Дурнів мало на світі, та ще й продавати їх доведеться потайки, з-під поли!
– Врятуйте, врятуйте! – повторювала крізь сльози Оксана, падаючи перед нею навколішки. – Наречений мій усе зробить для вас... Я буду вам наймичкою до кінця своїх днів!
– Ну, нічого з тобою не вдієш, – погодилася нарешті стара, дбайливо зав'язуючи всі коштовності у вузлик, – іди за мною, тільки цур, нікому ні слова, ні звуку, щоб ніхто й не помітив: інакше пропаде і твоя, і моя голова.
Тремтячими, неслухняними руками накинула на себе Оксана байбарак і пішла за старою.
У напівтемній комірчині, де мешкала стара, сиділа якась постать, закутана в керею. Стара ретельно причинила за собою двері. Оксана тремтіла так сильно, що мусила вхопитися руками за стіл, аби не впасти.
– Упізнаєш мене, Оксано? – промовив незнайомець, підводячись із місця й скидаючи керею.
– Пешта? – ледве змогла вимовити Оксана.
– Так, Пешта, – провадив козак, – та ще й із доброю звісткою від Морозенка... Що ти на це скажеш, га?
Але Оксана нічого не могла сказати. Вона судомно кілька разів розтулила рота, наче спазми стиснули їй горло, і похитнулася назад.
– Гай-гай! А ще козачка! – похитав головою Пешта. – Дай, бабо, їй води та посади на лаву, а то вона ще від радості зовсім упаде, що ж я тоді привезу козакові?
Оксана відпила кілька ковтків води й прошепотіла уривчастим голосом:
– Далі, дядьку... далі!
– Отож-бо, ти мене спокійно слухай, не жартуй... Ти вже, звісно, нарікала на Морозенка за те, що він не летить тебе рятувати, а він уже був тут, та обпалив собі крильця й потрапив до в'язниці.
– Живий, живий? – несамовито скрикнула Оксана, схоплюючись із місця.
– Авжеж, який би біс послав мене в цю глушину? З мерцями я справ мати не люблю.
– Господи, Матір Божа! – судомно скрикнула Оксана й залилася гарячими сльозами радості.
– Ну, слухай же далі, – провадив Пешта. – Так ось, коханець твій потрапив до в'язниці; тепер із Божою допомогою він вибрався звідти, та, добре навчений, сам уже не поліз, а покликав товаришів; послав ось і мене до тебе переказати, що коли ти й досі його не забула й не спокусилася на панські ласки, то сьогодні, рівно опівночі, він чекатиме тебе в лісі, щоб разом утекти на Запорожжя. Ось тобі напилочок, – передав він їй інструмент і мотузку. – Перепиляєш ґрати на своєму вікні й спустишся по мотузці вниз, сторож спатиме, а я тобі перекину через частокіл навпроти твого вікна іншу мотузку, перелізеш і спустишся в рів, а за ровом я чекатиму на тебе з конем і доправлю до Морозенка. Зрозуміла?
– Дядьку, Бог благословить вас! – скрикнула Оксана, нестямна від радості, цілуючи руки козака.
– Ну, ну, не дякуй завчасно; побачимо ще, як нам удасться! Чи запам'ятала ти все, що я сказав?
– Усе, усе, не забуду жодного слова.
– Вилазь же з вікна після перших півнів, перед другими; я гукну тобі з-за муру совиним голосом.
– А собаки? – похмуро зауважила стара, яка весь час неприязно стежила за сценою, що відбувалася перед її очима.
– Ну, ти, відьмо, собакам гостинець піднеси, є ж у тебе всяке зілля. Піднеси такого, щоб замовкли, розумієш? – скосив на стару очі з жовтими білками Пешта. – Та ось тобі й завдаток, – передав він їй важкий гаманець, – решта ввечері.
Стара розкрила гаманець.
– Ще треба перевірити, – злобно промовила вона. – Знаємо ми вас. Напхає камінців, а потім і слід його загув.
– Не бійся, печуться, – глузливо всміхнувся Пешта й додав погрозливим тоном: – Дивись же, якщо обдуриш, не вдержиться твоя голова на плечах.
– А мені ж як? Залишатися – однаково що в зашморг лізти?
– Та кажу ж тобі зрозуміло, за нами поїдеш у ступі... Ех ти, нетямуща, а ще й із мітлою!
Здавалося, короткому зимовому дню не буде кінця. Цілий день провела Оксана в якомусь нестямному стані. Вона і плакала від радості, і нудилася, і давала палкі обітниці. Часом їй здавалося, що серце розірветься в її грудях, що вона збожеволіє. І сніжний зимовий день здавався їй травнем, а похмурі сосни – вишневим садочком. Та ось нарешті настав вечір. Сонце не визирало цілий день, а надвечір насунули свинцеві хмари, стало темно.
Стара принесла запалений каганець і злобно прошипіла:
– Дивись же, обережно, щоб ніхто не помітив, інакше я й сама тебе придушу.
Але Оксана тільки всміхалася. Вона не могла говорити; радісні сльози переривали її мову. Ось зачинилися двері за старою, і Оксана взялася до своєї роботи. З якою легкістю й обережністю орудувала вона напилком! Їй здавалося, що кожен її м'яз тепер набув потрійної сили, а тіло стало легшим за голубине перо.
За вікном почали шуміти ялини, щось завило. Сторож застукав у дерев'яну дошку... Минуло ще трохи млосного часу. Прокричав перший півень. Оксана здригнулася й кілька разів перехрестилася. Ґрати були вже перепиляні, мотузка прив'язана до вікна. Ще одна довга година... повзуча... жахлива. Другий півень, а ось і протяжний крик сови... Оксана підвелася. Очі її дивилися рішуче й сміливо, рухи стали впевненими й легкими. Швидко скочила вона на підвіконня й, спритно чіпляючись, спустилася по мотузці вниз... Земля... так, сніжна земля під ногами! Тепер через мур, а там уже свобода, щастя, спокій! Обережними кроками, пригинаючись до землі, майже поповзла вона в напрямку муру. Навколо темно... Лісом шириться якийсь дивний шум, над головою кружляють білі пластівці... пекучий холодний вітер налітає то справа, то зліва й верещить, наче хоче вказати вартовим на неї, на втікачку. Оксана тремтить. Ось і мур... Але де ж мотузка? Мотузка, мотузка! Мотузки немає! Задихаючись від хвилювання, поповзла Оксана вздовж муру. Потім повернулася назад... Холодний піт виступив у неї на чолі. Мотузки ніде не було! Що ж це, обман, зрада? – мало не скрикнула Оксана й раптом натрапила на камінь, прив'язаний до мотузки. Не гаючи жодної хвилини, почала вона підійматися на високий мур; закляклі руки насилу слухалися її, для зручності вона скинула чоботи, але мороз сковував рухи ніг. Кілька разів зісковзувала вона назад, але з розпачем, зі сльозами знову хапалася за мотузку, чіплялася зубами, нігтями й підіймалася вгору; вона подряпала собі руки й ноги, але нарешті таки дісталася вершини муру. Перепочивши лише одну мить, Оксана почала спускатися в глибокий рів, що тягнувся відразу за частоколом. По той бік, за стовбурами ялин, вона помітила двох коней, і це додало їй ще більше сили. Але спускатися виявилося важче, ніж видиратися; міцно обхопивши мотузку руками й звісивши ноги з муру, Оксана цілком відчула це. Вона поглянула вниз і заплющила від страху очі: під нею чорніла якась темна безодня, що здавалася ще глибшою через густу пітьму; але нічого було робити. Прикликавши на допомогу Господа, Оксана почала спускатися. Обмерзла мотузка вислизала з її рук. Раптом за муром пролунав окрик вартового, другий і третій. Оксана здригнулася й випустила мотузку з рук... У глибині яру почувся глухий звук падіння якогось важкого тіла, приглушений товщею снігу; потім іще один протяжний крик вартового, другий, третій – і все навколо стихло.
– Забилася? – прошепотів над Оксаною Пешта, підводячи її із землі; очі дівчини були заплющені. – Ну, буде бісова справа, якщо ще розбилася чи зламала що-небудь, – сердито пробурчав він і струснув дівчину за плечі.
– Забилася, чи що? – повторив він голосніше.
Оксана розплющила очі й, побачивши перед собою обличчя Пешти, миттєво отямилася. Пешта повторив своє запитання.
– Ні, – відповіла вона слабким голосом, – тільки вдарилася.
– Щастя твоє, що тут снігу намело аршини на два, – пробурчав Пешта, – інакше доброго вареника привіз би я Морозенкові замість тебе. А ти ще встань, оглянь себе, чи нічого не зламала?
Оксана підвелася з його допомогою й обмацала своє тіло.
– Ні, дядьку, – відповіла вона вже бадьорішим голосом, – тільки садна.
– Ну, це нічого, до весілля загоїться, – захихотів Пешта. – Тільки спритно ж ти, дівчино, стрибаєш, певно, часто тікала через вікно... А тепер за мною... та жвавіше, щоб не встигли схопити.
За допомогою Пешти видерлася Оксана на крутий берег урвища й скочила на осідланого коня.
– Скакати можеш? – коротко запитав Пешта.
– Скачіть, не відстану, – прошепотіла Оксана, мало не задихаючись від биття серця в грудях.
– А мене ж, панове, кидаєте? – раптом пролунав з-за ялини шиплячий голос старої.
– Ач, бісова мітла! Наче з-під землі вискочила! – Пешта навіть відсахнувся разом із конем. – Свят, свят із нами!
– Та чого ти лаєшся? А козацьке слово?
– Іди за нами... на мітлі... там у сани візьмемо, а тут від тебе й коні хропуть.
– Ах ти, зраднику! – крикнула баба. – Ось я вартових зараз зчиню на сполох... Гей! Пильнуй! – заверещала було вона, але вітер завив іще дужче й заглушив її вереск.
– Тільки пискни, – підняв пістолет Пешта, – і твій смердючий мозок розлетиться бісам на потіху; не дурій: що з воза впало, те пропало! Осідлай ступу й наздоганяй нас. А ти, Оксано, гайда за мною!
Коні помчали.
– Загибель на вас! Прокляті, каторжні! Щоб ви ранку не дочекалися, щоб вас нечиста сила... – гналася за ними, бредучи по снігу, баба; але завірюха замітала її прокльони.
Невдовзі Пешта звернув із прямої дороги й рушив у гущавину, щохвилини кружляючи й повертаючи, щоб заплутати сліди; утім, розбурхана хуртовина відразу замітала їх хвилями снігу. Гілки ялин чіплялися за волосся Оксани, дряпали обличчя, залізні стремена пекли її босі ноги; але вона нічого не помічала.
Покружлявши так близько години лісом, вони нарешті натрапили на групу вершників, які, очевидно, чекали на них тут.
– Нарешті, – невдоволено промовив один із них. – Ледве не замерзли.
– Важко було, – відповів Пешта, важко відсапуючись після швидкої їзди, – проведіть панну до саней, а самі скачіть знову сюди назад, і рушимо в степ, щоб заплутати погоню: вони подумають, що ми натрапили на сани й, злякавшись, стрімголов кинулися в степ.
Вершник схилив голову й, прив'язавши довгий повід до коня Оксани, рушив уперед; збоку від неї поскакав другий, попереду й позаду – ще по одному. Оксана опинилася під конвоєм. Їй стало моторошно... Навіщо така пересторога? Хіба вона втече від Олекси? Але ні, це зроблено, мабуть, для того, щоб захистити її від нападу. Чому він сам не зустрів її тут? Серце Оксани болісно стиснулося.
Ліс ставав дедалі похмурішим, в обличчя пекуче бив дрібний сухий сніг.