Подумай... ще є час... ти така молода... Знаю я, що молоде горе тане від першого сонця, мов весняний сніг.
– Святий отче, – промовила тихо білиця, опускаючись перед старим навколішки, – я багато думала й страждала, і душа моя готова...
Старий лагідно поклав їй руку на голову:
– Випробуй ще раз своє серце, дитя моє, – промовив він слабким голосом. – Наближається для тебе велика хвилина: випробуй же його, щоб не постати перед Господом з обличчям, затьмареним гнівом і пристрастями.
Дівчина схилила голову; кілька хвилин вона наче збиралася з думками... Але ось вона знову підвела її й поглянула в обличчя старого своїми світлими, променистими очима.
– Ні, отче мій, – промовила вона тихо, але твердо, – у душі моїй більше немає ні гніву, ні пристрастей.
– Чи не відчуваєш ти чогось особливого на совісті? Чи не бажаєш ти щось мені повідати? Говори, дитя моє, усе, не бійся, Господь усепрощаючий і лагідний.
– Святий отче мій, так! – промовила білиця з болем. – У цьому гріху я каялася не раз і перед тобою, і перед лицем Господа Бога. Молитвою і сльозами благала я Царицю Небесну визволити мене від мук, яких він завдавав; я просила Господа вселити в моє серце лагідність, смирення й любов. І Він, милосердний, що ніколи не залишав мене, почув мою молитву й цього разу... Готова душа моя... Не стримуй же, отче, мене!
– Але чи відчуваєш ти в собі достатньо сили, бідне дитя моє, чи подумала ти про те, що чернечий подвиг болісний і тяжкий?
– Отче мій, усе знаю я... Я хочу заслужити прощення й відпущення гріхів...
Старий лагідно провів рукою по її голові.
– Чи не відчуваєш ти бодай найменшого жалю за життям? О дитя моє! Молоде серце – мов юне дерево, пригнуте до самої землі, воно знову підіймається вгору. Заслужити прощення ти зможеш і в житті! Якщо бодай найменший сумнів чи жаль ворушиться тепер у твоїй душі – зупинися! Ще є час... Господь не вимагає жертв, а лише віри й любові!
Болісне, нестерпне страждання промайнуло обличчям білиці.
– Отче мій, – прошепотіла вона, звертаючи до нього сповнені сліз очі. – Мені нічого чекати від життя, єдина моя втіха – у Бозі. Не відштовхуй же мене!
– Нехай буде так! – промовив із почуттям старий, схрещуючи руки на її голові. – Без Його волі не впаде бо й жодна волосина з голови...
Тим часом дорогою, що пролягала через ліс, який відділяв місто Поділ від Печер, швидко мчали двоє вершників.
Вони раз у раз пришпорювали своїх коней; з їхніх стурбованих, схвильованих облич було видно, що вони поспішали в якійсь нагальній і тривожній справі.
– Яке щастя, брате, що ми зустрілися з тобою сьогодні, – говорив, задихаючись від швидкої їзди, старший із них, судячи з одягу, писар Запорозького війська. – Якби завтра, було б уже пізно!
– Боюся, що ми й так запізнимося на службу, Богдане, – відповів співрозмовник, також одягнений у козацьке вбрання, із зосередженим і серйозним обличчям та легкою сивиною, що вже пробивалася в темному волоссі. – Служба в монастирі починається рано, а звідси до Печер ще добрих чотири версти.
– Та де там! – махнув рукою перший, нервово смикаючи повід і підганяючи коня острогами. – Ось спустимося з цієї гори, а там через яр – і Пустинно-Миколаївський монастир, – звідти вже й рукою подати.
Його супутник мовчки пришпорив коня. Кілька хвилин було чути лише частий тупіт копит по мерзлій землі.
– А хоч би й устигли, мало в мене надії, – промовив козак, похмуро дивлячись убік. – Як я просив її, вона ж для мене все одно що половина серця!.. Ех, та що там! – махнув він рукою й похилив голову.
– Стривай, брате, мене послухає. Бог не без милості, – підбадьорив товариша Богдан, раз у раз підводячись у стременах і попускаючи коневі повід. – Є в мене її слово... теж обітниця... Тепер настав час, і я вірю, що вона її не порушить.
– Дай Боже, – промовив серйозно товариш. – Нас із нею тільки двоє, Богдан{292}.
Розмова урвалася. Коні тим часом видерлися на лісисту гору й помчали вже рівною дорогою. Праворуч тяглися урвища, вкриті все тим самим лісом, ліворуч блиснули з-за дерев хрести й баня Микільського монастиря.
Раптом у повітрі виразно пролунав протяжний удар дзвона. Подорожні здригнулися й мовчки перезирнулися: обличчям другого промайнула якась болісна судома.
– Ось і монастир, – указав Богдан на стіни й вежі, що показалися поміж дерев, бажаючи підбадьорити свого товариша, – тепер до Печер півгону...
Але супутник нічого не відповів; на його темному, похмурому обличчі тепер спалахував плямами рум'янець; очі нетерпляче вдивлялися вдалечінь, намагаючись розгледіти серед стовбурів дерев обриси печерських мурів. Коні наче розуміли стан своїх господарів: вони тепер мчали щодуху, обганяючи дорогою городян у грубих дерев'яних санях, козаків і богомольців, які поспішали до Печер. Ліс починав рідшати... Ось нарешті показалися й печерські мури, з-за них сліпуче блиснули бані Печерського та Вознесенського монастирів. Минувши браму, вершники помчали широкою й прямою вулицею та зупинилися біля в'їзної брами Вознесенського монастиря... Просто навпроти них була й лаврська брама. Народ юрмився біля неї великими натовпами, щохвилини зазираючи всередину монастиря.
– Слава Богу! – вигукнув Богдан, осаджуючи змиленого коня й кидаючи повіддя в руки козака, який підскакав до нього, – служба ще не почалася: чекають на владику.
Його супутник нічого не відповів. Попри похмуру й сувору зовнішність козака, він здавався настільки схвильованим, що зовсім не міг говорити. Мовчки зіскочив він із коня й увійшов разом із Богданом на монастирське подвір'я.
На подвір'ї вже було гамірно й людно. Натовпи богомольців прямували до відчинених дверей храму; черниці йшли суворими рядами, опустивши голови й закривши обличчя чорними покривалами, з довгими чотками в руках; тільки молоденькі послушниці з бліденькими личками потайки позирали на перехожих з-під своїх оксамитових шапочок. Поспішно пройшли козаки поміж богомольців і зупинилися біля маленької келії із завішеними вікнами...
У келії старенький священник, схрестивши руки на темноволосій голові дівчини й звівши очі до ікони, шепотів молитви старечим, надтріснутим голосом. У келії було так тихо, що якби пролетіла муха, було б чути помах її крил. Голова молодої дівчини ховалася в складках ряси старого; бліді губи її тихо ворушилися, і якби він міг почути ті беззвучні слова, які вони шепотіли, – то почув би: "Прощавайте, прощавайте... прощавайте назавжди!"
Нарешті старий закінчив свої молитви й, промовивши вголос: "І нині, і повсякчас, і на віки віків", хотів уже благословити білицю, аж раптом сильний нетерплячий стукіт у двері змусив його урватися на півслові.
Білиця здригнулася й випросталася на весь зріст. Якийсь смертельний холод пробіг усім її тілом із ніг до голови; з обличчя зникли останні ознаки крові, широко розплющені очі тривожно втупилися у двері. "Прийшли, – промайнуло в голові ясно й виразно. – Кінець!"
Стукіт повторився.
– Мужайся, мужайся, дитя моє, – промовив тремтячим голосом схимник, підносячи їй хрест із розп'яттям.
Білиця поглянула на розп'яття; здавалося, його вигляд пробудив у ній сили, що вже були заціпеніли; вона притиснула свої безкровні губи до холодного металу хреста й, не маючи змоги вимовити й слова, кивнула головою священникові, вказуючи на двері.
Засув упав. Двері розчинилися. На порозі келії зупинилися два козаки. Білиця поглянула на них широко розплющеними очима. Протяжний, болісний крик раптом оголосив мовчазні склепіння келії. В очах послушниці потемніло, і, щоб не впасти на підлогу, вона мусила вхопитися руками за стіну.
– Ганна! – скрикнув своєю чергою Богдан, побачивши бліду, мов полотно, черницю, і відступив назад.
Кілька митей у келії панувала страшна, глуха мовчанка. Супутник Богдана зупинився віддалік, мовчки, не зводячи з білиці своїх потемнілих очей. Священник із подивом дивився то на одного, то на другого, не розуміючи, що сталося, що тут відбулося.
– Брате, – прошепотіла нарешті Ганна, з докором дивлячись на суворого козака. – Навіщо... у таку хвилину?.. Я просила... тяжко...
Богдан підійшов до Ганни.
– Ганно, дитя моє, що ти надумала із собою зробити? – заговорив він, стискаючи їй обидві руки й ніжно зазираючи в очі.
Ганна підвела голову, і раптом їхні погляди зустрілися.
– Дядьку! – скрикнула вона поривчасто, з жахом вириваючи свої руки з його рук. – Ви... ви посивіли!..
– Так, голубко, – промовив Богдан із гіркою усмішкою, проводячи рукою по своєму темному волоссю, в якому тепер різко виблискували густі срібні нитки. – Горе, кажуть, тільки рака красить, а людину снігом укриває.
– Горе... горе, дядьку? – прошепотіла Ганна, відчуваючи, як слова завмирають у неї в горлі.
– Так, горе: усе спалили, усе відібрали в мене.
– Татари?! – скрикнула з жахом Ганна.
– Свої, – гірко всміхнувся Богдан, – вельможна шляхта; татари милосердніші... Убили діда, бабу... Олену забрали, Оксану, а Андрія, дитя моє рідне, замучили до смерті!
Болісний стогін вирвався з грудей Ганни.
– Андрійку... любий мій!.. – Голос її урвався; вона затулила обличчя руками й притулилася головою до стіни.
Кілька хвилин усі мовчали в келії, було чути тільки, як глибокі, поривчасті ридання здіймали груди білиці; з-під зімкнутих тонких пальців її струменіли сльози, падаючи великими краплями на чорне сукно. Нарешті Ганна відняла руки від обличчя.
– Дядьку, любий мій, – промовила вона ледь чутно, гаряче притискаючи його руку до своїх губ, – Бог послав випробування, Він же й утішить... Я молитимуся за дитя... за вас... за всіх.
– Друже мій, голубко моя! – пригорнув її до себе Богдан, зворушений до глибини душі її мовчазним співчуттям, і міцно поцілував її в чоло. Ганна сильно здригнулася й відсахнулася, але Богдан цього не помітив. – Молитися... так, усі ми повинні молитися, але час тихої молитви минув, – провадив він, не випускаючи її рук, – бо скоро вже ніде буде вам і молитися: відберуть ваші храми, зруйнують вівтарі, заберуть священні посудини для панських бенкетів... Ти багато чого не знаєш, відгородившись від бідного, змученого люду цим холодним муром. Тут, звісно, відрадний і тихий спокій та люба втіха в молитві, а там, – указав він енергійним жестом убік, – вийди поглянь: там стоїть стогін і розлилася по всій рідній землі туга! Я об'їздив Україну вздовж і впоперек; я бачив усюди жахливі звірства; вороги відкрито глузують із наших прав, із нашої віри й мордують народ! Перед його великим горем усі наші муки й болі такі мізерні, що безслідно тонуть у морі людських сліз...