Кожному хотілося дістати аудієнцію в магната, висловити йому своє співчуття. Пани гетьманської партії з глибоким сумом перешіптувалися по кутках і про раптову хворобу шанованого ними вождя, і про наслідки, якщо, не дай Боже, вони залишаться самі, без захисту; панство ворожого табору лицемірно зітхало й у душі раділо можливій смерті навіженого. На всіх обличчях, утім, відбивалися нервове занепокоєння й напружене бажання якнайшвидше та достеменно дізнатися, чим закінчиться нарада іноземних лікарів, запрошених до страждальця. До кожного, хто виходив із внутрішніх покоїв, кидалося знайоме панство й, діставши відомості, пошепки передавало їх решті товариства. Звістки, очевидно, були невтішні, бо змушували присутніх ще нижче схиляти голови й щиро або вдавано зітхати.
Осторонь від ошатного натовпу, у скромному козацькому вбранні полкового писаря, непомітно стояв Богдан. Раптова хвороба старого гетьмана глибоко засмутила його. Він знав, що поважний магнат був головною опорою королівської партії, яка прагнула оновити державний лад, спираючись на козаків, і що з утратою цієї опори слабка королівська партія, уже розгромлена на сеймі, не зможе далі боротися й змушена буде капітулювати, пожертвувавши інтересами козаків; крім того, у старому Конецпольському Богдан бачив єдиного захисника і своїх справ, і себе особисто. Разом із життям, що згасало за дубовими дверима й важкими завісами, згасали, як здавалося Богданові, і його надії, і надії його народу. Через те так болісно відбивалася на обличчі пана писаря невідомість щодо наслідків хвороби, і дедалі дужче пекло йому серце питання, чи прийме вмираючий гетьман козака, чи вислухає скарги на кричущі насильства, вчинені і над його майном, і над його родиною, чи він, писар, уже запізнився, і щербата доля поглузує зі скривдженого?
Богдан похмуро дивився на різьблені дубові двері й, приховуючи внутрішню тривогу, з досади кусав свого довгого вуса. У всякому разі, він вирішив домогтися зустрічі, до якої не хотів виступати зі скаргою на сеймі: цей горезвісний сейм він залишав уже як останній і малонадійний засіб.
Розчинилися бічні двері, і з довгого внутрішнього коридору вийшли лікарі, що з'їхалися до хворого з далеких країн, одягнені в чорні оксамитові камзоли з великими білими жабо, такі самі короткі штани та штиблети. Вони рухалися манірно, урочисто, схиливши голови, прикрашені сріблястими хвилястими перуками.
Несміливо підійшов до них пан підчаший великого гетьмана і, довідавшись про результати наради, з убитим виглядом відійшов до гурту знайомих панів. Залою пронісся шепіт, що порятунку немає, і цей шепіт сколихнув натовп, який мовчки чекав тут, немов оживив більшість присутніх і розв'язав їм язики. Спочатку почувся збуджений гомін, який згодом набув зухвалого, глузливого тону.
– Так, хитрував цілий вік наш пан гетьман, водив інших за носа, а тепер обдурив і самого себе, – підвищив голос худорлявий і довготелесий шляхтич.
– Хотілося йому, пане Яблоновський, прожити мафусаїлів вік{251}, – підхопив низенький і кремезний пан Цибулевич, який приїхав до Варшави на сейм. – Хотілося всіх нас, добромисних, пережити й поховати, а самому верховодити разом із перевертнями та зрадниками над благородною шляхтою й зламати Річ Посполиту, та, видно, пан Єзус і Матка Найсвентша бережуть нашу золоту свободу. Перебрав, здається, шановний старець життєвого еліксиру й ось тепер розплачується за це життям.
– Не життєвого еліксиру, пане, а любовного, – поправив третій. – Для меси богині Венері забракло вогню.
Пролунав цинічний, нестримний сміх.
– У всякому разі, – почувся в іншому гурті голос, – ми повинні подякувати юній пані гетьмановій, що розв'язала нам руки.
– Мені здається, що нам уже час і по домівках, – підсумував огрядний князь Заславський, – незручно ж бо, панове, турбувати страждальця в останні хвилини, принаймні я відходжу... До зобачення!.. – він поважно вклонився й із саркастичною усмішкою попрямував до дверей.
– А що ж? І справді! Чого нам тут стовбичити? – рушили за ним інші пани.
– А якщо одужає? – нерішуче ще тупцювала на місці дрібніша шляхта.
– Яке там одужає? – дратувався низькорослий пан Цибулевич. – Хто в лапах у чорта, тому й дорога до пекла! – і вийшов із зали.
За ним несміливо рушили кілька шляхетних панів, а боязкіші все-таки залишилися в напівспорожнілій залі.
До Богдана підійшов тепер його давній знайомий, полковник Радзієвський, який раніше не помітив військового писаря за шляхтою, що юрмилася навколо.
– Якими долями? – дружньо простягнув він Богданові руки. – Пан Богдан тут, а я й не помітив, – така тривога, сумна, тяжка хвилина! Мене відвернув цей лицемірний натовп, що так грубо скинув маску, а пан стояв у далекому кутку... Але я радий, дуже радий, – щиро стискав він руки Богданові, який теж зрадів зустрічі з таким сердечним і близьким йому за думками паном.
– Така дорога зустріч і мені дарує надію, – не випускав руки пан писар, радісно дивлячись Радзієвському в очі, – рідному братові, здається, так не зрадів би, як шановному панові...
– Дякую, дякую! А що ж, як пан поживає, як справи?
– Пограбований, обпльований! – зітхнув Богдан і відвернув обличчя вбік.
– Чув, чув, – співчутливо зітхнув Радзієвський, – це вони розбійничати почали після того диявольського сейму, на якому розгнузданість сваволі, озвіріння сліпого егоїзму потоптали потреби вітчизни, принизили її перед сусідами, остаточно знесилили!
– Ех, пане мій любий, – махнув рукою Богдан, – та хіба в них за неї серце болить? Хоч би вона крізь землю провалилася – і вусом не поведуть, аби тільки в льохах було повно, та столи вгиналися від наїдків, та було над ким знущатися!
– Правда, правда! І вони зруйнують державу, зруйнують! – кинув він лютий погляд у бік невеликого гурту, що збентежено перешіптувався в протилежному кутку.
– А найясніший король невже зовсім опустив руки? Невже в нього виявилося так мало друзів?
– Духом він, як і раніше, бадьорий, – нахилився Радзієвський майже до самого вуха Богдана, – та крила найяснішій мосці підрізано... Невже пан не чув?
– Чув, чув... у нас про це все панство зловтішно сурмить...
– Отож-бо! Ну, а щодо друзів, то пан знає, що їх було дуже й дуже небагато, а ось гине один із наймогутніших... Мабуть, гнів Божий навис над нашою країною, як над Содомом і Гоморрою!{252}
– Невже немає жодної надії? – запитав тремтячим голосом приголомшений Богдан.
– Майже немає, – похитав головою Радзієвський і розвів руками, – утім, якщо переживе гарячку... вона доводить його до марення... А пан чекає аудієнції у великого гетьмана?
– Так, але якщо йому так погано... Я сподівався, що його гетьманська мосць заступиться, адже це ж наруга над його даром... Але, видно, немає й мені на землі захисту.
– Ні, він ще, у всякому разі, протримається... Гетьман при повній пам'яті... Князь Оссолінський там у нього... Пан був у князя?
– Був, обіцяв мені зустріч із гетьманом і найяснішим королем.
– Так, я саме про це хотів сказати панові: король хоч і небагато може допомогти, але він тепер ще більше потребує козаків і проводиря; адже й у нього остання надія покладається на вас; він вірить вам.
– І не помилиться! – блиснув очима Богдан і мимоволі схопився рукою за ефес шаблі.
У цей час за вхідними дверима пролунав особливий, характерний дзвінок. Усі здригнулися, замовкли й благоговійно обернулися до дверей: до зали урочисто ввійшла церковна процесія. Попереду йшов із дзвіночком у чорній рясі аколіт, за ним ішли хлопчики-крилошани, одягнені в біле церковне вбрання, прикрашене такими самими мереживами й хрестами з прошв; вони несли в руках чорні свічки; за ними йшов у білому облаченні капелан зі святими дарами, а замикали ходу двоє церковних прислужників у чорних рясках; один ніс у руках на високому держаку хрест із розфарбованою фігурою розіп'ятого Христа, а другий ніс на такому самому держаку прикріплений ліхтар.
Усі присутні в залі, побачивши святі дари, впали на коліна, а деякі й ниць. Процесія попрямувала до внутрішніх покоїв і справила на всіх присутніх гнітюче враження.
Незабаром із коридору до приймальні ввійшов і князь Оссолінський. У його рухах уже не було колишньої впевненості; змарніла постать здавалася трохи згорбленою; на збляклому й постарілому обличчі лежав відбиток утоми та смутку; очі якось боязко дивилися з-під навислих вій.
Він підійшов до Богдана й Радзієвського, мовчки потис їм руки й, глибоко зітхнувши, промовив зворушеним голосом:
– Так, фатальна річ! Осиротіти нам доводиться!
На цьому розмова й урвалася. Усім було тяжко; але, крім того, у кожного було й своє особисте горе, і саме воно змусило співрозмовників заглибитися в себе й замовкнути. Мовчання панувало й у залі. Здалеку долинало якесь сумне читання, за ним лунав похоронний спів, і стримувані ридання іноді виривалися нестримною хвилею. Та ось і ці відгомони невтішного горя нарешті стихли.
Капелан із крилошанами знову пройшов мовчки, урочисто й похмуро через залу; знову схилило перед ним панство коліна, і знову беззвучно зачинилися за ним двері.
Козачок, прослизнувши з коридору, навшпиньки підійшов до великого канцлера й повідомив йому щось потай. Оссолінський негайно вийшов за ним у бічні двері, а за кілька хвилин знову з'явився біля них і поманив Богдана до себе.
– Великий гетьман зволив дозволити панові військовому писареві відвідати його, – сказав він дещо офіційно, додавши потім пошепки: – Другі двері коридором ліворуч, де гайдуки на варті... Тільки обережніше: він страшенно збуджується... а лікарі вимагають спокою... Нехай пан скористається нагодою. Сердечно бажаю успіху.
– Життя моє до послуг його княжої милості, – притиснув руку до серця Богдан і, поправивши одяг, із трепетом наблизився до таємничих дверей.
XIX
У просторому покої, де лежав умираючий, було майже темно, або так здалося Богданові після світла. Важкі завіси на вікнах були опущені до самої підлоги; денне світло ледве проникало крізь щільну шовкову тканину; у кутку, на аналої, перед кіотами з образами, мерехтіла в скляній посудині лампадка; її слабке блакитнувате світло блідими смугами лягало на м'який килим, відбивалося на громіздких, інкрустованих меблях із червоного дерева, блищало на складках відсунутої золотавої запони, освітленої зсередини м'яким рожевим світлом, і тремтіло іскрами на кахлях великого каміна.