Комаровський узяв зі столу важкий шандал і пішов попереду свого тестя, який уже не зовсім твердо тримався на ногах. Пройшовши кілька досить вузьких і темних переходів, вони зупинилися біля низьких дерев'яних дверей, крізь які пробивалася вузенька смужка світла.
Комаровський постукав, але відповіді не було; чути було тільки, як важко сопів і відсапувався Чаплинський, розпалений вином і суперечкою.
– Оксано, відчини! – крикнув Комаровський.
Почувся якийсь боязкий шерех, і все завмерло.
– Хо-хо! – усміхнувся Чаплинський. – Як бачу, красунечка не дуже прихильно тебе приймає!
– Оксано, відчини! Чуєш? – роздратований Комаровський затряс двері... Але в кімнаті все залишалося тихо. – Відчини! – заревів він, наливаючись багрянцем від коренів волосся до шиї, і, вже не чекаючи відповіді, щосили навалився плечем на дерев'яні двері. Двері протяжно застогнали й здригнулися. Комаровський натиснув дужче, ще і ще... гачок клацнув, двері з гуркотом розчинилися, і приятелі опинилися у світлиці Оксани.
Розбуджена криками й стукотом у двері, Оксана схопилася з постелі, мов божевільна; коли ж вона почула п'яні вигуки Комаровського та сміх іншого, знайомого й огидного голосу, її охопив шалений, несвідомий жах. Сама тут, у глушині, у руках цих нелюдів! Досі Комаровський поводився з нею лагідно й ніжно, але тепер, під впливом вина, хто знає, що спало йому на думку? Навіщо він стукає у двері? Навіщо? О Боже, Боже... Невже? Ні! Вона живою не дасться; але в неї немає зброї: ні ножа, ні шаблі... нічого... однаково: уб'є себе, задушиться. "О Господи, врятуй мене!" – у розпачі заломила вона руки, стежачи збожеволілими очима за дверима, що здригалися від сильних ударів Комаровського. Та ось почувся страшний тріск, гачок зіскочив...
"Олексо, прощавай!" – тільки й встигло промайнути в голові Оксани; вона скрикнула й, простягнувши руки, наче для захисту, притулилася до стіни. Вона стояла на весь зріст. Густі чорні хвилі волосся безладно розсипалися кучерявими пасмами аж до колін. Обличчя її було бліде, мов мармур, рот напіввідкритий, і тільки величезні чорні очі, наче два велетенські блискучі агати, дивилися з якимось диким жахом на панів, що ввійшли, похитуючись. Бідна дівчина преобразилася: жах і страшна рішучість надали її зовнішності чогось такого величного, трагічного й сильного, що вразило навіть Чаплинського. Кілька секунд тривала обопільна мовчанка.
Чому ти не відчиняла дверей? – запитав Комаровський, насилу долаючи хвилювання, що охопило його побачивши дівчину.
– Заради Бога!.. Залиште... ідіть геть!.. – прошепотіла уривчастим голосом Оксана, затуляючи обличчя руками. – Що я вам зробила?
– Та чого ж ти боїшся, дурненька? – провадив Комаровський, не відриваючи очей від дивовижної постаті дівчини. – Ми тільки хотіли навідати тебе. Ось прийшов пан Чаплинський, приятель Богдана, ти, певно, пам'ятаєш його; він може тобі дещо розповісти про твого пана.
За перших слів про Чаплинського Оксана здригнулася, поглянула крізь зімкнуті пальці й скрикнула; серце її похололо: перед нею біля дверей стояв огрядний багряний шляхтич із розстебнутим жупаном, із виряченими зеленкуватими очима... Вона впізнала його. Так, це той огидний шляхтич, якого так ненавиділа Ганна, який чіплявся до них, а потім перешіптувався й про щось домовлявся з Оленою, коли дядька не було вдома, він не друг дядька, він зрадник, розбійник, його поява приносила саме зло, і баба каже...
– Ворон, ворон! – скрикнула з жахом Оксана. – Залиште, залиште мене! – притулилася вона ще ближче до стіни. – Я себе задушу!
– Та хто ж тут ворон? Хо-хо! – заговорив, заплітаючи язиком, Чаплинський. – Мені здається, красуне, що тут два соколи, та ще й які! І навіщо тобі себе душити? – попрямував він до неї, похитуючись. – Ми ж тобі зла не бажаємо...
– Не підходь! – дико скрикнула Оксана й, схопивши дерев'яний стілець, підняла його над головою. – Уб'ю!
– Ого, – навіть позадкував спантеличений Чаплинський, – ми, бачу, з перцем... Так можна тобі, того, і рученята зв'язати.
– Досить! – раптом різко промовив Комаровський: – Побачив, і досить! Не бійся, Оксано, ми нічого тобі не зробимо; якщо ти не хочеш, то ми й підемо...
– Навіщо йти? – заперечив із гидкою усмішкою Чаплинський. – Дівчина спочатку тільки того... побрикається, а потім стане лагіднішою...
Але Комаровський роздратовано перебив його:
– Облиш, пане тестю, ходімо; дівчина моя, я не хочу завдавати їй зла. Згадай те, про що я тобі говорив.
Чаплинський злобно поглянув на Комаровського, потім на бліду дику красуню, яка все ще погрозливо тримала в руці стілець, і раптом у його очах промайнула якась несподівана думка, обличчям пробігла єхидна усмішка...
– Твоя правда, пане зятю... ходімо, а то стривожимо красуню; вранці вона буде добрішою.
Пани вийшли й причинили за собою двері.
– Ти маєш рацію, любий зятю мій, – звернувся Чаплинський до Комаровського, коли вони знову опинилися в покинутій ними світлиці. – Так, маєш рацію, здаюся: з таким вогнем не можна діяти напролом, – того й дивись, або тебе вб'є, або себе занапастить, а красуню шкода...
– Та я ж тобі казав раніше! А як вона замахнулася на тебе стільцем? Чи бачив ти щось подібне серед наших панн? Справжнісінька богиня! – захоплено вигукнув він.
– Ще б пак! Дай медом залити переляк! Якби я не ухилився, вона б одним махом розтрощила мені голову! Так, ти з нею зачекай, зачекай ще трохи...
Комаровський нічого не відповів і тільки, наливши собі повну склянку меду, залпом осушив її та провів рукою по мокрому чолу.
– Бачу, пане зятю, не на жарт ти закохався, – провадив далі Чаплинський, – правду кажучи, є в кого.
– Усе б віддав, – промовив хрипким голосом Комаровський.
– Так, так... то що ж або, краще, хто ж тобі заважає? Ба! – раптом ляснув себе по чолу Чаплинський. – Адже ти говорив про якогось нареченого? Можливо, це вона з козацької вірності, – усміхнувся він, – впирається перед тобою? Як, ти казав, його звали?
– Морозенком.
– Морозенко, Морозенко... – кілька разів повторив Чаплинський, наче намагаючись щось пригадати. – Так, так, згадав! Бачив я його в Хмельницького... Ти того... постарайся з ним якнайшвидше покінчити, а то клопоту не оберешся, тоді й красуня стане поступливішою... Раджу вже завтра... Ну, а тепер доброї ночі, зятю, час дати відпочинок і зубам, і череву; чуєш, ось уже другі півні проспівали.
І пан Чаплинський із гучним зітханням опустився на широку лаву, застелену килимом, на якій безладно валялися турецькі подушки, і, кілька разів перевернувшись, із гучним сопінням і кректанням поринув у важкий сон.
XXXV
Двері за панами зачинилися, а Оксана все ще стояла біля стіни, мов скам'яніла, прислухаючись до панських кроків, що поступово стихали. Та ось вони завмерли, і хутір знову поринув у могильну тишу. Оксана опустилася на постіль.
Хвилювання, переляк і сором змішалися в ній, перетворившись на гарячковий озноб, що стрясав її ніжне, тендітне тіло; усе воно здригалося від болісних судом, зуби цокотіли, серце стискалося, наче в залізних лещатах, горло душили спазми, і раптом гучне, несамовите ридання вирвалося з грудей бідної дівчини. Сама, сама в цій жахливій глушині! Що чекає на неї далі? Ох, Боже, Боже мій! Навіщо вони приходили сюди вночі? Цей Чаплинський... Навіщо він тут? Що його пов'язує з Комаровським? О Боже, тут щось страшне... "Врятуй мене, Господи, Господи, або вбий мене!" – Оксана стиснула голову руками й заметалася на подушках, намагаючись заглушити ридання. Досі вона відчуває на собі погляд Чаплинського. Ух! Від одного цього погляду серце в неї перевертається. "Олексо, Олексо! Навіщо ти залишаєш мене тут на таку ганьбу? Чи ти вже більше не любиш мене?"
І знову гучні невтішні ридання стрясали все тіло бідної дівчини; але ніхто не приходив до неї: навколо було темно й тихо, тільки великі пластівці снігу заліплювали шибки та замерзлі ялини шепотіли щось страшне й похмуре, тихо похитуючи своїми обтяженими снігом верхівками.
До ранку проридала бідна дівчина й лише на світанку заснула важким, болісним сном. Уранці до неї прийшла баба й повідомила, що пан Комаровський, довідавшись, що Оксана ще спить, не велів будити її та поїхав зі своїм тестем, паном Чаплинським, до Чигирина, звідки обіцяв повернутися надвечір.
Але ввечері прискакав гонець і повідомив, що пан Комаровський несподівано поїхав у справах на три дні. Оксана полегшено зітхнула: три дні вона була в безпеці, а далі що? Далі... у її голові визріло остаточне рішення: спробувати втекти, а якщо це не вдасться, покінчити із собою. "Бог простить, – вирішила бідна дівчина, суворо звівши свої чорні брови. – Простить і Олекса. Краще смерть, ніж ганьба".
Минув день. Наступного ранку до світлиці Оксани ввійшла баба. Оксана, поглянувши на усміхнену огидну стару, неабияк здивувалася. Обличчя баби було збентежене, очі якось невпевнено бігали, удавано ласкава усмішка кривила сині губи.
– Бідне ти моє дитятко, – заговорила вона співуче, присідаючи біля узголів'я дівчини й проводячи рукою по її волоссю. – Ось ти все не віриш мені, а я для тебе багато б зробила... Шкода мені тебе, мов рідної доньки...
Оксана підвелася на лікті й із жахом утупилася в стару.
– Так, шкода... не знаєш ти, навіщо тебе привіз сюди пан, – провадила так само жалібно стара, – досі він панькався з тобою, жалів тебе, сподіваючись, що ти сама його покохаєш, а тепер – кінець!
– Бабусю! – скрикнула з жахом Оксана, до болю стискаючи руки старої. – Врятуйте мене!
– Так, врятуйте... От якщо я тебе врятую, то пан із мене живцем шкуру здере, а вона хоч і поношена, та іншої вже собі не придбаю... Довелося б тікати разом із тобою, а чим я тепер зароблятиму на хліб? Тільки пан із милості й тримає мене.
– Бабусю, голубонько, у мене є наречений, – заговорила гарячково, схвильовано Оксана, цілуючи жилаві, огидні руки старої, – він для вас усе, усе, що тільки можна... Та ні, зачекайте! – кинулася вона до скриньки, що стояла в неї на столі, і, витягнувши звідти тремтячими руками нитки перлів, гранати, коралі й дорогі сережки, висипала все це на коліна старій. – Тільки врятуйте, врятуйте мене!
Побачивши коштовності, очі старої спалахнули, мов у дикої кішки, але вона, здавалося, ще вагалася.
– Ох-ох, – промовила вона, розглядаючи кожну низку, – адже за ці цяцьки, дівонько моя, гроші дадуть, так, гроші...