– Високошановний сенат забув у своїй резолюції про подаровані його величністю землі, які ніколи не належали до староства й sine causa* були до них зараховані. Мені здається, що цей приклад саме й підтверджує скарги козаків на захоплення їхніх земель і приватними особами, і староствами. До того ж челядь, яка замикає ворота свого пана, і жінок, що ховаються, навряд чи можна назвати збройним повстанням.
* Без підстав (латин.).
– Так, так, ясновельможний пане, – не витримав і заговорив Нестеренко, – їй-богу, правда; усі наші козацькі предківські землі грабують... Скаржимося своїм старшим – і немає ради... Наш пресвітлий, найясніший король дав нам нові привілеї та пільги, а їм до них і діла немає!
– Про які це нові привілеї заговорив козак? – пронизливо вигукнув Вишневецький. – Не пригадую, панове, щоб ми давали якісь привілеї тому станові, саме існування якого всі визнали шкідливим.
– Не давали! Ніхто не давав! Це вони брешуть! – пролунали з усіх боків вигуки.
– Щоб я дав їм якісь пільги, та нехай мене Перун уб'є! – ударив себе в груди Цибулевич.
– Грім і блискавка! – брязнув шаблею Чарнецький.
– Слова, пишне панство, слова! – підвівся Остророг і замахав рукою. – Не може бути, щоб козаки насмілилися перед лицем сейму говорити цілковиту брехню. Щодо привілеїв нам можуть повідомити великі коронні канцлери... особливо литовський, оскільки в нього зберігаються державні печатки.
– Правда, правда! Князь Альбрехт повинен знати... Нехай відповість! – загомоніли навколо.
– Я, панове, своєї печатки ні великої, ні малої, – відповів Радзивілл, – до жодних привілеїв не прикладав, а чув від мого товариша, що його милість король надав якісь окремі полегшення... або обіцянки, мабуть, щодо клопотання за них у майбутньому, – цідив він слова, особливо наголошуючи на них.
– Його королівська величність, – пояснив Оссолінський, – на підставі права роздавати земельні ділянки надав за своєю печаткою особисті пільги.
– Ну, це пряме порушення наших прав, це узурпація його королівською величністю влади! – підвівся князь Вишневецький. – Наймаються чужоземні війська, вербуються свої, видаються за особистою королівською печаткою приповідні листи, ведуться зносини з іноземними державами, готується згубна війна, і все це поза нашою волею, навіть без нашого відома, з цілковитим порушенням конституції та прав Речі Посполитої... Тепер ще нам підносять новий подарунок – роздають без бодай нашої поради землі-королівщини особам нешляхетського походження, затверджують особистою, а не державною печаткою нові станові права... Одне слово, ваша королівська величносте й найблагородніші посли, в усьому цьому видно не лише бажання, а й пряму дію, factum, спрямовану на знищення республіки та встановлення деспотії...
Лавами прокотився погрозливий гомін.
Король здригнувся й зробив судомний рух, немов відчув у своєму серці смертельне жало. На його посинілому обличчі відбилися страшний біль і нестерпні страждання; він силкувався підвестися зі свого трону, але ноги підгиналися, і він знову сідав.
– Якщо його найясніша милість, – зауважив з їдкою посмішкою князь Любомирський, – бажає особисто вершити державні справи, то нехай сам і зволить вишукувати кошти для виплати платні військам і своєму штату, та й узагалі на всі державні видатки, а ми, панове, ні зі своїх дідичних володінь, ні зі старостинських на чужі й ворожі нам забаганки не дамо ані гроша й будемо собі спокійно сидіти у своїх палацах, весело бавити час та стежити за кмітливістю й винахідливістю Корони.
У залі здійнявся галас. У різних її кінцях усі заговорили водночас:
– Чудово сказано! – схвалив хтось.
– Віват князю! – долинуло з галереї.
– Щира правда! – підсумував Цибулевич. – Нам і зараз уже по домівках час. Чого тут сидіти? Без нас почали, нехай без нас і закінчують!
– По домівках! – загуло панство, і багато хто вже почав виходити, але, помітивши, що король, блідий, схвильований, хапаючись то за одне, то за друге бильце трону, нарешті підвівся й зробив жест рукою, зупинилися. До короля квапливо підійшли обидва канцлери; решта міністрів підвелися зі своїх місць. Маршалок ударив по щитах, і в залі одразу стих галас, усе завмерло в могильній тиші...
– Вельможне панство! – почав король, задихаючись, насилу й уривчасто вимовляючи слова; у його напруженому голосі чулося якесь клекотіння. – Вступаючи на престол, я присягався Всевишньому Богові присвятити все життя щастю й благу дорогої моєї вітчизни, умиротворенню її внутрішнього розбрату, зміцненню її зовнішньої сили, утвердженню її величі серед грізних сусідів... і нехай покарає мене Серцевидець, якщо я хоч у чомусь зрадив своїй присязі! Усі сусідні держави організовують, посилюють війська... Туреччина прагне поневолити весь християнський світ, громить Кандію, Венецію, погрожує нам, вимагає від нас данини й покори... а в нашій великій Речі Посполитій немає військ, немає армати. Надвірні загони благородного лицарства становлять розрізнені частини, не об'єднані в одне ціле. Кварцяне військо мізерне. Посполите рушення не дисципліноване й не навчене... Ми тому й клопоталися про військо, щоб відстояти гідність довіреної мені Богом держави, але якщо... її представники... погодилися краще... платити ганебну данину, терпіти приниження від невірних, то я... в тому не винен! – говорив король, збуджуючись із кожною миттю дедалі більше. – В ім'я правди ми надали права й іншим віросповіданням, щоб установити в нас внутрішній мир і рівноправність, які тільки й надають могутності державі, але якщо представники одного віросповідання бажають розпалити вдома пекло й сваволю, насильство, злобу, то я... в тому не винен! – він судомно схопився за горло й кілька разів голосно перевів подих. – Козацькі бунти, що спалахували раніше, та й ті окремі, які виникали здебільшого через порушення новими власниками їхніх прав або через релігійні утиски, ми придушували кров'ю, а винуватців їхніх жорстоко страчували... так, крім того, і права козацтва щоразу обмежувалися... Але їхня багаторічна покора й смиренність повинні бути справедливо винагороджені, і ми визнали за благо повернути козакам деякі права, за що вони голови поклали б за нашу вітчизну. Я знаю цих воїнів. Я бився разом із благородним лицарством і з цими левами, – король указав на козаків, – так, левами, – майже вигукнув він, – я пліч-о-пліч із ними йшов, я бачив, як вони кидалися в самий вогонь, у саме пекло й своїми грудьми проламували ворожі мури. Але якщо імениті посли бажають зі своїх вірних слуг зробити непримиренних таємних ворогів, то я в тому не винен, – король тремтячими руками вийняв хустку й кілька разів приклав її до блідого, вкритого холодним потом обличчя. – Усі попередні наші розпорядження, – знову почав він після паузи, – здійснювалися на підставі наданого конституцією королю права вживати заходів і до сейму, якщо цього невідкладно потребують державні справи. Але ось у чому моя незгода зі співправителями: для мене потреби моєї бідної вітчизни дорожчі за життя, а для славного лицарства, очевидно, найдорожче за все розширення сваволі. Ось у цій непідкупній любові не до себе, не до своєї влади, а до блага й величі країни, у цій любові я винен і в тому перед пишним лицарством каюся, – король ламав пальці; його обличчям блискавками пробігали судомні посмикування, очі палали благородним вогнем, вії тремтіли. – Я відмовився від спадкової шведської корони, бажаючи послужити країні, рідній моєму серцю... але за такого розбрату служити їй було важко, а тепер стало зовсім неможливо!.. Значення королівської влади... зведене вами... нанівець... але й цього мало: ви ображаєте найсвятішу особу короля, обраного всією державою, освяченого самим Богом... ображаєте просто в очі. Такої наруги Корона не зазнає ніде, і ця наруга є смертним вироком держави самій собі! – раптом заридав король, похитнувся й, підтримуваний двома канцлерами, вийшов до внутрішніх покоїв.
У залі панувала мертва, могильна тиша.
– Це, це... панове, – підвівся збуджений і зворушений Остророг, – це ляже ганебною плямою на сторінки історії, і не витравити вам цієї плями на віки вічні!
Пригнічені сильним враженням, посли ще нижче схилили голови, і ніхто не наважився заперечити Остророгові...
XXIV
Схвильований, ображений, обурений до нестями, до шаленої люті, Богдан прийшов до свого покою, який займав у Краківському передмісті, на заїжджому дворі під вивіскою "Золота гуска". Пани козаки, які супроводжували його з Чигирина й тепер, із люльками в зубах, роздивлялися з широкого заїзду натовп, що снував повз них, побачивши свого батька писаря таким стривоженим і сердитим, мовчки розступилися, і ніхто не наважився навіть запитати в нього, що сталося? Богдан теж не промовив їм ані слова, а, насунувши шапку ще нижче на очі, пройшов повз них, бурмочучи якісь прокльони й погрози.
– Насолили, мабуть, ляхи! – зауважив уже сивуватий козак Книш і, випустивши клуби диму з носа, сплюнув убік через губу.
– Еж, – хитнули шапками й двоє інших козаків, сідаючи на підлозі по-турецьки.
Господар будинку, єврей, зустрівши в сінях свого постояльця, навіть відсахнувся з переляку, прошепотівши: "Ой вей, цур йому, який страшний!" А коли розлючений гість так грюкнув дверима, що вони ледь не розлетілися на друзки, то жид здригнувся, і з голови його злетіла ярмулка, а потім, оговтавшись, він усе-таки підскочив і почав підслуховувати, кого й за що цей козак проклинає.
А Богдан, не звертаючи ні на що уваги, ходив великими, твердими кроками по своєму покою, то смикаючи себе за вуса, то б'ючи кулаком у груди, то потрясаючи шаблею...
Як поранений лев зі стогоном і риканням кидається в клітці й у безсилій люті гризе залізні прути та свою рану, так, зі спотвореним від болю обличчям, стогнав із хрипом у горлі Хмельницький, немов нарікаючи, що не може одним помахом руки зруйнувати цього пишного міста, збудованого кровопивцями.
– Прокляті, сатанинські виплодки, породження пекла! – виривалися в нього безладні вигуки разом із піною біля рота, з перервами на подих, – смієтеся, знущаєтеся з мене, мов із пса? За дружину, за мученицьку смерть сина... не захист, не співчуття... а сміх! Огидний, сатанинський... він стоїть у вухах, палить мені кров, відлунює пекельним болем, і це на горе, на горе вам, нелюди! Для вас немає нічого святого, ніщо вам не дороге, крім власного черева! Ну, добре, добре! Доберемося ми й до черева.