Це, звичайно, відомо всьому благородному лицарству, та, гадаю, і для них, козаків, не повинно бути новиною.
Постої необхідні, інакше коронному війську довелося б валятися в багнюці, у снігу, просто неба. Що ж до насильств і розбоїв, то я цьому не вірю... це нова брехня! Наїзди – лицарська забава, але благородний шляхтич не принизиться до того, щоб чинити їх над безправними, над підніжками! – вигукнув Єремія й сів.
– Брехня! Усе брехня! – пролунали в залі злобні вигуки.
– Гнати їх! – крикнув хтось на галереї зміненим голосом.
– Satis! Досить! – заревів Яблоновський і послав повітряний поцілунок якійсь красуні нагорі.
– Що заселені землі відбирають розбійницьким способом, із насильством, підпалами, пролиттям невинної християнської крові, – заговорив Хмельницький піднесеним тоном, – тому, ясне лицарство, доказом можу бути я! – він із гідністю підвів голову. – Я розорений, пограбований, зганьблений чигиринським підстаростою без жодної провини, без жодного приводу... лише за мою, слід гадати, багаторічну вірну службу його величності й вітчизні. – Очі Богдана спалахували обуренням, хвилювання високо здіймало йому груди. – Б'ю чолом тобі, найясніший, наймилостивіший королю, б'ю чолом і вам, високоповажні пани сенатори, і вам, славні лицарі, ясновельможні посли, прошу ласки вислухати мої скорботні скарги й відновити своїм високим судом потоптані права мої, зневажену правду.
У Богдана урвався голос; у грудях його щось пекло й вогнем розбігалося по жилах; перед очима стояли й розпливалися червоні кола. Він схилив свою чубату голову й чекав.
– Говори, ми слухаємо тебе, військовий писарю, – м'яко озвався король.
– Вашій величності відомо, що урочище біля річки Тясмину було подароване за заслуги моєму покійному батькові ще блаженної пам'яті колишнім чигиринським старостою Даниловичем; згодом цей дар був знову підтверджений мені нещодавно спочилим його милістю коронним гетьманом і чигиринським старостою, ясновельможним паном Конецпольським; крім того, ваша величносте, наймилостивіший королю мій, зволили подарувати мені всі землі за Тясмином, на яких я збудував біля річки млин; на все це є й письмові докази, пакти, – Богдан вийняв із кишені стоси паперів. – Усі ці землі перебувають у нашому безспірному володінні понад п'ятдесят років, тож уже через це вони повинні становити мою невід'ємну власність. За пів століття ці пустопорожні степи заселені підсусідками, забудовані, оброблені моєю працею – трудом, моїм потом і моїм коштом. І ось без жодного приводу чигиринський підстароста Данило Чаплинський уповноважує свого зятя Комаровського вчинити наїзд на мої маєтності та мою родину, і коли ж це? Коли я перебуваю в поході проти татар, коли ми зі старшим сином Тимком підставляємо свої голови, захищаючи вітчизну!
Богдан зупинився, хвилювання, що дедалі зростало, утруднювало йому мову. На його зблідлому обличчі очі чорніли, мов агат, і випромінювали похмурий вогонь; на віях тремтіли блискучі краплини; із нервового здригання м'язів обличчя можна було судити, з яким болем вони відірвалися від серця.
– Так, за моєї відсутності, на самих беззахисних жінок і дітей, – провадив переривчастим, тремтячим голосом писар, – напав Комаровський зі зброєю в руках; він зібрав для цього славного походу сотню благородної шляхти й дві сотні підстаростиних слуг, спалив млин, увесь тік, усі мої господарські будівлі та більшу частину селянських хат, доблесно умертвив до сорока душ християн, силоміць відвіз мою дружину до Чаплинського, де вона й тепер перебуває, викрав мою вихованку, ще підлітка, і, нарешті, – Богдан майже захлинувся словами, – по-звірячому закатував... убив... моє дитя рідне... мого сина Андрія... мою... – він закрив рукою очі, але ця слабкість, що прорвалася назовні, була короткою: за мить Богдан уже дивився на зібрання сухим, палаючим поглядом. Потім він вручив сеймовому маршалкові викладену письмово свою скаргу й документи на землю. Маршалок передав ці папери спочатку на розгляд королю, а потім сенаторам і запитав у Богдана, чи перебуває тут відповідач?
– Тут, ясновельможний пане, – озвався із задніх рядів Чаплинський і, своєю чергою, підійшов до підвищення.
На заяву Криштофа Радзивілла, що благородні сенатори із задоволенням чекають, коли шляхетський пан спростує скарги цього козака, Чаплинський спокійно відповів таке:
– Насамперед, пишне й високоповажне лицарство, урочище Суботів становить невід'ємну частину земель Чигиринського староства. Новому старості, синові покійного гетьмана, не було жодного діла до пожиттєвих розпоряджень своїх попередників, і він, переконавшись у шкідливих для Речі Посполитої та нашої свободи задумах присутнього тут скаржника Хмельницького, не захотів продовжувати йому дарування суботівських земель і наказав Комаровському приєднати їх до старостинських володінь. Але оскільки челядь і поселяни хутора зустріли розпорядження Комаровського збройним бунтом, то з ними й учинили як із бунтівниками, як скрізь із такими й належить чинити. Тепер це урочище подароване паном старостою... мені, внаслідок чого я готовий сплатити Хмельницькому за коней і худобу п'ятдесят флоринів, а за решту збитків він багаторічними доходами вже винагороджений сторицею... Його сина Андрія за страшну лайку й погрози всьому шляхетському станові мій зять справді наказав панові Ясинському висікти, але змієня кинулося на нього з кинджалом і дало ляпаса... Гадаю, високоповажне панство, що такої образи від щеняти ніхто з нас не стерпів би, у всякому разі я тут ні до чого. Що ж до вихованки й дружини, – нахабно всміхнувся Чаплинський, – то перша – проста хлопка, і якщо її виховував козак, то, звичайно, задля слави Ерота... Але ж, здається, оплоту нашої вітчизни не надано права тримати рабинь, – уїдливо наголошував на своїх словах пан Чаплинський, викликаючи широкі усмішки на обличчях і сенаторів, і послів, – то хтось із повноправних лицарів виправив це порушення... Друга ж із сотникового розплідника красунь була йому не дружиною, а просто соncubina*, і хоча пан сотник, щоб іще дужче поневолити доньку споконвічних польських магнатів, змусив беззахисну й зневажену панну зректися католицької віри та прийняти схизму, проте горличка вирвалася з пазурів шуліки й кинулася мені на груди; тож скаржитися на це можна лише богині Венері, що вона не за козацьким бажанням налаштувала струни серця красуні... Я з нею тепер і повінчаний за католицьким обрядом... Цікаво мені, на підставі яких прав козак вимагає повернути йому вільну шляхетську доньку, законну дружину уродзоного пана?
Грайливий настрій вельможного панства, викликаний промовою Чаплинського, наприкінці перетворився на майже нестримний регіт.
– А я пана сотника схвалюю, – потирав від задоволення руки сусід Цибулевича, розжирілий шляхтич поважного віку, – гарем – це чарівна річ, тільки за ним треба пильніше наглядати...
– У гаремах пан сотник набув вправності ще за часів турецького полону, – засміявся Цибулевич.
* Коханка (латин.).
– Так, там можна було на собі випробувати й інші тонкощі Сходу, – захихотів, наче заскрипів, пан Чарнецький.
Залою прокотився регіт і перекинувся на галереї. Сенатори поважно заколихалися у своїх кріслах. Єпископи опустили очі.
Маршалок, із пристойності затуляючи собі рота, ударив по щитах.
Зблідлий, мов полотно, Хмельницький стояв наче кам'яний, пронизуючи викличним поглядом це зібрання, яке зловтішалося з насильства, це збіговисько законодавців, що реготали і над власним законом, і над правами людини; у руці Богдана від сильного стискання скрипіло руків'я шаблі; у його душі визрівала страшна думка, сповнена злоби й помсти.
– Але, панове, – підвівся князь Заславський, – скарга пана писаря серйозна, і поставитися до неї треба серйозно, а не жартома: самого факту не заперечує й протилежна сторона, отже, насильство, розорення, грабунок, кровопролиття були вчинені, а заперечення пана Чаплинського поки що голослівні й нічим не доведені...
– Цілком поділяю думку шановного князя, – підвищив голос і Остророг.
Сміх і двозначні дотепи стихли. Чаплинський, пихато поглянувши в бік цих захисників бидла, теж передав свої папери до рук маршалка.
ХХІІІ
Сенатори почали переглядати документи й передавати їх разом зі своїми міркуваннями один одному.
Нарешті Криштоф Радзивілл підвівся з крісла й урочисто оголосив резолюцію:
– "Із документів, поданих обома сторонами, видно, що урочище Суботів справді належить до старостинських земель, і хоча воно двома старостами надавалося в дар роду Хмельницьких, проте само собою зрозуміло, що цей дар був лише наданим правом пожиттєвого володіння, інакше ці записи були б внесені до земських книг; але найголовніше – пани старости самі одержують староства лише в пожиттєве володіння й не мають права без згоди сейму, – Радзивілл підвищив голос, – відчужувати старостинські землі, а тому новий староста мав повне право їх відібрати. Опір же його волі був обурливим бунтом, який справедливо придушено вогнем і залізом. За смерть сина пан писар повинен скаржитися до трибуналу, і не на пана Чаплинського, а на пана Ясинського, якщо ще зможе незаперечно довести його провину. Відшкодування збитків у сумі п'ятдесяти флоринів затверджується. А що ж до красунь, а особливо напівдружини, то сенат радить панові сотникові вибрати собі іншу". Хіба мало цього товару на світі?
Оглушливий вибух реготу заглушив слова князя. Вигуки: "Згода, згода! Віват!" – загриміли з усіх боків.
– Не шкодуй, пане, за колишньою віроломною красунею, – аж заходився від реготу на лаві Яблоновський, – що проміняла тебе на іншого: старе ж бо приїдається.
На галереї хтось навіть заіржав від задоволення.
У Богдана очі налилися кров'ю. Усі їдкі, пекучі почуття: і образа, і ревнощі, і лють, і жага помсти – злилися в його грудях у якийсь пекельний вогонь, що спопеляв йому серце, палив мозок. Богданом опановували шал і нестяма; йому здавалося, що вся ця зала залита кров'ю, що в ній борсаються й гигочуть чудовиська, породження пекла, єхидни з жалами скорпіонів. "О, винищити їх, утопити в цій крові, придушити регіт!" – ураганом проносилося в його мозку й змітало всі думки, всі відчуття в один звук, в один стогін: "Помста, помста до смерті!"
– Слова, слова! Ясновельможне панство! – різко вигукнув пан Радзієвський і своїм гучним голосом угамував розгнуздане гиготіння.