– Богдан на мить зупинився.
XXXIII
Ганна слухала Богдана з обличчям, що зовсім змінилося; на її блідих щоках то спалахував, то згасав гарячковий рум'янець, широко розплющені очі темніли, груди поривчасто здіймалися. Знову лунав біля неї знайомий голос і пробуджував забуте хвилювання; благородні риси дорогого обличчя знову дихали героїчним натхненням; очі його, що палали тепер якимось колишнім внутрішнім вогнем, дивилися їй просто у вічі. Глухий докір невиразно здіймався в душі Ганни, невідступні, солодкі спогади впивалися голками в її серце, а гнів і ображена гордість бентежили її внутрішній світ. Старенький схимник усе ще здивовано дивився на сцену, що відбувалася перед його очима. Супутник Богдана не зводив очей із Ганни, яка поступово оживала.
– Так, Ганно, не час тепер ховатися від нещасних заради молитви, – твердо промовив Богдан, – ти повинна молитися разом з усіма нами й допомогти нам і мені.
Приглушений стогін завмер на устах Ганни; вона вирвала свої руки з рук Богдана й із болісним жестом розпачу відсахнулася назад.
– Так, допомогти, – підвищив голос Богдан, – настав час діяти. Перед святим отцем говорю я і скажу тепер перед усім світом: настав час діяти й вирвати з рук безглуздих мучителів свою віру, свій край!
– Дядьку! Спасителю наш! Кумире мій! – мало не скрикнула Ганна, але пролунало тільки перше слово. "Ах, дожила... – спалахували в її голові, мов іскри в пороховому диму, вогняні думки: – ось він переді мною знову, сильний і славний, який забув усе заради великої справи, з мечем у руці за батьківщину, за віру... Божий борець! Спаситель! А я... я! Не можу забути себе й у таку хвилину, давши обітницю, гріхом пробуджую серце!" Ганна з жахом відсахнулася й простягнула вперед руки, наче хотіла захиститися від чогось владного, нездоланного. – Змилуйтеся, – прошепотіла вона ледь чутно знесиленим голосом, – залиште, не бентежте моєї бідної душі!..
– Ні, ні, Ганно, це не ти говориш зі мною, – гаряче провадив Богдан, – хіба могла б ти раніше думати про свою душу, коли навколо здіймається пекло й летять до неба тисячі невинних замучених душ? Коли помирала моя дружина, ти, Ганно, дала їй слово доглянути сиріт... Ти залишила нас: ти сказала мені, що Олена замінить тебе. Але водночас ти дала мені слово завжди повернутися, коли виникне потреба в тобі. Покладаючись на твоє слово, приїхав я, Ганно. Олени більше немає... Я їду на Січ... Хто знає, що готує нам далі доля? У всякому разі сироти залишаться беззахисними... Чаплинський уже раз сплюндрував моє гніздо... Хто завадить йому тепер, коли він бачив мене висміяним і приниженим на сеймі, довершити свою криваву справу й убити всіх інших дітей?
– О Боже... Боже мій... Боже мій! – сплеснула Ганна руками й із нестерпним болем притиснула їх до грудей. – Ох, я вже не колишня Ганна! У моїй душі більше немає ні сили, ні життя... Я присвятила її Богові!..
– Ти Господу й послужиш через Його людей! – скрикнув Богдан, схоплюючи її за руку. – Не лише за своїх сиріт прошу я, заради них одних я не став би тебе турбувати... Але по всій Україні стогнуть тепер сироти... Заради них кличу тебе, Ганно: іди й послужи!
– Ганно, сестро моя, будь колишньою Ганною! Адже ти козачка! Золотаренка сестра! – скрикнув нарешті й супутник Богдана, стискаючи другу руку Ганни у своїй міцній руці.
– О Господи, Боже... прости мені... не залишай мене! – заговорила вона уривчастим голосом, захлинаючись сльозами. – Я дала перед Богом обітницю... зараз прийдуть по мене... і зрадити... зректися... Палає моє серце за всіх вас, але зі старим гріхом повернутися у світ... пробудитися душею для страждань... Я стільки витерпіла! Ви ж не знаєте... Ох, Боже мій, Боже мій! – скрикнула вона, затуляючи обличчя руками. – Не можу я! Простіть мене... не можу!
– Якщо у твоїй душі, Ганно, і є таке тяжке горе, – лагідно заговорив Богдан, обіймаючи її рукою за шию, – то скажи, хто з нас тепер його не несе? Повір мені, легше піти в монастир чи просто розбити собі голову, ніж із тяжким горем у душі жити серед людей! Але якби кожен із нас думав так само, як ти, хто б залишився тоді захищати цей бідний край?!
Ганна мовчала. З її обличчя було видно, що в душі точилася страшна боротьба.
– Гріх... сором... – заговорила вона нарешті, затинаючись на кожному слові, і раптом скрикнула з новим припливом сили: – Ні, пізно, пізно! Залиште мене!
І раптом, зовсім несподівано для всіх, старенький схимник, який досі скромно стояв у кутку, мовчки спостерігаючи за сценою, що відбувалася перед ним, заговорив упевнено й твердо, виступаючи перед Ганною.
– Дитя моє, не знаю я, ким доводиться тобі цей лицар, але його слова проникають мені в серце; він говорить про нашу віру, про край, про те, що готовий стати на його захист... Такі слова Господь не вкладає в нечестиві уста. Він каже, що ти можеш допомогти їм, твій брат бажає того самого... Не знаю, можливо, я вже нічого не розумію... Я бідний, убогий інок, можливо, ігуменя й владика залишаться незадоволені мною, але владою, даною мені згори, я, духівник твій, звільняю тебе від даної тобою обітниці й благословляю знову повернутися у світ. Бо сказав нам сам Христос: "Немає більшої любові над ту, як хто душу свою покладе за друзів своїх!"
Кілька хвилин у келії панувала глибока мовчанка, було чути лише, як Ганна поривчасто й глибоко дихала.
Що ж, Ганно? – промовив нарешті Богдан, стискаючи холодну, тремтячу руку дівчини.
– Сестро, невже ти й тепер відмовиш нам? – запитав якимось тремтячим, непевним голосом Золотаренко, зазираючи їй в обличчя.
Руки дівчини затремтіли ще сильніше.
Ганна вагалася.
– Знову, виходить, на муки, на страждання, на смерть!.. – прошепотіла вона якимось надривним, невпевненим голосом.
– Ні, Ганно, – скрикнули водночас Богдан і Золотаренко, з обличчями, що сяяли рішучістю, стискаючи їй руки, – не на страждання й муки, а на славну й чесну боротьбу!
Дні тягнулися за днями, ночі за ночами, а Оксана все ще нудилася в Комаровського. Утім, на своє становище вона не могла б ні в чому поскаржитися: Комаровський оточив її всіма можливими вигодами, солодощі й найвишуканіші страви не сходили зі столу в її кімнаті; бабі було наказано виконувати найменші примхи й забаганки Оксани.
Від самого ранку приходила баба прислужити їй і довідатися, що готувати.
– Мені байдуже, – тоскно відповідала Оксана.
– Щось невесела ти, моя пишна панно, – хитала головою баба, намагаючись надати своєму совиному обличчю ніжного, зворушливого виразу, – і їсти не їси? Погано я готую, чи що?
– Ні, гаразд... навіть дуже.
– То що ж? Болить щось?
– Тут болить, – показувала Оксана на серце й відверталася.
– Бач, усе тужить... Почекай, прийдуть і світлі дні.
– Коли ж? В'язниця ж тут. Що мені з солодкої їжі, з дорогих суконь, уборів, коли голосу людського не чую, коли не бачу любих моїх?.. Ниючи болить у мені кожна жилка, змучилася душа!
– Бідна моя, сердешна, – кривилася потворна стара, – ти тузі та журбі не піддавайся, вона ж точить, мов шашіль. Ясний пан тому тебе під замком тримає, що боїться татар, та й свого брата шляхтича. Тепер такі лихі часи, схопити можуть.
– Я б швидше сама себе задушила! – сплескувала руками Оксана.
– А їм-то що? – хрипко хихотіла баба. – Покровитель твій береже тебе, мов зіницю ока, душі в тобі, красунечко, не чує.
– Боюся я його! – зводила на неї перелякані очі Оксана.
– Оце вже даремно, так даремно. Адже він із тобою поводиться, мов із принцесою... Скільки разів мені діставалося через панну. Не така він людина: він шанобливий, богобоязливий. Своя донечка померла, більше не дав Бог дітей, ну, він і жаліє тебе, мов свою дитину.
– Надто вже догоджає, – спалахувала, мов ранкова зоря, Оксана.
– Ех, панно моя нерозважлива! Та якби він мав щось лихе на думці, хіба став би так панькатися? Адже в них, у магнатів, із нашим сестринством розмова коротка. Ні, наш пан і добрий, і любить тебе... Це не те що Чаплинський, бодай йому пусто було! І моє дитя замордував, клятий! От тому не потрапляй до рук, а наш лагідний та хороший.
Оксана з жахом слухала розповіді баби, і на душі в неї зростала болісна тривога. Хоч як старалася ця приставлена наглядачка, та не могла ні казками, ні побрехеньками розвеселити своєї полонянки, та й остання не довіряла старій.
Закоханий пан Комаровський навідував Оксану майже щодня й неодмінно привозив їй якийсь гостинець; Оксана ухилялася від них, лякалася, але він мало не силоміць надягав на неї то коралі, то сережки з коштовним камінням, то перли. Він навіть гуляв із нею подвір'ям, а відпускати саму відмовлявся, запевняючи, що тепер небезпечно навіть козакові з'являтися самому в степу.
На всі запитання Оксани щодо Богдана та його родини Комаровський відбувався найзагальнішими відповідями, які нічого їй не пояснювали; коли ж вона пробувала розпитати про щось бабу, та заявляла, що вже 30 років не виходить із цього хутора, нічого не бачить і не чує.
У своєму самотньому ув'язненні нудилася Оксана, попри достаток, що її оточував, попри всі заспокоєння Комаровського, нудилася й тужила за близькими, дорогими їй людьми до такої міри, що часом їй хотілося позбавити себе життя, і лише надія на те, що Олекса мусить же колись довідатися про нещастя, яке їх спіткало, а довідавшись, неодмінно приїхати сюди й забрати її від Комаровського, стримувала її від цього кроку.
Так тягнувся безпросвітний час... Уже пожовкле листя, згорнувшись, опало з дерев; уже й перші заморозки почали вкривати вранці холодною сивиною землю й ліс, а Оксана все не отримувала жодних звісток ні про Морозенка, ні про Богдана, ні про його родину. Цілими днями просиджувала вона біля вікна своєї світлички, дивлячись, як холодний вітер розгойдує стрілчасті верхівки величезних ялин, що оточували дикий хутірець з усіх боків. Іноді їй спадали на думку жахливі припущення, що Морозенко помер, загинув... хіба мало що могло з ним трапитися, що дядька Богдана спіткала така сама доля, – і від цієї страшної думки серце стискалося в бідної дівчини, а смертельний холод пробігав усім її тілом із ніг до голови. Покинута від самого дитинства, вона прив'язалася до Олекси якоюсь всепоглинальною любов'ю: для неї він був і батьком, і другом, і захисником, і коханим; змалку звикла вона знаходити в нього розраду й ласку, крім нього, вона нікого не знала в житті: усю силу свого доброго, незайманого серця вона вклала в це почуття, і життя без Морозенка здавалося їй нестерпною мукою.