Він відчував, що всі ці обличчя, які губилися там у мороці, виснажені тяжким життям і непосильною боротьбою, близькі йому, що всі вони справжні брати, що всі вони разом борються за одну справу, велику й святу, як і ці прості, глибокі слова... Там пишні квіти в'януть і опадають із засихаючих гілок могутнього дерева, а тут, у невідомій глибині, темні й непоказні корені ведуть наполегливу, невпинну працю, випускаючи на поверхню землі молоді паростки, сповнені нового життя й сили... І разом із цим усвідомленням нова радісна впевненість наповнювала все його єство, а думки про підлу зраду Єлени, жага помсти й злоба відпливали кудись далеко-далеко, і очі затягував тихий, теплий туман...
Тим часом брат витрикуш читав далі:
– "Возглаголімо ж се перше утішення про скорботи й напасті наші: радуйтеся, якоже і Спаситель рече: "Блаженні вигнані заради правди, бо їхнє є Царство Небесне! І не малодушествуйте, що нині вам поза градом молитви творити, але веселіться, бо й Христос поза градом розп'ятий був і спасіння звершив!"
Богдан озирнувся навколо: розрада, що звучала в цих словах, оживляла всіх братів, як небесна роса оживляє квіти, що хиляться до землі й гинуть. Вицвілі очі Балики дивилися вперед із якимось розчуленням і надією, а його сива голова тихо похитувалася, немов він знову переживав усі ті довгі, тяжкі дні.
Прочитавши вступ, брат витрикуш перейшов до артикулів. Він прочитав про порядок прийняття до братства, про порядок обрання старших братчиків та інших посадових осіб, про їхні обов'язки, яких належало суворо дотримуватися, щоб "через нестаранність і недбалість їхню знищена й спустошена церква Божа не терпіла". Про те, як повинні поводитися брати на зібраннях: "порожніх і непотрібних розмов не мовити, а тільки радити про церкву Божу й про вдосконалення своє духовне та щоб наука всяка християнським дітям була". Про те, як братчики повинні зберігати в глибокій таємниці зміст братських бесід. Про їхній обов'язок піклуватися й опікуватися бідними та бездомними, яким ніде прихилити голову, про влаштування для них братських обідів і надання їм грошової допомоги. Про їхній спільний обов'язок дбати про церкву Божу та її пастирів, охороняти й берегти її як зіницю ока. Далі йшлося про стосунки братів між собою, про те, що вони повинні любити один одного не лише зовні, а всім серцем і душею, не ставлячи себе один вище за іншого.
Далі всім приписувалися любов, смирення, вірність і милосердя: "Щоб усі браття милосердя були дзеркалом і прикладом для всього християнства побожних учнів".
– "Глаголить-бо Святе Письмо, – урочисто завершив брат витрикуш, – нехай просвітиться світло ваше перед людьми, щоб вони, побачивши ваші добрі діла, прославили Отця вашого, що є на небесах".
– Тепер, брате, ти чув наші артикули, – звернувся до Богдана Крамар, – відповідай же нам за чистим і неупередженим сумлінням: чи згоден ти коритися їм у всьому? "Бо краще не обіцяти, ніж, пообіцявши, не виконати".
– Шаблею своєю присягаюся виконати все свято й непорушно! – палко вигукнув Богдан.
– Добре, – підсумував брат Крамар, – присягайся ж нам у тому не шаблею, а святим хрестом! – і, вийнявши з братської скриньки темний срібний хрест простої та грубої роботи, благоговійно підніс його над головою. Перед Богданом поставили невеликий аналой, на якому лежало Євангеліє, а поверх нього поклали стару, потерту грамоту; біля аналоя з обох боків стали брати витрикуші з високими зеленими свічками в руках. Усі підвелися; Богдан підняв два пальці.
– В ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, – почав він голосно й упевнено, – я, раб Божий, Зиновій Богдан{286}, приступаю до цього святого церковного братства й обіцяю Богові, у Трійці єдиному, і всьому братству всією душею моєю, чистим же й цілісним помислом моїм бути в братстві цьому, не відступаючи до останньої години моєї...
Далі йшла ціла низка страшних клятв на випадок зради братству. "Нехай буду й по смерті не відпущений від гріха, як переступник закону Божого, від чого спаси й збережи мене, Христе Боже!" – закінчив Богдан.
– Амінь! – урочисто промовив Крамар. – Віднині ти брат наш і тілом, і душею...{287} Не шукай же в біді ні в кого захисту, тільки у своїх братів, і вір, що вони покладуть за тебе й душу свою! – і Крамар поривчасто пригорнув Богдана до своїх грудей.
– Вітаю тебе всім серцем, брате мій, – підійшов до Богдана Балика, і Богдан побачив, як старечі очі його сяяли тихою радістю, – усім серцем, усім серцем, – повторював він, обіймаючи Богдана, – нехай єдинодумність сповідуємо.
– Любі братчики, – звернувся Крамар до зібрання, – привітайте ж і ви нового брата.
Давно очікуване слово немов скинуло кайдани з усього зібрання. Гомінкий натовп оточив Богдана. Гарячі руки стискали його руку, приймали в обійми; добрі постарілі й молоді обличчя, натхненні пробудженою енергією, радісно заглядали йому в очі. "Будь здоровий, брате, любий, ласкавий брате!" – чув він звідусіль і, куди не обертався, скрізь бачив радісні, пожвавлені очі.
XXX
Довго тривала дружня братська бесіда; нарешті брат Крамар ударив молотком.
– Зачекайте, панове браття, – звернувся він до всіх, – нашому новому братові належить виконати ще один обов'язок, про який усі ви знаєте. Брате Богдане, вступаючи до нашого братства, кожен брат офірує до братської скриньки дванадцять грошей, а хто хоче дати більше – може, тільки з доброї своєї волі.
Богдан вийняв із-за пояса товстий згорток і висипав на стіл дванадцять червінців.
– Дякуємо тобі від усього братства, – водночас уклонилися старші брати. – Брате витрикушу, – звернувся Крамар до свого сусіда, – подай новому братові "Упис" і каламар (чорнильницю).
Перед Богданом поклали на стіл "Упис". Богдан перегорнув товсті пожовклі аркуші й під довгим рядом підписів великим вигадливим почерком написав: "Прилучився до милого братства Богоявленського київського рукою і душею. Богдан Хмельницький, писар його милості війська королівського, рука власна".
– Хвала, хвала, хвала! – загомоніли навколо голоси.
– Панове браття, – звернувся Богдан до Крамаря й Балики, коли галас трохи вщух, – чи дозволите мені слово мовити?
– Говори, говори! – вигукнули разом і Крамар, і Балика.
– Ласкаві панове браття: міщани, містяни й лицарі київські, – Богдан уклонився всьому зібранню, – від усієї душі моєї дякую вам за честь, що обрали мене до своїх братів. Воістину настав-бо час, коли тільки у своєму братстві можемо ми шукати захисту. Немає в нас більше ні прав, ні законів, що охороняли б селян і містян у кожному краї: єдиний-бо оборонець наш, король, зганьблений і принижений сеймом та позбавлений усіх прав. Усі ви знаєте про те страшне злодіяння, якого я зазнав, та хіба я один? Усе це чекає на кожного з нас! Гноблять вас видеркафами й податками. Та це ще золоті часи: скоро відберуть у вас і крамниці ваші, скасують і цехи. Мало того! Вдалося вам за допомогою козаків висвятити на святі єпископії після багаторічного поневолення превелебного митрополита та єпископів{288}, і втихомирилася унія в нашому краї, але тепер уже не те! Король, кажу вам, знищений, і під заступництвом ксьондзів та уніатів шириться унія й охоплює наш край. Ви не знаєте того, що коїться там... за вашими міськими мурами, – орендарі забирають церкви Божі в оренду, перетворюють на загороди для худоби; священнослужителі самі палять їх, щоб не віддавати на наругу... І єдину силу нашу, військо козацьке, намагаються тепер знищити пани... Ніде, браття, ніде не знайдемо ми допомоги, тільки один в одного! То чи будемо ми роз'єднуватися, козаки від містян, а містяни від козаків? Хіба не однієї ми, браття, матері діти, хіба не за одну святу справу стоїмо?
У кімнаті почувся ледве стримуваний гомін.
– Коли не стане в Україні козаків, – провадив Богдан, – тоді загине остання сила, яка ще стримує панів, і згаснуть тоді вже навіки і віра наша, й ім'я наше, і вся наша українська земля. Скажіть же мені одне слово, браття: якщо настануть ті гіркі часи, коли дружинам і дітям доведеться кидати свій дім і шукати прихистку серед ведмедів та вовків, чи не відмовите ви тоді у своїй допомозі братам, чи залишите їх гинути один за одним за свій знедолений край?
І раптом усе ожило в похмурій залі. Гарячий порив змусив усіх забути суворі артикули статуту. Здавалося, могутній вихор увірвався в широкий степ і закрутив, заметав суху, посивілу ковилу. Суворі, поважні містяни схоплювалися на лави, махали Богданові шапками, вигукували палкі, сповнені почуття слова.
– Допоможемо! Усе віддамо! Ворота відчинимо! Єдине тіло, єдиний дух, єдині ми є! – лунали звідусіль натхненні вигуки.
Коли нарешті вщухли гучні пориви захвату, брат Крамар нагадав усім, що час іти до церкви відслужити подячний молебень із нагоди прийняття нового брата.
– Сам превелебний владика служитиме сьогодні, – пояснив він Богданові, – я повідомив його про твій приїзд.
Братчики почали виходити із зібрання парами, чинно, один за одним.
Схвильований і зворушений, увійшов Богдан до просторого братського храму. Таємничий, тихий присмерк наповнював його... Біля намісних ікон жевріли свічки й лампади, але решта храму потопала під високими склепіннями в густій напівтемряві. Братчики зупинилися перед царськими вратами. Богдан озирнувся навколо: крізь вузькі вікна бані дивилося синє зоряне небо, і страшне небесне знамення, що тепер іще збільшилося, палало на ньому зловісним вогнем...
Витрикуші роздали всім братам високі зелені свічки; а Богданові ще більшу, важку свічку, оздоблену віночками й квітами... Свічки запалювалися одна від одної, і світло наповнило напівосвітлений храм. Почувся звук дверей, які замикалися... Хтось несміливо кашлянув, хтось зітхнув, і все завмерло в німому очікуванні... Блакитна шовкова завіса царських врат тихо колихнулася й розсунулася; з-за різьблених, позолочених врат відкрилася внутрішня частина вівтаря, сповнена легкої блакитної напівтемряви; свічки на престолі горіли високим трикутником, а біля ікони Богоявлення, що займала всю задню стіну, погойдувалася на срібному ланцюжку червона лампада, немов краплина блискучої крові... Біля престолу, спиною до церкви, стояв найпревелебніший владика Петро Могила, митрополит київський. Богдан побачив лише високу, могутню постать у білому парчевому облаченні та срібній митрі на голові.
– Слава Святій і Єдиносущній Трійці! – пролунав гучний і владний голос.
– Амінь, – тихо пролунало з хорів.