Попри смиренне вбрання, висохлі, жовті обличчя черниць із загостреними носами й багряно-синіми мішками під очима мали якийсь злий, сухий вираз і нагадували хижих птахів. Важко було відрізнити від тихого дзенькоту міді звук їхніх голосів, сухий і безживний.
– Таку молоду – і в черниці, – шепотіла одна з них, відраховуючи купку великих мідяків. – Не знаю, що це на матінку ігуменю найшло. Чи ж то видане діло! Он сестра Анаїса вже десять років послух несе, а й досі в чернечий чин не посвячена.
– Спокуса, сама спокуса... – похитала головою друга й додала, смиренно зітхнувши: – Брат, кажуть, великий внесок зробив... Ну от, а матінка ігуменя до грошей аж надто ласа.
– Та хто ж її брат?
– Із козацької старшини, чула, Золотаренком звати.
– Отож-бо й воно... тому їй і келія окрема, і всяка воля... адже ніякого послуху не несла.
– Ну, на це, сестро Параскево, – заперечила друга, – нічого не скажеш, до церкви вона дуже старанна й кожен наказ охоче виконує.
– Виконує, виконує, – прошипіла перша, – робити робить, а обличчя горде, наче, подумаєш, якась княгиня, – ні тобі всміхнеться, ні дверей відчинить, ні поговорить.
* Панікадило – церковна люстра зі свічниками.
** Білиця – жінка, яка готується до постригу в черниці.
Так, воно й справді так... І з чого це вона в такому молодому віці мирське життя зненавиділа? Нічого від неї не доб'єшся – мов стіна.
– Зненавиділа! – нахилилася перша черниця до другої й злобно прошипіла: – Певно, якийсь гріх трапився, от і довелося за монастирський мур піти... Підрясник же все прикриє. Знаю я їх, сестро Мокрино, – стукнула посохом зла стара, – усіх знаю... Жити ж їм, жити аж надто хочеться... Авжеж!
А молода інокиня, про яку точилися такі в'їдливі пересуди, сиділа, замкнувшись у своїй келії. Бліденька послушниця в чорній шапочці й такому самому підрясничку, приставлена до неї матінкою ігуменею, стояла в коридорі біля дверей келії й про щось розмовляла з таким самим молодим, як і вона, створінням. Очі її були червоні, ніс і губи припухли.
– Шкода, так шкода, – говорила вона своїй співрозмовниці, раз у раз схлипуючи й витираючи рукавом сльози, що котилися пухкими щоками, – що й сказати не можу... Адже вона мов ангел Божий, істинно, мов ангел.
– А чого б це їй, голубонько, чернечий сан приймати?
– Ой, серце моє, видно, горе велике! Як приставили мене до неї на послух, так вона спочатку все плакала, плакала й побивалася, Боже, як! Уночі, бувало, вставала, перед іконами навколішки падала... Іноді я й уранці її на підлозі непритомну знаходила. А тепер ось, як сказали, що скоро постригатимуть, заспокоїлася: така тиха й задумлива стала. Скажеш щось, а вона й не озветься, тільки очі її дивляться кудись повз тебе, пильно-пильно, наче щось бачать або щось пригадують...
– Та невже в неї нікого з рідних немає? – здивувалася співрозмовниця з лукавим, допитливим личком, якому зовсім не пасували ні ряса, ні чорна шапочка.
– Брат є; приїздив, та давно вже, поважний такий козак. Довго вони між собою говорили. Просив він її, благав; тільки чую, каже вона йому, так тихо, так лагідно, наче чайка скиглить: "Брате мій, коханий мій, любий мій, не забирай ти мене звідси... Дай спокій моїй бідній душі!" Так він і поїхав.
Співрозмовниці замовкли.
– А як подумаю, що ось за годину, за дві, – провадила перша, – обріжуть її чорні коси та клобук надягнуть... однаково що живою поховають, так мені шкода стане, наче ось серце в грудях розривається!
Дівчина знову піднесла руку до очей.
Десь почувся легкий шарудіння.
– Здається, кличе, – стрепенулася послушниця, – прощавай, побіжу! – кивнула вона співрозмовниці.
– Слухай, Присю, а знаєш, сам владика правитиме службу! – гукнула їй услід друга, але та вже не чула її вигуку.
У кімнаті, куди вбігла послушниця, було напівтемно. Вона була маленька й низька: склепінчаста стеля робила її схожою на склеп, – білі завіси зовсім закривали вікна, і крізь них проникало слабке матове світло.
Біля великих старовинних образів жевріла лампадка; у кутку біліла постіль; на жорсткому дерев'яному ліжку біля столу, поклавши руки на коліна, сиділа молода білиця. Чорна ряса огортала суворими, холодними складками її струнку худорляву постать, темна коса спадала на плечі; обличчя її було бліде й серйозне. Чорні брови врізалися тонкими лініями у високе й чисте чоло та надавали обличчю якогось суворого виразу; великі сірі очі, відтінені стрілчастими віями, були спрямовані на темні образи; вони дивилися не зі сльозами, не з благанням, ні, погляд їхній був тихий, примирений і сповнений любові.
Щось надзвичайно зворушливе й мирне відчувалося в усій постаті, у всьому образі молодої білиці... У своєму чорному вбранні, з обличчям сумним і суворим, вона нагадувала ангела смерті, але не суворого й караючого, а сповненого тихого смутку й ласки, що злітає до ложа хворих... Вона не помітила послушниці, яка ввійшла.
– Панна мене кликала? – запитала та несміливо, зупиняючись у дверях.
Дівчина здригнулася й перевела на неї погляд.
– Ні, Присю, – промовила вона тихо, – мені нічого не треба, залиш мене.
Послушниця вийшла й зачинила за собою двері. У келії знову стало тихо й безмовно...
XXXII
Білиця провела рукою по чолу: за годину чи дві – на неї надягнуть чорну мантію, і той світ, те життя, що вирує там, за монастирським муром, помруть для неї назавжди. І що ж? Немає в її серці ні трепету, ні жалю... З тихою, спокійною душею приймає вона чернечий сан. А минуле, ще недавнє, здається таким далеким, незрозумілим...
Білиця схилила голову.
Суботів... Богдан... Марилька...
Перед її очима одна за одною попливли знайомі картини; та бліді щоки її не зарум'янилися. Тихі вечори, проведені колись у Суботові, ще за життя старої пані... Глибока любов до батьківщини, пробуджена в ній Богданом, і перше почуття до нього, чисте й святе, що так яскраво спалахнуло в її душі... А потім приїзд Марильки... її загравання, її примхливий і зухвалий тон із Богданом, – із Богданом, якого вона, Ганна, вважала недосяжним героєм, святим, покликаним Богом визволити край! Захоплення Богдана Марилькою... Божевільне кохання до неї, що охопило його... кохання, коли його дружина ще не віддала останнього подиху... О, яка страшна буря знялася тоді в її душі, які страшні, нелюдські муки пережила вона, Ганна, бачачи, як він, так високо піднесений нею, падає перед брудною спокусою жіночої вроди, забуваючи і батьківщину, і всі свої заповіти... О, як ненавиділа вона тоді цю підступну ляшку, що відбирала в них їхню єдину надію, що так зухвало зазіхала на її святиню, перед якою вона, Ганна, могла лише молитися! І під впливом цих мук чисте й святе почуття Ганни до Богдана темніло й затьмарювалося, перетворюючись на якийсь пекучий вогонь... Ще тут, коли вона приїхала сюди, якими гіркими риданнями й стогонами оголошувалися ці холодні склепіння... Але час минав... І ревнощі, і злоба, що здійнялися в її серці, вщухали під впливом мирної святині, яка оточувала її тут і віяла над нею. Уляглися і злоба, і ненависть, і пристрасті... Господь почув її й послав до неї свого тихого ангела. Що ж, нехай Богдан кохає Марильку... Це ревнощі, навіяні дияволом, пробуджували в ній такі похмурі думки... Хіба може він забути свій бідний край?.. О ні! Та й чи справді Марилька така погана й зіпсована... Ні, вона не могла тоді судити справедливо, та й чи можна засуджувати таке юне дитя, кинуте напризволяще? Врода так рідко поєднується зі скромністю, та хіба може шляхетський двір навчити любові й поблажливості?! Марилька покохає Богдана щиро й ніжно. Хіба можна бути людиною й не полюбити його! А покохавши його, вона полюбить і наш бідний край... Богдан навчить її любити його... аби тільки він був щасливий... Білиця стримала тихе зітхання. "Нехай милосердний Господь дарує всім людям і радість, і щастя..."
Немає в її душі більше ні ревнощів, ні злоби: усе упокорює, усе зцілює лагідний Христос!.. Голова її опустилася на груди... Темна тінь від вій лягла на бліде обличчя. Лише двох їй шкода, тих двох, що щиро її любили: брата й Богуна. Де він тепер! О, якби знав, яка страшна хвилина настає для неї, – примчав би сюди хоч із краю світу! А може – чи живий він? Добрий, відважний і чесний! Ні, він козак, козак із голови до ніг... Доля його батьківщини змусить його забути своє горе, і підведеться він іще сильнішим і відважнішим, ніж був досі! Тільки брат... вирвати з його родини сестру – однаково що відібрати останню радість... – Білиця гірко всміхнулася: "Що ж робити, рідний мій! У житті ми з тобою мало пізнали щастя. Одні народжуються для того, щоб бути щасливими, інші – щоб поступатися своїм щастям заради інших... Ти забув заради своєї справи і власні радощі, і власне життя... Ти – такий самий воїн Христовий... Тільки ти борешся за нього шаблею, а я, як можу, – смиренною душею..."
Раптом мертву тишу келії порушив сумний і протяжний звук дзвона, що долинув здалеку. Білиця здригнулася; бліде обличчя її застигло в якомусь болісному жахові... Кілька хвилин вона сиділа нерухомо, мов кам'яна, наче прислухаючись до згасаючого звуку сумного удару, що ще тремтів у повітрі. Нарешті вона підвелася, спираючись руками на стілець.
– Скінчено, – промовила білиця тихо й провела рукою по сухих очах, – скінчено! За кілька хвилин на неї надягнуть чернечий клобук. Прощавай, життя, прощавай, радосте, прощавай, ніколи не звідане щастя! Душа моя готова, Господи! Увійди ж у неї зі Своєю силою та міццю!.. – Білиця опустилася перед образами навколішки й схилила голову.
Ось знову пролунав похоронний звук дзвона, ще один і ще один, дедалі частіше й частіше. Нерухомо стояла біля ікон молода білиця. Про що думала, що відчувала вона в ці миті? Чекала вона зі священним трепетом фатальної хвилини, чи в її тихій душі пробуджувався невиразний і неясний нарік молодого життя, яке так безповоротно губилося тут? Тихий стукіт змусив її отямитися; білиця підвелася з колін і відчинила низенькі двері. До келії ввійшов горбатий дідусь у схимницькому вбранні.
– Дитино моя, – промовив він, благословляючи її, – народ уже сходиться до храму; скоро почнеться божественна служба; наближається година, коли ти муситимеш виголосити біля вівтаря страшні клятви й обітниці.