На головній площі містечка, на найвиднішому місці, красувався й панував над усіма будівлями кам'яний костел готичної архітектури з двома стрілчастими вежками на передньому фасаді, у яких висіли дзвони; він сліпив очі білизною своїх прикрашених фігурами стін і немов хизувався яскраво-червоною покрівлею. На вигині долини, з-за пагорба, вкритого злегка посрібленим садом, червоніли також поміж стрілами тополь дах панського палацу й шпиль іншого невеликого костелу; біля їхнього підніжжя блискучим дзеркалом лежав ставок. Перед цими грандіозними спорудами міщанські й селянські хати з потемнілими солом'яними стріхами здавалися жалюгідними халупами, і вони, сором'язливо ховаючись за садочками, налякано розбігалися долиною. Лише корчми та жидівські будинки з криницями, нічим не прикриті, з облупленими боками, безсоромно стирчали на площі й нахабно дивилися дірявими покрівлями на костел...
Коли наші подорожні під'їхали до спуску з гори, їх одразу вразила широка картина ярмарку, що розкинувся біля їхніх ніг. Уся площа, зазвичай безлюдна, тепер була вкрита наметами, балаганами, ятками, між якими аж кишів народ; суцільний натовп рухався хиткими, строкатими хвилями. Біля костелу вервечкою стояли панські екіпажі, запряжені дорогими кіньми; ляскання кучерських батогів змішувалося з переривчастим дзвоном невеликого костельного дзвона. Удалині, у правому рукаві долини, рядами стояли вози з різним вантажем; біля возів лежали на прив'язі воли, корови, кози, а далі отарами юрмилися вівці; у лівому ж рукаві містився кінний ярмарок: вершники то під'їжджали до табунів, то стрілою мчали вздовж ставка. Над цим морем голів стояв гомін, що то наростав, то стихав, нагадуючи гуркіт розбурханого прибою.
Богдан зупинився на краю гори й оглядав пильним оком містечко, що лежало біля його ніг. Сонце, яке цілий місяць ховалося за свинцевими хмарами, тепер визирнуло крізь пробитий променями просвіт і яскраво освітило і пишні костели, і палаци, і вбогі халупи, і строкатий натовп, і далекі рухливі плями, і верхівки гір, злегка припорошені першим, незайманим снігом.
– А що це означає, хлопці, – звернувся Богдан до своїх супутників, – таке велике містечко, а я своєї руської церкви не бачу?
Усі почали вдивлятися, приклавши руки до очей.
– А он де вона була, – показав рукою Книш.
Богдан поглянув у тому напрямку й справді побачив на одному з пагорбів купу вугілля та обгорілих колод; за чорною купою стояла неподалік дзвіниця, яка якимось дивом уціліла від пожежі; хрест ледве тримався на її пірамідальному, продірявленому даху; у прорізах між чотирма похиленими стовпчиками не було видно дзвонів... Над цим мертвим місцем кружляло лише вороння.
Богдан зняв шапку й побожно перехрестився; те саме зробили і його товариші.
– Ну, хлопці, – звернувся він до козаків, – я з Книшем вирушу на кінний ярмарок, а на ніч заїду до пана отця, якщо ще живий... Ви ж – розійдіться поміж народом, тільки дзвоніть обережно, озираючись: тут багато панських вух...
– Ми їм поки що за вухом, коли не можна у вухо, – зауважив один козак, засміявшись; поправивши одяг і зброю, вони спустилися з гори й потонули в гомінкому натовпі.
Богдан потрапив у якийсь вир, із якого майже не міг вибратися; насилу пробирався він крок за кроком уперед, бажаючи об'їхати базар і податися просто до ставка, але зустрічна хвиля відтискала його до яток... Серед невиразного гулу й вигуків крамарів та погоничів до нього долинули звуки бандури; голос співця здався йому знайомим, і Богдан почав протискуватися ближче. Навколо кобзаря червоніли, мов мак, верхівки чорних і сірих смушевих шапок, між якими то тут, то там майоріли стрічки, стьожки й хустки яскравих кольорів, що прикрашали граційні голівки дівчат...
Усередині тісного кола слухачів сидів по-турецьки високий на зріст і міцної статури сліпий бард, каліка зі скривленими ногами, на дерев'янках; він, сумно виводячи рулади, виразно проспівував слова якоїсь нової думи:
Ой бачить бог, що його віра свята загибає,
Та до Юрка з високого неба волає:
"Годі тобі, Юрку, конем басувати, з змієм ваговати,
Біжи но краще хрещений мій люд рятувати,
Бо де ж мої церкви, де клейноди, де дзвони?
На святих місцях лиш крюки та ворони!"
Як покрикне ж Юрко: "Гей ви, нещасливі?
Годі| вам орати не свої, а ворожі ниви,
Нащо вам чересла, лемеці і рала –
Може б, з них послуга святому богові стала?"
Німою, нерухомою стіною стояли козаки й дівчата; тяжке загальне зітхання вирвалося стогоном серед навколишнього галасу й запалило в очах козаків люту відвагу, а в дівчат викликало сльози. Богдан пробрався до сліпця й кинув у його дерев'яну мисочку дукат.
Чи за дзвоном металу, чи за іншими невідомими ознаками, але сліпець упізнав золото і, обвівши незрячими очима натовп, прошамкотів:
– Ого! І магнати нас слухають!
– Магнати без хати... – відповів Богдан. "Нечай! – промайнуло в нього в голові. – Їй-богу, він!"
– А! Орел приборканий, – пробурмотів старець, – коротке крило, а довгі надії...
– Злетяться орлята, то відростуть і крила.
– Помагай Боже! Давно не чути було клекоту.
– Почуєш... А що, старче Божий, – змінив Богдан тему, – чи не відомо тобі, тутешній батюшка живий чи помер?
– Хвала Богу! Отець Іван притулився в колишнього ктитора Гака, що під горою... у яру хата ґонтою крита.
– Дякую! Не думаю від'їжджати до ночі.
– Гаразд! Коли Бог дасть... – вимовив кобзар останнє якось у ніс і всміхнувся у свою сиву, підозріло білу бороду.
Пробираючись до ставка повз панську садибу, Богдан був вражений стогонами й зойками, що долинали до нього з-за високого муру. Він запитав діда, який їхав дорогою:
– Що це у вас там коїться?
– А що ж? Б'ють нашого брата, – байдуже відповів той.
– А ви ж що? Мовчки підставляєте спини?
– Заговориш, коли в жида й економа надвірна команда... І без того ходиш у крові.
– То краще захлинутися в ній разом, ніж терпіти муки день у день!
– Та воно, звісно, один кінець, – похитав дід головою.
– Отож-бо! Коли нам один, то й їм, катам, теж! – Богдан люто блиснув очима в бік палацу. – Раз мати породила, раз і помирати... раз, а не десять! – вигукнув він і пришпорив Білаша через греблю до кінських табунів.
Щойно Богдан в'їхав у їхню гущу, як назустріч йому трапився знайомий запорожець – Лобода; він уже встиг посивіти; його вуса й чуприна відливали на сонці сріблом, а шрами багровіли, мов татуювання.
– А, і чувати, і видати! – радісно привітав він Богдана.
– Здоров був, брате! Скільки літ, скільки зим!
Приятелі обнялися й тричі поцілувалися.
– Еге! Та й тебе, пане Богдане, почав мороз припорошувати, – хитав головою Лобода, – я-то побілів, а тобі б, здається, ще рано.
– Завірюхи були великі, от і припорошило.
– Так, так, у нас, – Лобода смоктав люльку, втягуючи дим, – чутка пішла, ніби Хмелю приятелі-пани підломили тичину, і він упав, в'яне.
– Брешуть: не зів'яв Хміль, а замість тичини поплететься по сільських тинах... Дивись, щоб пани не заплуталися в ньому до падіння.
– Добра думка! – запорожець тепер сховався за цілою хмарою випущеного диму. – А що, може, є щось нове?
– Є, та таке, що всі ви підскочите. Приїду – усе розповім. А як там ваші бджоли?
– Та нічого – гудуть, рояться, тільки доброї матки немає.
– Аби тільки роїлися, – наголосив Богдан і почав придивлятися навсібіч.
– Кого шукаєш? – Лобода вийняв із рота люльку й почав вибивати попіл.
– Коня, – одним рухом голови Богдан зсунув шапку набік, – та доброго, мені до пари.
– Коли доброго хочеш коня роздобути, то он туди, на самий кінець, їдь, де розташувалися татари: там в одного мурзеняти добрі коні, дорогої породи, щоб мені чортові в очі не плюнути!
Запорожець-приятель провів Богдана до цього мурзеняти; здивуванню останнього не було меж.
– Алла ілляха! * – той радісно й привітно простягнув руки. – Пророк послав мені таку щасливу зустріч! Побратим мого батька, втіха його серця.
* Мій Бог! (Татарський і турецький бойовий клич).
– Керим? Промінь ясного місяця, син мого першого друга Тугая, швидкокрилий сокіл! Оце радість так радість! – відповів Богдан татарською й міцно пригорнув його до своїх широких грудей.
Керим запросив його до свого намету й почав частувати шашликом, пілавом, кониною, халвою та шербетом. За чихирем і кумисом вони розговорилися про минуле: Керим розповів про батька, що той отримав від хана бейство, але в їхній родині велике горе: після покійної матері померла найулюбленіша батькова ханим, тож він і досі похмурий, мов грозова хмара; що Тугай не раз згадував свого побратима й нарікає, що славний джигіт, степовий кречет, не навідав його ні в щасті, ні в горі.
– Буду, неодмінно буду, – промовив Богдан, зворушений ласкою, – у кого ж мені шукати тепла й поради, як не в ясного сонця? – і Богдан розповів Керимові про своє безвихідне горе, про свою криваву кривду.
Слухаючи його, вразливий і молодий душею Керим обурювався й присягався бородою пророка, що батько допоможе своєму побратимові помститися панам за їхні кривди.
Лише надвечір він відпустив Богдана, обдарувавши його таким конем, який посів би перше місце навіть у стайні блискучого падишаха. Син чистокровної арабської кобили й татарського скакуна, вигодуваний пишним степом, випещений люблячою рукою, сріблясто-білий, лише з чорною зірочкою на лобі й чорними вогненними очима, він вражав красою своїх форм, грацією рухів і молодою силою. Керим довго не хотів брати грошей за красеня, а дарував його своєму колишньому вчителеві лицарських герців, але Богдан таки вручив йому сто дукатів і, сердечно попрощавшись, поспішив зі своєю дорогою здобиччю до умовленого місця збору – до ктитора колишньої церкви Гака.
Коли Богдан знайшов хату Гака, що притулилася до гори за виступом скелі й була прикрита ще досить густим садочком, сонце вже заходило й червоніло загравою, обіцяючи на ранок добрий мороз. Містечко лежало трохи нижче й потопало в холодній імлі; лише костели й панський палац, осяяні прощальними променями, здавалися пофарбованими в яскраву кров.
Богдан знайшов на подвір'ї двох своїх козаків, які, звичайно, вже повідомили про нього господаря, бо ктитор на перший же стукіт копит вибіг на ґанок і, низько вклоняючись, вітав Богдана як високого, іменитого гостя.
– Чолом тобі, ясновельможний пане полковнику; велика честь мені й моїй хаті, що ти не погордував і завітав до нас, убогих.
– Дякую, щиро дякую! – низько вклонився Богдан.