– І дітей своїх думаю до ваших колегій віддати. Горе наше в нашій темноті, нам треба стати нарівні з ляхами, – ні, вище за них!..
– Так, так! – широко всміхнувся цехмейстер і старечими очима, і всіма зморшками свого темного обличчя. – А як починали, горе ж то, яке горе було! – Він замовк і поглянув кудись удалину своїми згаслими очима, немов хотів викликати із синявої далечіні образи пережитих років... Так минуло кілька хвилин у цілковитому мовчанні; Богдан не хотів переривати спогадів цехмейстера запитанням, чекаючи, що той знову заговорить; коні, забуті своїми господарями, зупинилися, не знаючи, куди повернути: праворуч чи ліворуч уздовж Софійського муру... Нарешті цехмейстер заговорив знову; він заговорив тихим, беззвучним голосом, не відриваючи від тьмяної далечіні своїх нерухомо застиглих очей.
– Так... горе ж то, яке горе було, – повторив він знову, – злохитрий, одвічний ворог тримав нас у своїх тенетах... Довго перебували ми в похмурих лінощах і мирській суєті, а він тим часом відводив наших дітей до свого джерела... Що ж було робити? – зітхнув він. – Не мали ми ні розумних і вірних пастирів, ні шкіл, ні колегій, – мимоволі доводилося віддавати дітей до єзуїтів, не залишатися ж їм було без слова Божого, мов диким степовикам! А вони, п'ючи з "принадного" джерела західної схизми, схилялися до похмурих і темних латинян... І все це ми бачили на власні очі й нічого не могли вдіяти, бо й наші пастирі обманювали нас і приставали до унії... Ох, тяжкий був час, пане сотнику, тяжкий, – глибоко зітхнув цехмейстер, – помирати тепер легше, ніж було жити тоді!
Богдан не перебивав старого. Він знав усе це, але чи знав старий, що всі їхні успіхи, здобуті такими страшними й невпинними зусиллями, стояли тепер на краю загибелі, загибелі, що залежала від одного шаленого свавільного слова?
А цехмейстер провадив, дедалі більше пожвавлюючись:
– Але Господь зглянувся на нас, бо кожному воздасться за його смирення. Своїми слабкими, нетвердими руками започаткували ми братство з благословення патріарха. Мало було нас, а тепер поглянь, скільки до нашого "Упису" вписалося рукою й душею: і зацних *, і добре осілих людей. Вважай, уся київська земля! А особливо відтоді, як вписався старшим братчиком і фундатором нашим превелебний владика Петро Могила{279}, з'явилися в нас і школи, і колегії не гірші за латинські, а друкарська справа й того краща. Так і зміцніли ми в силі. А коли ще вписався до нашого "Упису" і його милість покійний гетьман Сагайдачний з усім Запорозьким військом, тоді стали ми й унії, й латинянам добрі опресії ** завдавати! – Старий усміхався, його бліді очі оживилися, щоки спалахнули. – Ха-ха! Недарма ж і скаржиться на нас та волає уніатський митрополит, що поки стоїть братство, не може тут утвердитися унія! Тільки тепер уже не зламати нас латинянам, – ні, ні! І не в одному Києві, сам знаєш, а всюди зростають братства: і у Львові, і в Кам'янці, і в Луцьку, і у Вільні...{280} Всюди зростають вони, і без допомоги вельможних та зацних оборонців міцніє наша руська земля... А хто допомагав нам? Хто захищав нас? Не було в нас, слабких і темних, ні гармат, ні рушниць, ні швидкописних пер, ні вивчених у бісівських спокусах злохитрих мов, – було в нас лише братолюбство, віра й смирення – і Господь став посеред нас!
Старий урвав свою промову; було видно, що хвилювання, яке охопило його, заважало йому говорити. Руки його тремтіли
* Зацних – поважних, шанованих.
** Опресія – скрутне становище; завдавати опресій – ставити у скрутне становище ще сильніше, але згорблена спина випросталася, а оживлені очі бадьоро дивилися вперед.
Богдан слухав старого й відчував, як під впливом його слів піднімаються і в його душі сила, і народна гордість, і віра в майбутнє своєї країни... І справді, якщо їм, пригніченим утисками й здирствами, які виросли в задушливих крамницях, за тісними прилавками, ніколи не бачили ні вільної волі, ні козацької завзятості, якщо їм вдалося відстояти свою віру від унії та католицької схизми, зміцнених владою й панською зброєю, то невже ж нам, загартованим у воєнних бурях, не оборонити від безсилих ляхів своєї волі? Ні, ні! – бурхливо виривалося в його душі. – Ні! Ми ще поборемося й повоюємо, і Господь стане посеред нас! – повторив він слова старого, і, немов у відповідь на його думки, старий знову прошепотів уже стомленим голосом:
– Усе в ньому... У ньому одному... І в його волі!..
Супутники рушили коней і порівнялися зі святою Софією.
Нещодавно відреставрований храм тепер виблискував своїми білими стінами й позолоченими банями; відновлений і полагоджений кам'яний мур оточував його; вежа над в'їзною брамою з кованим підйомним мостом дивилася тепер упевнено й грізно; навколо муру пролягав глибокий рів, а з його вузьких амбразур подекуди виглядали жерла гармат. Храм мав спокійний вигляд добре укріпленої фортеці.
Супутники зупинилися і, зійшовши з коней, побожно вклонилися дорогій святині.
– Тепер уже наша, наша! – пояснив Балика, широко всміхаючись. – А до нього, до нашого владики, уніати сиділи й тут.
– Пам'ятаю, пам'ятаю, – підхопив Богдан, – коли я ще до школи ходив, свині тут гуляли, заходячи до самого Божого храму.
– Так, так, а все він, наш доброчинець, наш захист! – із почуттям промовив старий і жваво звернувся до Богдана: – А пан сотник жодного разу не бачив владики?
– Ні, не бачив, але багато про нього чув.
– Хе-хе! Якби говорити про нього, то й слів не вистачило б! – вигукнув уже зовсім жваво цехмейстер. – Воістину Господь послав нам його на радість і розраду. Ним усі й живемо... Усе життя трудиться він заради нас. Своїм коштом посилає спудеїв у чужі землі навчатися слова й учення Божого; книжки на оборону віри друкує, школи фундує, церкви наші у вовків-уніатів відбирає. Істинно, істинно, як глаголить пророк: "У дні беззаконних зміцни правовір'я!"
Тим часом супутники вже проминули Софію й їхали широкою дорогою, що вела від її огорожі до руїн Десятинної церкви{281}. Праворуч від них тягнулися високі земляні вали, подекуди зруйновані, але ще грізні, за ними спускалися глибокі урвища, вкриті густим лісом; перед ними здіймалися мури Михайлівського Золотоверхого монастиря. Навколо все було безлюдно й тихо; але здавалося, що тінь померлої слави ще витала серед цих безіменних руїн.
– Ех, було ж колись і місто... – вигукнув нарешті Богдан, поривчастим рухом зсунувши шапку на потилицю, – собі на славу, ворогам на грозу!
– Так, кажуть обізнані люди, – підтримав цехмейстер, – сильне було місто, не те, що тепер! Тоді нічого було нам і ляхів боятися.
– Та я ще скажу: і тепер, якби хтось захотів полагодити всі ці фортеці, вийшла б така твердиня, що ворожі ляхи поламали б об неї зуби!
– А якби знайшлася така сильна рука, ми б і ворота перед нею відчинили, – багатозначно промовив цехмейстер.
Богдан пронизливо поглянув на нього, рушив коня, і вони швидко помчали вперед...
Біля руїн Десятинної церкви супутники сплатили на митниці належне з них мито й спустилися крутим, урвистим схилом. Тут вони проїхали міську браму й нарешті в'їхали до Нижнього міста – Подолу.
У місті було тісно й гамірно; високі будиночки з гостроверхими дахами тулилися один до одного; вузькими й кривими вуличками снував народ; подорожнім довелося притримати коней.
Їхня поява викликала загальну цікавість і подив. Перехожі містяни шанобливо знімали перед цехмейстером шапки й, поглядаючи в бік Богдана, багатозначно перешіптувалися. З-за кватирок високих воріт раз у раз визирали білі голови містянок, загорнуті в довгі намітки, а в дрібних шибках вікон з'являлися допитливі оченята молоденьких дівчат, які сиділи з гаптуванням або кужелями в руках. Нарешті подорожні вибралися на широку площу.
Ліворуч над нею височіла висока гора, з вершини якої грізно дивився верхній замок, обнесений зубчастим муром; праворуч тягнувся довгий кам'яний мур, високі, позолочені бані виднілися з-за нього, а над входом височіла гостроверхa дзвіниця.
– Це ось і є наше Богоявленське братство, – Балика вказав на обнесені муром будівлі, – і новий храм, і колегії, і монастир, і шпиталь. А тепер попрошу тебе, пане сотнику, з усім своїм козацтвом заїхати до мене на радісний хліб та в мене, якщо твоя ласка, й отаборитися, так би мовити. Дякувати Богові, є всього вдосталь: і хата добра, і вечеря ситна, і стайня кам'яна для коней...
– Дякую, дякую за щиру ласку, – уклонився Богдан, – тільки треба мені невідкладно відшукати крамницю Петра Крамаря, – казав Богун, що вона тут десь, біля ратуші.
– Петра Крамаря?! – вигукнув старий. – Ну що ж, це діло, а все-таки я чекаю панство якщо не на обід, то на вечерю. Ну, ще побачимося... Петра Крамаря! – усміхався він. – Ну, це добре, добре... Та ось його й крамниця, там, за ратушею, он у тому ряду, – він показав рукою в той бік, де за ратушею тягнувся через площу довгий ряд крамниць. – Ну, а тепер прощавай, пане сотнику, побачимося ще! Бувай здоров і пам'ятай усе, про що я говорив.
– Бувай здоров, пане цехмейстре, – обійняв його Богдан. – А за слово справедливе й розумне дякую, будемо пам'ятати, воно скоро знадобиться.
Супутники попрощалися. Цехмейстер подався до Житнього торгу, а Богдан – у вказаному напрямку.
Зупинившись біля довгої кам'яної будівлі, він передав свого коня козакам і ввійшов до крамниці, над якою майорів шматок червоного сукна. У крамниці було темнувато, тож Богдан не відразу розгледів її мешканців. Біля прилавка стояло кілька поважних покупчинь. У глибині ж Богдан помітив шановного купця в довгому вбранні, підперезаному широким шкіряним поясом. Його темно-жовте, наче пергаментне обличчя було вкрите глибокими зморшками, чорні, мов смола, брови, крізь які подекуди пробивалася сивина, різким зламом сходилися над переніссям, жовто-карі очі дивилися з-під них гостро, пронизливо, орлиний, загострений ніс доповнював фанатичний вираз цього обличчя.
– А що, пане Крамарю, – підійшов до нього Богдан, – чи багато є шарлату? Чи висока ціна?
На перші слова Богдана Крамар здригнувся й уп'явся в нього очима, потім, не промовивши ані слова, він розчинив перед Богданом низенькі двері й, завівши його до невеликої кімнати, вщерть заваленої нерозпакованими тюками товарів, вигукнув приглушеним, непевним голосом:
– Пане сотнику Хмельницький, чи тебе привів до нас Господь?
– Його милістю, – простягнув йому руку Богдан.