Богослужіння почалося.
Жоден звук, жоден шелест не порушував святості богослужіння... Освітлені восковими свічками обличчя містян були суворі й серйозні... Тихо, напівголосно долинав із хорів простий, але проникливий спів, що брав за душу, і тільки голос митрополита лунав у цій смиренній тиші гучно, повелительно й владно. Давно незнане розчулення охопило Богдана... Як теплі хвилі пестять і заспокоюють змучене тіло, так умиротворяло воно його зболену душу... І кривди, і образи, і пережите горе немов зникали з пам'яті... Перед ним ясно поставало лише щойно пережите братське зібрання. "Єдине тіло, єдиний дух, єдині ми є", – повторював він сам до себе, і це усвідомлення наповнювало його душу почуттям нового братнього єднання. Хоч він іще не бачив обличчя митрополита, але вже сама його могутня постава та голос, що лунав так упевнено й владно, мимоволі вабили до нього Богданове серце. Чи сприяли цьому гучна слава й поголос, що оточували ім'я Могили, чи справді його велична зовнішність так зачаровувала людину, тільки Богдан із нетерпінням чекав, коли владика поверне до молільників своє обличчя. Богослужіння наближалося до кінця. Митрополит нарешті повернувся від вівтаря й з'явився в царських вратах. Коштовне каміння в його срібній митрі яскраво палало й немов осявало його вінцем блискучих променів. Обличчя його було темного, майже оливкового кольору, довга чорна, мов смола, борода спадала на груди, густі брови сходилися над різко окресленим орлиним носом, величезні чорні очі дивилися сміливо, якимось вогненним, пронизливим наскрізь поглядом. Уся постать, усе його обличчя дихали тією силою, розумом та енергією, які так владно підкоряють своїй волі всі серця. Владика зупинив на Богданові свій пильний погляд, і їхні очі зустрілися. Богдан відчув, як цей вогненний погляд уп'явся в нього й немов наскрізь пронизав його серце.
Та ось богослужіння закінчилося.
У дверях вівтаря з'явився владика вже не в блискучому облаченні, а в чернечому вбранні, тільки на чорному клобуку над самим чолом яскраво сяяв діамантовий хрест. Усі почали підходити парами під благословення. Витрикуші гасили одну за одною свічки й лампади біля ікон. Братчики мовчки виходили з церкви. Густий морок огортав склепіння, колони, хори й бані. Лише на престолі ще горів високий трикутник свічок, розливаючи навколо тихе, променисте світло. Церква порожніла. Богдан хотів був вийти слідом за іншими, але цієї миті до нього підійшов брат витрикуш.
– Брате, – промовив він, – святійший владика бажає бачити тебе й чекає у вівтарі.
Богдан пішов за ним. Тихо рипнули північні двері іконостаса, і вони ввійшли до вівтаря. Якесь благоговійне, трепетне почуття охопило Богдана. У вівтарі вже нікого не було, крім владики. Він сидів у глибині на високому митрополичому престолі. Чорна мантія спадала навколо нього важкими, похмурими складками. Обличчя його було серйозне й суворе, а чорні очі, які здавалися ще більшими від темної тіні, що падала на них, дивилися задумливо, суворо, майже сумно.
Богдан низько вклонився й зупинився біля дверей.
– Брате витрикушу, – промовив митрополит, – замкни церкву й залиш нас, ми вийдемо через мій вхід.
Витрикуш мовчки вклонився й вийшов із вівтаря.
Його кроки глухо пролунали по залізних плитах підлоги й затихли. За кілька хвилин почувся звук засуву, яким замикали двері, і все стихло. Богданове серце тьохнуло. Владика не відводив від нього свого глибокого, суворого погляду. Здавалося, він випробовував і вивчав його.
– Пан писар війська Запорозького Богдан Хмельницький? – запитав він нарешті латиною.
– Так, ваша яснопревелебносте, це він має щастя розмовляти з вами, – відповів теж латиною Богдан.
– Вітаю тебе як нового брата!
– Дякую Господові, що він удостоїв мене цієї честі, – схилив голову Богдан.
– Я багато чув про тебе, пане писарю.
– Але цією славою завдячую я, на жаль, ваша яснопревелебносте, не своїй доблесті, а тому тяжкому горю, яке так зухвало спіткало мене.
Могила уважно поглянув на Богдана: розмова, що досі хиталася, немов шальки терезів, починала набувати певного напрямку.
– Не будь надто скромним, брате мій; твоє горе ще більше прихилило до тебе серця козаків, якими ти володів і досі, а володіти серцями вільних людей може лише той, хто гідний такої влади.
– Служу всім серцем вітчизні й вірі.
– І Бог гнаних возвеличить тебе! – твердо промовив митрополит.
У вівтарі запанувало мовчання. Високий трикутник свічок розливав навколо престолу променисте світло.
Крізь різьблені врата виднілася церква, сповнена мороку й тиші. Уся сувора постать митрополита потопала в напівтемряві, лише діамантовий хрест на його чорному клобуку палав тремтливим вогнем. Богдан відчув, як його серце забилося гаряче й сильно.
– Я чув і вже знаю все про рішення сейму, – заговорив після довгого мовчання Могила, – знаю і про рішення знаменитої комісії, – він усміхнувся, – яке привіз мені мій посол; замість полегшень вони, на додачу до всіх утисків, знову заборонили людям грецької віри обіймати урядові посади й таким чином хочуть знову звести нашу віру лише до темної народної маси. Чув я й про ту тяжку образу, якої зазнав ти, пане писарю, у відповідь на свою законну скаргу, але скажи мені одне: невже не було й у тебе, такого славного, хороброго лицаря, відомого по всій Україні, іншого засобу захисту, як звернутися до цих брехливих і злочинних схизматиків?
– Присягаюся, він був і є в мене не лише для захисту, а й для розправи, – вигукнув Богдан, спалахнувши від самої згадки про сейм, – але, найпревелебніший владико, це була остання спроба дізнатися, чи є для нас бодай якесь право на цій нашій і водночас чужій землі! Я вірив і вірю в короля, доброчинця й оборонця нашого. Я їхав з останньою надією на нього. Але що він міг для мене зробити? Коли, принижений і ображений, я кинувся геть із сейму, він покликав мене до себе. "Ти сам бачиш, – промовив він із сумом, – позбавлений влади, не маю я сили скріпити свої закони, коли сейм вирішує ваші права: ви воїни, і є у вас і шаблі, і рушниці!"
– Так, – владика звів свої чорні брови й промовив суворим голосом, – правду він сказав: немає в цій країні іншого права, крім заліза й вогню! Востаннє я звертався до сейму, віднині захищатимуся вже сам. За часів торжества унії вельможі відібрали в наших обителей безліч земель і сіл, і церкви Божі через те лежали в запустінні, не маючи ні благоліпності, ні навіть убогого утримання для служителів вівтаря... Мої попередники шукали в судах захисту – і суди сміялися з них. Але я... нехай не осудить мене за це Господь, – він підвів до неба свої вогненні очі, – який благословив Маккавеїв на захист храму своїх предків{289}, більше ні в кого не шукаю захисту! Господь поставив мене сторожем свого дому, і я стережу його й охороняю, – він із силою стукнув позолоченим посохом, – від усіх ворогів! Коли на отару нападають вовки, пастир захищає свою паству не словом, а жезлом... Жезл у мене, і поки він у цій руці, не напасти хижим вовкам на отару Господа мого! Є в нашій обителі багато молодих ченців, багато шабель і гармат... Чого не віддають нам за правом, те ми візьмемо силою! – гнівно завершив владика, і його темні очі знову спалахнули пекучим вогнем.
– Найпревелебніший владико, святе слово твоє, – гаряче вигукнув Богдан, – і ми доведемо його правдивість! Ти сам знаєш, – заговорив він із гарячковим піднесенням, – що після повстання Гуні козацькі бунти спалахували вже не раз, не раз загрожували вони дедалі новими й новими лихами вітчизні, і тільки я, я один стримував їх від бунту, ризикуючи власним життям. Скільки разів ганьба й прокльони козацтва нависали наді мною, скільки разів життя моє було в їхніх руках, але я жертвував усім, я все забував, аби тільки стримати їх від останнього вибуху, що міг би обернутися бідою для нещасної вітчизни, для панів і для нас... Король обіцяв нам повернути всі наші привілеї, і ми чекали... Але це була остання крапля терпіння, вона переповнила чашу й ллється, ллється через край... Присягаюся тобі, превелебніший владико, коли на мою скаргу, на благання батька про відплату за вбитого сина, я почув звідусіль лише сміх і глумління – небо розірвалося, земля захиталася в мене під ногами, – і розум, і воля – усе згасло, залишилася лише жага помсти, помсти до смерті, до кінця! – Богдан задихався. – І я дав собі, владико, страшну клятву: я присягнувся прахом мого замученого сина, його останнім подихом – помститися їм за все: за народ, за себе й за віру, помститися так нещадно, як тільки вміють мститися козаки! – різко вигукнув Богдан і замовк. Дихання виривалося в нього з шумом, на чолі виступили холодні краплини поту. Владика дивився на нього серйозно й суворо, майже сумно... Під високими склепіннями витала урочиста й похмура тиша.
– Стій! – промовив владика, простягаючи над Богданом свою темну руку, а очі його блиснули грізним вогнем. – Горе тому, хто заради своєї гордині спокусить одного з малих цих! Господь поставив мене пастирем над вами, і я охороняю свою отару. Відповідай мені, як своєму батькові: чи не заради самої лише гордині, чи не через власну образу піднімаєш ти й бунтуєш народ? Не приховуй жодного слова, – підвівся владика, – тут із нами Бог. Він слухає й читає у твоїй душі.
Якийсь священний трепет пробіг усім тілом Богдана. Владика стояв перед ним величний і суворий. Якесь незвичайне світло палало в його очах; у піднятій руці він високо тримав позолочений хрест. У храмі було тихо; ікони дивилися зі стін вівтаря суворо й строго. І раптом Богданові почувся під банею якийсь невиразний шелест, немов помахи невидимих крил.
– Владико, – вигукнув він, падаючи перед ним навколішки, – як перед великим Господом, я не приховаю від тебе жодного поруху душі!
Могила поклав йому на голову свою руку, і Богдан заговорив уривчастим, схвильованим голосом:
– У всьому я грішний, грішний, владико, бо людина я. Ти, превелебний владико, Богом обраний на високий сан, ти Богом і захищений. Душі твоїй, відреченій від мирського життя, невідомі всі ті спокуси, що обплутують нас у тяжкому житті земному. А ми... а я... – Богдан затнувся, немов не мав сили говорити далі. – Владико, – вирвалося в нього нарешті з нестерпним болем, – тяжкий гріх ношу я в серці...
Богдан замовк і опустив голову.
XXXI
Богдан трохи помовчав і продовжив гарячково, квапливо:
– Поки я не знав...