її... її... Єлену, – нарешті насилу вимовив він це болісне слово, – усе життя й уся душа моя належали тільки батьківщині. Але відтоді, як я побачив її, – усе кажу перед тобою, як перед Господом на Страшному суді, – я втратив волю, силу й розум. Єлена посіла в моїй душі перше місце. Я сам обманював себе, я навмисне відкладав уже назрілу справу, аби не залишати її... Мало того! Коли я дізнався про рішення сейму, у моїй душі вперше прокинулася жахлива думка: не повстати, ні, а втекти разом із нею, покинути батьківщину, мій народ, віру, усе, усе, аби тільки не розлучатися зі щастям, що дісталося мені на схилі літ. О превелебний владико, ти цього почуття не знаєш! Суди мене, але з милості – прости! Коли я побачив своє згарище, коли тіло сина лежало на моїх руках, – провадив Богдан із якимось шаленим болем, – що, гадаєш ти, найбільше вбило мене? Я мучився від думки, що інший тепер обіймає її струнке тіло, цілує її дивовижні очі, її розкішні вуста; усе закипало в мені, лютим звіром, дияволом ставав я й забував про все навколо... Так, тобі кажу правду: на сейм я їхав з однією думкою: усе, усе поставити на карту, занапастити тисячі життів, аби тільки помститися їм і повернути її собі! – Богдан зупинився, щоб перевести подих. – Але повертався я іншим, – промовив він повільно тихим, знесиленим голосом. – Коли переді мною на власні очі постали всі муки й страждання мого народу, коли сейм із такою зневагою та глузуванням поставився до козацького прохання й до моїх страждань, уся кров закипіла в мені; але не за себе, Бог бачить, отче, а за всю мою батьківщину, яку вони потоптали в моїй особі. І я присягнувся собі, – промовив він задиханим шепотом, – прахом мого замученого сина віддати батьківщині тепер усі сили, всю душу мою! Душа моя готова, владико, згасли в ній усі пристрасті, одна свята помста палає тут за батьківщину, за віру, за мій бідний народ!
Богдан замовк, обличчя його було змучене й бліде; на чолі виступив холодний піт, але очі палали чистим і світлим вогнем.
Владика склав руки на голові Богдана й, підвівши очі до неба, тихо зашепотів слова молитви, а потім промовив уголос задумливо й суворо:
– Владою, даною мені Господом Богом, відпускаю тобі, сину мій, усі провини твої!
Богдан припав до руки владики. Кілька хвилин тривало суворе, урочисте мовчання.
Нарешті Богдан підвівся й із глибоким зітханням провів рукою по чолу. Владика опустився у своє крісло. Здавалося, він зосереджено й глибоко про щось думав.
– Помста – це руйнування, – нарешті задумливо промовив він, – на терезах правосуддя лежить тепер доля народу... Що думаєш ти створити? Кажи мені все, як братові, твоя країна стала моєю батьківщиною!
Богдан мовчав; здавалося, щойно пережите хвилювання ще перехоплювало йому подих і не давало говорити.
– Ми приборкаємо панство, – промовив він, важко дихаючи, – підкоримо його королю, і він поверне нам усі наші привілеї...
– Так, але король смертний, а новий король може виявитися ще злочиннішим і брехливішим за сейм і, за загальною згодою, поневолить увесь народ та утвердить унію на всій нашій землі. Запам'ятай моє слово, – промовив владика повільно й виразно, спрямувавши на Богдана свої чорні, палаючі очі. – Вітчим не стане пасинкам замість батька.
– Але якщо батько помер і діти залишилися самі, без захисту, – промовив Богдан якимось непевним голосом, – де ж узяти їм іншого батька?
– Поки діти малі й безпорадні, їм потрібна опіка; коли ж вони настільки змужніють, що зможуть самі керувати своєю долею, вони покидають суворий дім вітчима й починають нове життя.
– Як... превелебний владико, ти думаєш, що ми... – поривчасто вигукнув Богдан, уп'явшись у нього очима, – що ми можемо? Ми! Ні, ні... – схопився він руками за голову, – така справа... голова паморочиться... дух перехоплює... там сила... військо...
– Тут правда й Бог! – суворо й владно перебив його Могила та випростався на весь зріст.
Богдан замовк.
– Чи пам'ятаєш ти той час, – заговорив Могила після довгої паузи, – коли потоптана наша церква лежала при останньому подиху, без пастирів і без владики, без храмів Божих і Божих слуг? То була мить смерті. Чи пам'ятаєш ти, як триста священників з'явилися перед славним козацьким військом і, впавши перед ним навколішки, зі сльозами благали врятувати від наруги святу віру та Божий хрест? І Господь явив своє диво. Ось у цьому самому храмі, оточивши його військами, зачинивши всі вікна, пригасивши свічки, вдалося нам висвятити святителів і відновити свою митрополію. Без співу, без урочистостей, у напівтемряві, немов злодії та розбійники, звершували ми святе богослужіння, а зі смерті постало нове життя!
Могила гордо стояв перед Богданом, спираючись на позолочений посох; у своїй чорній мантії він здавався величним і похмурим, немов скинутий із престолу король.
– Але, відновивши церкву, – провадив він із гордовитою усмішкою, – ми не сподівалися на ласку короля: ми намагалися утвердити її так, щоб жодна сила більше не похитнула її. Коли відійшов у вічність преосвященний Йов, братія обрала мене на митрополичий престол...{290} То був бурхливий і тяжкий час... Ваша земля – не моя батьківщина: ти сам знаєш, я син молдавського воєводи, але з юних літ оселився тут. Ваша батьківщина стала моєю... Я полюбив її за її страждання й печаль... Із юних літ бачив я навколо приниження народу й віри – і захистити її від нападів латинян стало справою мого життя. Господь поставив мене пастирем над вами, і моя паства стала мені рідною.
Голос Петра Могили лунав велично й сильно, а очі палали владним, переможним вогнем.
– Коли опівночі звершилося моє обрання, біля вівтаря дав я собі клятву зняти з православних ганьбу й наругу латинян. І Господь мій прийняв її та послав мені на допомогу свої безтілесні сили. П'ятнадцять років стою я на сторожі... І ось із попелу спалахнув новий вогонь: повсюди зростають братства, обителі постають із руїн... Книжне слово облітає всю нашу батьківщину й, немов церковний благовіст, кличе відступників і схизматиків до храму, покинутого їхніми батьками!
Слова виривалися з його уст із таким вогнем і натхненням, що Богдан відчував, як вони запалюють полум'яними іскрами і його бурхливі груди.
– Мої колегії виховують нове духовне військо, – провадив Могила, – воно вже виходить світлими лавами й оточує церкву нездоланним муром. Кожен день повертає нам нових відступників, і я вірю, що Бог утвердить мою справу, – він підвів очі до неба, – "не я вже живу, а живе в мені Христос!" – Могила на мить зупинився й знову продовжив: – Вони відхилили мою супліку на сеймі, але тепер нам більше не страшні ні гнів, ні милість короля: міцно утвердив я свою церкву, помру, але вона не помре разом зі мною! Та поки ваше право залежатиме від забаганок сейму, нічого певного не буде в цій країні. Запам'ятай моє слово: вітчим не стане вам батьком... Ти – лицар! О, якби Господь вклав мені в руку не пастирський посох, а воїнський меч!..
– Він тут, владико! – вигукнув Богдан, хапаючись рукою за піхви шаблі. – Він уже оголився для захисту батьківщини, і волі, і віри своєї!
Запанувало урочисте мовчання.
– Так, – суворо й грізно промовив Могила. – Бог відплати вклав його в сильні руки. Я знаю, ти можеш багато... більше, можливо, ніж сам відчуваєш... Дух Божий спочив на тобі... Ось і тепер твоя слава вже біжить попереду тебе, тисячі уст із захватом повторюють твоє ім'я; своїм словом ти пробуджуєш убиту волю, із пастухів та орачів робиш воїнів-козаків! Ти обраний Богом! Тобі довіряю я і долю моєї пастви, і визволення церкви... Іди без страху, ти знаєш мою владу, усі повстануть разом із тобою. Я підніму за тобою всі братства, усе духовенство, священники в церквах закликатимуть селян і святитимуть ножі{291}, усі міста відчинять тобі ворота... Іди ж твердо й сміливо, не зупиняйся на півдорозі, щоб знову не скотитися вниз! Але горе тому, – він простягнув над Богданом свою руку, і його темні очі блиснули зловісним вогнем, – горе тому, хто заради своєї гордині спокусить одного з малих цих! Горе тобі, якщо у своїй перемозі ти забудеш народ і віру... Присягнися мені перед цим животворящим, чудотворним хрестом, – він високо підняв золотий хрест, – присягнися біля престолу всевидющого Бога, що всю свою владу й перемоги ти віддаси за них і для них!
Лампада, що спалахнула, осяяла яскравим полум'ям високу постать Могили; він стояв нерухомо, немов кам'яна статуя, із хрестом у піднятій руці; обличчя його було натхненне й суворе, очі палали з-під чорних брів якимось пекучим вогнем... Крізь замерзле вікно грізно дивилася з неба зловісна зоря з вогненним хвостом.
– Присягаюся! – вигукнув Богдан, падаючи навколішки. – Присягаюся спасінням своєї душі, присягаюся останнім подихом мого сина! І якщо зраджу я цю клятву, ти, Господи, всевидющий і всемогутній, укрий довічною ганьбою моє ім'я!
– Дерзай, – урочисто промовив митрополит, простягаючи над головою Богдана руки, – і легіони Господні ринуться в битву разом із тобою!
Неподалік від старого міста Києва, просто за ліском, розташувалося на горі невелике містечко Печери, що складалося, власне, із двох монастирів: Печерського, з усіма його просторими будівлями, садибами, садами, друкарнями, та Вознесенського жіночого монастиря, до якого відходили від мирського життя жінки православного віросповідання зі знатніших шляхетських і козацьких родів.
Із самого ранку у Вознесенському монастирі панувала метушня й вирувала гарячкова діяльність. Молоді послушниці та служки квапливо снували подвір'ям; крізь навстіж відчинені двері церкви було видно, як чистили срібні панікадила* й оклади ікон, розстеляли на сходах дорогі килими. Із димарів монастирської трапезної клубами валив дим, із кухні долинали стукіт ножів і брязкіт посуду, у вікнах виднілися широкі склепіння печей, що палали жарким вогнем; біля вікон на величезних дошках жінки-богомолки й послушниці ліпили незліченну кількість пирогів. Монастир готувався до особливого торжества: на сьогодні було призначено постриг у черниці молоденької білиці** зі знатного козацького роду.
На богослужіння чекали багато славетних лицарів. Літургію й чин постригу мав звершити ясновелебніший митрополит та ігумен Печерської обителі Петро Могила.
У темному кутку церкви, біля свічкової скриньки, дві черниці в довгих чорних мантіях і чорних покривалах, що спадали від клобуків до самої підлоги, перераховували мідні гроші й тихо перешіптувалися між собою.