Адже ось ти кажеш, що нас жменька, а я кажу: кривиш, брате, душею! Це їх, наших мучителів, жменька, то правда, а нас, їхнього бидла, – отруйно всміхнувся він, – як піску на берегах Дніпра, і якби всі за себе так стали, як ця вдова Кульбабиха, – пером їй земля, – то й сліду не залишилося б від лиходіїв... Та чи лише за себе самих велить обов'язок постояти? За віру, за правду святу, за Богом даний нам край! Та за таку святу справу смерть – радість, щастя! Душі таких борців ангели-херувими зустрічають і несуть на своєму лоні до Бога!
– Правда, правда! Свята справа! За неї проститься багато гріхів! – запалають натхненням слухачі, і вогонь відваги заграє в їхніх похмурих очах.
– Та й то, браття, – додасть похмурий, – один же кінець – помирати, то вже краще померти за Бога й за рідний край.
– Ех, якби нам провідника! – зітхне старший. – Загинули Наливайки, Тараси й Гуні! А якби хтось клич кинув...
– Ти думаєш, земляче, на нього б відгукнулися? – допитливо примружить очі Богдан.
– Усі, як один! – навіть необережно скрикнуть співрозмовники й налякають своїм вигуком здивованого корчмаря.
– А є у вас за селом якесь затишне місце? – уже стишить голос Богдан.
– А пан лицар куди їде? – запитає своєю чергою хтось зі старших.
Обережний Богдан неодмінно вкаже протилежний напрямок і дістане відповідь, що на тому шляху, за гайком, є байрак.
Ось надвечір під'їде Хмельницький до цього байраку, розставить про всяк випадок козаків вартовими й спуститься до селян, які на нього чекають.
– Слава Богу! – низько вклоняться вони йому, оголивши голови, і чекатимуть із трепетом та надією, що скаже козацький старший, яку рятівну раду подасть їм?
А Богдан, привітавши їх від себе, від далеких земляків, від козацтва й Запорожжя, розповість, що скрізь придавило люд одне й те саме горе і що горе це походить від польських панів та ксьондзів, які задумали відібрати в нас усе, перетворити руський люд на бидло, знищити, викорінити, щоб і пам'яті про нас не залишилося.
– Так, так, викорінити хочуть... – загудуть селяни, і з-під їхніх насуплених брів, в опущених очах блисне злоба.
– Отож-бо, браття, – підвищить голос Богдан, – а чи давно і ви, і ми всі були вільними, молилися під дзвони у своїх церквах, володіли без кривд своїми землями, не знали ні нехриста, ні пана? Чого ж ми скорилися? Того, браття, що між нами не було єдності! Шляхта вся один за одного, через те вона й узяла гору в Речі Посполитій, навіть помикає найяснішим королем, не те що... Адже король, друзі мої, за нас; він бачить усі кривди й готовий щирим серцем допомогти, та пани в'яжуть йому руки, – зводять його милість зі світу.
– Прокляті! Каторжні! – глухо почується в натовпі. – Усіх би передушити!
– Та невже за нас, нещасних, король? – недовірливо запитає хтось із досвідченіших і поважніших. – Адже він же поляк і католик?
– Хоч і католик, – відповість Богдан, – а бореться все життя, щоб ніхто не зачіпав руської віри, щоб прав наших ніхто не порушував, – присягаюся вам Всемогутнім Богом. Я сам був у нього, шукав захисту. Мене ж теж пограбував пан шляхтич до останньої нитки: усе спалив, землі відібрав, дружину вивіз, дітей вирізав, мене наказав посадити на палю, тільки диво врятувало. Через те я знаю й відчуваю ваше, браття, горе, бо сам його на власній шкурі зазнав. Уже коли мене, значного козака й старшину, відомого всій Речі Посполитій і королю, так знедолив підстароста, то що ж він зробить із вами? От мені й сказав король зі сльозами, що він через панів не може допомогти, а щоб ми самі себе рятували.
– О!? – радісно підведуть голови селяни й спалахнуть відвагою та надією. – Та коли так, то ми їх на шмаття! Аби тільки хтось голос подав.
– Оце діло! Ви вільні люди, козаки... Краще загинути, ніж залишатися в неволі: лежачого ж і кури клюють... Адже ви згадали, що немає більше ні Наливайка, ні Гуні, а через кого вони загинули? Через вас! Не пішли ж селяни на допомогу, ну, ворожа сила їх і здолала!.. А ви тепер, скуштувавши панського меду, пішли б на допомогу, якби хтось знайшовся?
– Усі, як один! Уся округа! – одностайно, поривчасто вигукне натовп, погрожуючи кулаками. – Усі підемо, кістьми ляжемо!
– Ну, дякую, браття, від усієї землі руської дякую! – радісно вигукне Богдан. – Задумав я, той самий Хміль, що не раз бив турків і під Кам'янцем, і на морі, і в Синопі, та Кафі, що шарпав молдаван і угорців, задумав я, браття, велику справу: підняти меч на гнобителів і гонителів наших – на панів, ксьондзів – і визволити рідний народ із неволі... На цю святу справу, на захист Бога й правди я віддам і голову, і серце! Козацтво зі мною піде, а ось якщо й пограбований люд підніметься на допомогу...
– Батько наш! Визволитель! – захвилюється вже зворушений, приголомшений звісткою натовп, простягаючи до нього руки, підкидаючи вгору шапки. – Тільки клич кинь, усі помремо за тебе й за віру!
– Браття, друзі мої! – обіймав декого з найближчих Богдан. – Слухайте ж моєї ради: сидіть поки смирно та тихо, щоб ворожі ляхи не пронюхали про нашу домовленість, готуйтеся й обережно передавайте іншим, щоб теж готувалися й Бога не забували, а коли я вже заварю пиво та хмелем його заправлю, то щоб тоді на мій поклик із кожного хутора прибуло до табору по два озброєні козаки, з кожного села по чотири, а з кожного містечка по десять!
– Будуть, будуть, батьку! Нехай тільки тебе, нам на щастя, Господь береже! Продовжить тобі віку! – радісно й захоплено прощаються селяни зі своїм новим рятівником-лицарем.
Кине Богдан іскру в горючий матеріал, уже підготовлений ворогами руського народу, збере потрібні відомості й зникне, подавшись убік. Потім через десяток миль знову заїде до села, а то й до містечка, порозпитує, порозвідує про настрої людей, про біди міщан і чорноробочого люду, заронить їм у серце надію на близьке визволення, наповнить їх енергією, пробудить відвагу й полетить далі метеором, залишивши по собі світлий спогад.
Летить Богдан замисленою лісистою Волинню, а стоголоса чутка котиться клубком, росте й випереджає його. Промине він іноді якийсь хутір чи село, а вже в переліску або яру чекають на нього з хлібом-сіллю виборні від селян, зустрічають, вітають як вождя, низько вклоняються до землі й зі сльозами викладають перед ним свої скарги, свої біди... Підбадьорить їх Богдан, порадить ховати ножі за халяву і, пообіцявши швидке визволення, вигукне: "Живий Бог – жива душа!" – та й замете слід. А якщо довідається, що поблизу десь є батюшка, то неодмінно заїде: у теплій розмові з ним відігріє свою душу, допоможе грошима нещасному, гнаному, мов звір, священникові, відкриє йому свої заповітні думки, попросить благословення на святу велику справу і, доручивши себе його молитвам, вирушить із новим запасом віри й сил у подальшу мандрівку.
Здійнявся глухий гомін серед простого люду, дійшов він і до панів, і відчули вони в ньому щось недобре; розіслали вони на розвідку дозорців, але ті лише обдирали селян, а нічого не довідалися. Тоді кинулися дозорці від корчми до корчми й пронюхали, що роз'їжджає якийсь козацький полковник по селах і про щось із людьми балакає. Кинуться пани шукати бунтівників, а тих уже й слід прохолов.
Богдан, утім, вирішив якнайшвидше вибратися з Волині й перелетів на своїх витривалих конях у веселі привільні простори пишної красуні Поділля.
XXVI
Під'їжджаючи до річки Горині, Богдан згадав про скарб, заповіданий Грабиною, і захотів довідатися про нього, а якщо Бог допоможе знайти, то й розпорядитися ним чесно, згідно з волею покійного: половину взяти для святої справи, – бо гроші тепер ой як потрібні, – а половину зберегти для доньки Грабини, Марильки... "Для Марильки, для Єлени, – закусив він до крові губу, – для моєї любої, коханої, силоміць викраденої..." Він уперше після від'їзду з Варшави виразно згадав її й знову відчув у серці пекучий біль.
– За всіх і за неї! – люто вигукнув він і почав ритися у своєму гамані.
На щастя, записка Грабини, попри роки мандрів, не загубилася, збереглася. У ній було чітко й точно зазначено печеру на річці Горині, за хутором Вовче Багно, ліворуч від гіллястого дуба за вісімдесят ліктів, а в самій печері ще докладніше було описано місце скарбу. Богдан подався до Горині; але довго довелося йому шукати хутора, що згорів дотла; така сама невдача чекала й із дубом: лісок вирубали, і важко було за пнями, що стирчали або були викорчувані, визначити місце, де ріс розлогий дуб. Богдан почав пошуки навмання й знайшов напівобвалену печеру, але після довгих зусиль і досліджень таки викопав, на превелику радість, два барильця золотих червінців, два барильця карбованих талярів і безліч коштовних жіночих дрібничок. Розмістивши ці скарби на спинах міцних коней, Богдан вирушив від Горині до Дністра, бажаючи проїхати через Поділля.
Піднімаючись із гори на гору, спускаючись у глибокі ущелини, де по камінню й рині (крупному піску) виблискували сріблястою лускою гомінкі та жваві річечки-струмки, що під час дощів перетворювалися на бурхливі, шалені потоки, Богдан почав помічати, що його кінь, вірний Білаш, став накульгувати й втрачати силу.
– Ех, товаришу мій любий, друже мій сердечний, – потріпав його по шиї Богдан, – постаріли ми з тобою, немає вже колишньої завзятості й невтомної сили! Послужив ти мені вірою й правдою, виносив на своїй могутній спині, не раз рятував від усілякої напасті, а тепер уже просишся на відпочинок, а я ось усе тебе тягаю та тягаю. Правду кажуть, що "хто більше везе, на того й поклажа".
– А так, так, – усміхнувся Книш, – адже цей кінь у вельможного пана під сідлом, вважай, років сім!
– Дев'ятий уже пішов.
– Е, час на зміну іншого...
– Шкода цього... багато з ним пережито і горя, і радості... люблю я його...
Білаш, немов дякуючи своєму господареві-лицарю, повернув до нього голову й тихо, лагідно заіржав.
– Бач, тварина, – хитнув шапкою Книш, – а ж розуміє людину, їй-богу! Ну що ж, на добрий корм його, а іншого, молодого, під сідло... Відпочине цей і теж часом іще послужить...
– Та я й сам так думаю...
– А ось у Ярмолинцях бувають добрі ярмарки... Здається, саме в цей час туди приводять і наші пани, і татари добрих коней.
– Це правда: там і зустрітися можна де з ким, і пороху підсипати... туди й рушай! – скомандував Богдан, і всі за ним рушили широкою риссю.
Ярмолинці притулилися в долині, що пролягала між невеликими горами й розходилася розвилкою на два рукави.