Він був одягнений у єдвабну мантію ніжно-фіолетового кольору, прикриту дорогим білим мереживом, що довгим коміром спадало на груди й плечі; на цьому мереживі великими діамантами виблискував масивний хрест на товстому золотому ланцюгу; на голові примаса була особлива скуфія, що своєю формою нагадувала давній первосвященницький головний убір; шлейф його мантії несли четверо крилошан, одягнених у білосніжне вбрання.
Коли примас з'явився в залі, пролунав загальний шурхіт; усі присутні шанобливо підвелися й схилили голови. Його яснопревелебна мосць урочисто благословив із підвищення всіх присутніх і, підтримуваний під руки державними канцлерами, велично спустився сходами до зали й зайняв своє перше крісло.
* Примас – перший, найстарший.
Сеймовий маршалок ще тричі вдарив по щиту, і слідом за цим у правих дверях нарешті з'явився й польський король Владислав IV. Він був одягнений у пишне національне вбрання; на його дещо обрезклому обличчі проступали втома й тупа пригніченість; лише очі, що не втратили вогню, іноді блищали прихованою злобою.
Уся публіка і на хорах, і в залі вітала свого короля дружними вигуками: "Vivat!", "Нех жиє!" Король уклонився на три боки й сів на трон; позаду нього став королівський почет, так звані дворяни. Уже з трону його найясніша милість оголосив засідання сейму відкритим.
У залі й на хорах усе стихло. Підвівся великий державний канцлер Юрій Оссолінський і оголосив, що на сьогоднішньому засіданні призначено до слухання такі справи: супліка * київського митрополита Петра Могили про неповернення уніатськими монастирями й церквами майна, захопленого у храмів грецького закону, а також про справедливий розподіл між ними маєтностей; супліка козацької старшини про недопущення в межах козацьких і запорозьких володінь постоїв та видеркафів{257}, а також про заборону в цих старожитніх володіннях земельних захоплень як приватними особами, так і старостами; далі розгляд питання про збільшення та належне надходження державних доходів.
* Супліка – скарга, прохання.
Оссолінський не встиг сісти на своє місце, як залою прокотився стриманий гомін, немов відлуння далекого грому.
Маршалок через возного запросив до зали засідань посла з Києва Сильвестра Коссова{258}.
Увійшов у чорному чернечому вбранні ще не старий чернець; його темно-каштанова борода лише починала сріблитися, з-під клобука сміливо дивилися іскристі, виразні очі, на благородному обличчі лежав безсумнівний відбиток розуму. Неквапливо, з гідністю, пройшов київський посол між лавами й зупинився біля підвищення, низько вклонившись королю, сенаторам і всім ясновельможним послам.
Підвівся Сапега й урочисто промовив офіційним тоном:
– Посланцю його ясновельможності київського митрополита Петра Могили, виклади перед його королівською милістю та найблагороднішими законодавчими зборами свої скарги й супліки!
– Найясніший королю, найласкавіший пане наш, і ви, ясноосвічені сенатори, і ви, ясновельможні посли! – уклонився на три боки Коссов. – Багато горя й кривд зазнала бідна Русь за панування приснопам'ятного батька його королівської милості Жигимонта, – нехай простить мені король ці слова, – багато сліз вона пролила лише за те, що залишилася вірною послуху своїм споконвічним патріархам, що не піддалася спокусі мирських принад. Велике слово "унія", проголошене в ім'я високої, миротворної любові, в ім'я єднання рівноправних братів, в ім'я світла й істини, обернулося на темну силу деспотії, вбрану в нетерпимість і злобу, озброєну насильством і погрозами!
У залі здійнявся гул бурі й затих.
– Не на образу найсвітлішому зібранню говорю я, – тим часом підвищував голос іменитий чернець, – але я смиренно відшукую слова в глибинах зневаженої душі й молю Господа сил, щоб він відкрив ваші благородні серця для сприйняття правди. Не лише утиснені й переслідувані брати побачили в цій горезвісній унії не рідну матір, а люту мачуху, але й святий костел помилився в ній і поглянув на неї лише як на перехідний щабель.
– Veritas *, – перебив Коссова єпископ Лещинський, – істина спочиває біля стіп найсвятішого папи.
* Правда (латин.).
Слідом за словами єпископа залою прокотився шум, немов хвиля прибою, у якому почулися злобні вигуки: "Знову схизматики? Знову хлопська віра? Час із нею покінчити!"
Маршалок ударив по щиту; король підвівся й зауважив зібранню:
– Гідність великої держави затьмарюється цими вигуками нетерпимості. Представники свободи повинні шанувати вільне слово й боротися з ним рівною зброєю.
Присоромлені посли замовкли, але ненависть у їхніх поглядах не вщухла, а запалала похмурим вогнем.
– Високородні вершителі наших доль, – знову заговорив Коссов, – ви щойно кинули нам, вірним, принизливе й образливе слово хули, і цим словом по-братньому наділила нас унія, але облишмо її ласку, а пригадаймо собі, найясніші можновладці, її діяння: наш славнозвісний прадавній руський народ, утверджений у своїх споконвічних правах милістю польсько-литовських королів, жив у мирі та єдності зі своїми побратимами й чимало послужив нашій спільній вітчизні, дорогій Речі Посполитій; але Цареві царів було завгодно випробувати міць нашого духу, і він, як за днів єгипетських лих, відвернув свою десницю від нас і дозволив пекельникові *, який прикрився ризою божественної любові, запанувати в закам'янілих серцях, і настала замість світла темрява, замість істини лиховісна кривда! Бенефіції ** на київську митрополію, єпархії *** та архімандрії **** почали роздавати не нашим пастирям, а стороннім людям, ворожим нам уніатам; міщан, які перебували в послуху константинопольського патріарха, усували від магістрату й позбавляли права вступати до ремісничих цехів; православні церкви насильно віддавали уніатам, церковне майно, землі й маєтності монастирів грецького сповідання відбирали силою, невинні люди нудилися в смердючих темницях і несли свої непідкупні серця на страждання; гідну пошани руську шляхту усували від громадських посад... Латино-уніатська влада, вбачаючи в православних школах осередки плекання схизми, обмежувала їхні права й привілеї, зводила їхнє значення нанівець і зрештою зовсім знищувала... Відібравши в нас благоліпні храми, гнобителі забороняли нам молитися триіпостасному Богові навіть у наметах, а в дітей наших відбирали можливість просвітлювати знанням свої душі, прирікаючи їх або на непроглядну темряву невігластва, або на отруєння сердець у єзуїтських колегіях... і ми могли тоді разом із псалмоспівцем голосно волати: "Принижені нині ми більше за всіх, хто живе на лоні землі; ми не маємо ні князя, ні вождя, ні пророка, ні всепалення, ні жертв, якими могли б умилостивити тебе, Боже... Лише зі скорботним і смиренним серцем підносимо до тебе наші молитви: почуй на небесах наші стогони, побач наші ридання!" – Коссов глибоко зітхнув і замовк на хвилину; залою пронісся тихий шепіт, подібний до шелесту лісу, коли на нього налітає подих вітру, але що він означав – чи пробуджене співчуття до слів ченця, чи стриманий порив бурі, що насувалася, – важко було визначити.
* Пекельник – мешканець пекла, чорт.
** Бенефіції – церковні володіння.
*** Єпархія – церковний округ.
**** Архімандрія – монастирські володіння.
– Так, були знищені, блукали в єгипетській темряві, марно очікуючи сяйва сонця правди, – провадив митрополичий посол, – і Бог, що випробовує серця, джерело невимовного милосердя, звернув на нас своє всевидяще око й звелів осяйному світилу зійти; в особі твоїй, пресвітлий і найясніший королю, зійшло це сонце; воно осяяло світлом улюблених дітей, відкинутих пасинків, і зігріло наші серця. До підніжжя твого трону ми принесли тоді свої рани, благаючи про їх зцілення... Спонуканий Богом, ти надихнув на добру справу й серця найблагороднішої шляхти: високі співправителі розглянули під твоїм ласкавим поглядом наші скарги й прохання та визнали їх законними, закріпивши расtа соnventа{259}, виданим нам дипломом, і тоді вигукнули всі ми від надміру братньої любові, від повноти умиротворених сердець: "Це день, що його сотворив Господь, радіймо й веселімося в ньому!"
Від верхніх галерей до сенаторських крісел знову прокотився залою ледь стримуваний невдоволений шепіт і стих. Промова Коссова справляла враження й хвилювала найрізноманітнішими почуттями весь натовп.
– Звеселився кожен із нас під своєю смоківницею, – говорив схвильованим голосом Коссов, – залунав радісний благовіст на Руській землі, і піднісся в Божих храмах запашний фіміам. Із розчуленими серцями, у вдячних сльозах упали ми ниць перед престолом Всевишнього, і тоді визрівала в наших душах свята, велика унія братньої любові, про яку молилася й молиться наша церква, а осоромлений пекельник зі своєю злобою та заздрістю мусив утекти до пекельних безодень... Але шляхи Господні незбагненні! Із похмурих безодень знову піднялися чорні хмари й затулили від нас найяснішого захисника, наше сонце. Зірвалися з ланцюгів сатанинські сили й почали знову сіяти в серцях наших братів злобу й ненависть... Озброївшись намовляннями латинян і насильством, брати знову підняли зухвалу руку на наші святині, потоптали расtа соnventа й занурили весь край у плач і стогін; якщо раніше закон був до нас неласкавий, то тепер беззаконня стало до нас лютим! Можновладні пани глузують із расtа соnventа й порушують усі наші права: віддали разом зі своїми маєтностями й наші церкви в оренду, а зневажений іудей своїми нечистими руками торкнувся святая святих і знущається з пастви Сина великого християнського Бога! Під'яремне стадо Господнє гнобителі прирівняли до псів; діти ростуть без святого хрещення, отроки – без науки, юнаки й дівчата беруть шлюб без молитви, старці помирають без сакраменту *, тіла померлих закопують без поховання... Закривавлена, розтерзана, принижена Русь простягає до тебе, помазанику Божий, і до високоповажних та ясновельможних співправителів свої закуті в кайдани руки й останнім благанням молить про співчуття до неї... Найблагородніші владики, посли й князі! Схиліть ваші серця до цього волання вдовиці, нехай не здійсниться сказане пророком: "І сльози їхні обернулися на каміння та стріли, а стогони – на вогонь..."
* Сакрамент – причастя.
Коссов замовк. Завмерла й посольська палата, пригнічена враженням від промови.