиці сиділи за столом, смакуючи добрий кухоль меду, пан Комаровський зі своїм тестем, паном Чаплинським. Частування доповнювали чудовий білий хліб, смажена риба й окіст дикого кабана. Обличчя співрозмовників були червоні, пояси розпущені, жупани розстебнуті, розмова точилася приємна й цікава для обох.
– І славно пан його провчив? – із цікавістю розпитував Комаровський свого огрядного співрозмовника, підливаючи і йому, і собі меду.
– Хо-хо-хо! – затрясся від сміху Чаплинський. – Кажу тобі, зятю, від реготу качався весь сейм! Я їм кажу: "Ваші ясновельможності, та хіба я винен у тому, що красуня знайшла в мені більше чарівності й утіхи, ніж у панові писареві? Силоміць я її не брав, сама з доброї волі пішла!" Тут знявся, брате, такий регіт, що міг оглушити будь-кого.
Пан Чаплинський знову зайшовся сміхом.
– Але якби ти бачив, пане коханий, тієї миті отого славнозвісного писаря, – провадив, задихаючись, Чаплинський. – Хо-хо! Зелений стояв, мов глина; ні слова, замовк, притих; де й поділися його пишномовні промови, наче хтось язика йому відрізав, тільки такі бісівські очиська зробив, що мене, навіть коли я стояв там, у сеймі, мороз поза спиною проймав. Нехай тепер із ним зустрічаються всі чорти з пекла, хай мене Перун поб'є, якщо я цього хочу бодай уві сні!
– Ну, не шукатиму і я зустрічі з цим псом, – розвалився Комаровський і підкрутив свого вуса, – та взагалі треба буде якось позбутися його тихим способом, а то ж так розперезалося це бидло, що доброму шляхтичеві й до приятеля проїхати небезпечно! Ну, а як там щодо них вирішили, пан, певно, чув?
– Аякже! Це бидло з'явилося з якоюсь суплікою на сейм. Але, слава Богу, наше панство ще не втратило розуму, і хоч як розпинався король зі своїми поплічниками, та князь Єремія, а за ним і решта шляхти так їх відшили, що їм нічого не залишалося, як із ганьбою вийти із сейму. Отримали вони замість очікуваних пільг дулю з маком, та з тим і подалися додому.
– Го-го! – зареготав Комаровський. – Оце так діло; якби ще панство добряче їх притиснуло, а то вештається всюди ця нахабна голота; сидиш на своїй землі, наче в чужому ворожому краї.
– Так, мені переказував Пешта... Він вірний наш слуга, і щойно щось почує, одразу мені повідомляє, – витер оксамитовим вильотом вуса й ніс Чаплинський, – то ось він казав, що серед цієї голоти якесь заворушення назріває... Збираються, шепочуться... а заводіякою всьому цей пройдисвіт писар!
– Бач, бестія! Прибрати його треба, та й квит! – провів рукою по шиї Комаровський. – А що вони щось замишляють, то правда... Так, ось яка зухвалість!.. Коли пан тесть поїхав до Варшави, сталася тут зі мною одна препогана історія, яка, присягаюся всім відьомським поріддям, закінчилася б кепсько, якби не моя хоробрість! – Комаровський розправив свої жовтуваті вуса й, відпивши склянку меду, відкинувся на дерев'яну спинку стільця. – Уяви собі, пане коханий, що в моєї красунечки виявився якийсь наречений, – про це я вже потім довідався, – звісно, він із тих самих запорозьких гультіпак. Утім, він жив і в Хмельницького, там, певно, й познайомився з моєю кралечкою. Так ось, уже не знаю, яким чином пронюхав він, що зозуленька сидить у моєму гніздечку. І що б ти думав, мій пане дорогий? – грюкнув Комаровський склянкою по столу. – Тисяча бісів їм у хвіст! Збирає ця пся крев купу такої самої голоти, як і сам, і зі зброєю в руках нападає глухої ночі на хутірець.
– Дябли! – скрикнув Чаплинський. – Усіх на палі!
– Та хіба таке буває в якійсь іншій країні, крім нашої? – провадив Комаровський. – І, присягаюся найсвятішим папою, якби не мій частокіл та не моя хоробрість, добряче дісталося б мені від них. Але, на щастя, у мене того разу знайшлося з десяток вартових, та, крім того, нацькували ми на них і моїх добрих псів: я їх навмисне тримаю напівголодними... Не витримала натиску ватага й кинулася навтіки; але сам цей чорномазий бився, мов скажений, руку мені прострелив; у нього вибили зброю, тоді він кинувся, мов звір, рвати всіх зубами й руками; але на нього напали ззаду, зв'язали руки, і хоч як він метався, хоч як гарчав, а кинули до в'язниці.
Комаровський увесь побагровів і продовжив після хвилинного перепочинку:
– Хотів я тоді одразу покінчити з цією бестією, та вирішив почекати на тебе, як ти благословиш: він і досі сидить там, прикутий до стіни.
– Ха-ха! Чи варто було чекати, пане мій коханий? Вішай його, саджай на палю хоч завтра; що менше цих розбійників, то краще! Ого! Після цього сейму я вже знаю, як мені чинити!
– Дякую, – стиснув його руку Комаровський і обмахнув хусткою розчервоніле, спітніле обличчя.
– Ну, а як сама пташка? – захихотів Чаплинський.
– Справжнє вовченя! – розвів руками Комаровський. – І не підступитися до неї!..
– Та невже ти не пробував пом'якшити свою красуню якимись подарунками?
– Не така вона! Цим її не візьмеш.
– Ой чи так? – нахабно всміхнувся Чаплинський. – А золото, кажуть, гріє більше за поцілунки... Або пригрозив би добряче, пом'якшала б.
– Не така, кажу, не злякаєш. Уся – вогонь, порох! Тільки-но що, готова й руки на себе накласти.
– Ге-ге, – скрикнув Чаплинський, – та ти, як я бачу, закохався по самі вуха! Ото-то, думаю, чого це тебе не видно в Чигирині? Тесть уже три тижні вдома, а зять і не думає навідатися... Ха-ха!..
– Та ні ж бо, – скривився Комаровський, – кажу коханому пану, що хворий був.
– Від кохання! Оце так штука! Ха-ха-ха! Ерот, видно, переслідує тебе... А цікаво було б поглянути на красуню! Я, признатися, коли бував у Хмельницького, не помічав її. Та й важко було б помітити, коли Олена була там...
– Ну, ти вже не гнівайся, пане, – заперечив Комаровський, – а що Оксана чарівніша за пані Олену, то скаже кожен!
– Цо-о? Сто тисяч дяблів! – грюкнув кухлем по столу Чаплинський. – Якби не кохання, що не тільки засліпило тебе, а й відібрало весь твій розум, я б показав тобі, як порівнювати дружину уродзоного шляхтича з гарненькою хлопкою.
– А я стою на своєму! – грюкнув також кулаком Комаровський із такою силою, що склянка перекинулася й темний струмінь меду полився по столу, заливаючи скатертину й килим на підлозі. – І стверджую, що й пан погодиться зі мною, якщо побачить її.
– Побачимо! – шумно підвівся з місця Чаплинський.
– Б'юся об заклад! – схопився й Комаровський, простягаючи йому руку. – На пару арабських коней, що стоять у мене в стайні!
– Згода! – ударив його по руці Чаплинський.
– Що ставить пан?
– Три хлопки й два смички гончих собак.
– Згода!
– Веди ж показуй свою хлопську Венеру! – розпалено крикнув Чаплинський.
– Чи не краще завтра? Боюся, може, спить...
– Тим краще.
І, перекидаючи на своєму шляху столи й стільці, Чаплинський попрямував до виходу.