Морозенко пильно стежив за його обличчям, але не міг помітити на ньому жодного певного виразу. Нарешті Лейзар склав листа й заговорив тихим, але серйозним голосом:
– Важка твоя справа, пане козаче, ой яка важка! Якщо пан підстароста викрав дівчину для розваги, то він тобі її з власної волі не віддасть... не віддасть, – похитав він головою, – а силою й думати годі відібрати. Треба вигадати щось хитре та мудре. Утім, ти ще не журися... Господь допоміг і осліпленому Самсонові погубити всіх філістимлян{249}, можливо, він захоче допомогти й нам. – Лейзар потер собі чоло й замислився. – Насамперед нам треба дізнатися, куди він її заховав, – промовив він після довгої паузи, – так, так! – і, звернувшись до Морозенка, Лейзар додав уже жвавіше: – Ти, пане козаче, лягай тепер спати: однаково вночі нічого не зробиш, а Лейзар уже думатиме, як і що.
Морозенкові нічого не залишалося, як погодитися на пропозицію Лейзара, і він беззаперечно пішов за ним крутими сходами на сінник.
Попри страшне горе й тривогу, що терзали його душу, утома взяла своє, і, розтягнувшись на свіжому сіні, Олекса миттєво поринув у міцний, здоровий сон.
Прокинувся він досить пізно й одразу схопився, немов від електричного поштовху. Увесь жах його становища миттю постав перед ним. Олекса в одну мить підвівся, поправив одяг і спустився на подвір'я. Надворі вже панувало жваве пожвавлення. Підійшовши до криниці, Морозенко вмився студеною водою, зазирнув до стайні поглянути на свого коня і, побачивши, що той вичищений, а в ясла насипано вдосталь корму, увійшов до корчми.
Людей у корчмі було небагато, лише осторонь перекушували за окремим столом двоє якихось непоказних селян. Лейзара теж не було, замість нього за прилавком возсідала його огрядна дружина, обвішана безліччю золотих прикрас. У вогнищі потріскували дрова, а на великій сковороді смажилася, апетитно шкварчачи, яєчня.
Побачивши Морозенка, Лейзариха вийшла з-за прилавка й, підійшовши до нього, тихо повідомила, що Лейзар пішов у справах і просив пана козака не виходити з дому до його повернення.
Чекаючи на Лейзара, Морозенко сів за окремий столик і почав із апетитом угамовувати голод яєчнею та таранею, які гостинно запропонувала йому Лейзариха. У кімнаті було тихо, а тому деякі фрази селян мимоволі долітали до Морозенка.
– І не знайшов? – тихо промовив один голос.
– Де вже її, голубку, знайти! – ще тихіше відповів другий. – Наклала вже, певно, на себе руки або повісилася на окрайці (пояску).
– А може, натішилися пси та й самі зіштовхнули в озеро, щоб даремно не тримати! Багато ж їх там мучиться... не одна твоя донька... у нас у селі всіх найкращих дівчат загнали.
Голоси стихли до шепоту.
– Церкву жидові в оренду віддав, – знову почув Олекса.
– Ох, якби знайшлася якась розумна голова, – відповідав другий, – зараз же перекував би рало на кривулю, пустив би жебракувати дружину й діток, однаково їм і так пропадати, а сам пішов би за волю, знав би принаймні, за що голову поклав!
Селяни підвелися, розплатилися й вийшли.
Морозенко теж підвівся й машинально вийшов за ними. Кров стугоніла в його голові, хвилювання, здавалося, ось-ось розірве йому серце. Отже, не він один терпить це горе, цю зневагу! Звідусіль, з усіх кінців України, лунають ці зойки, ці стогони! Та хіба ж вони не люди? За що вони повинні терпіти ці муки? Чи немає в них міцних рук, чи мало добрих мушкетів? Коли вже селянин, посивілий, згорблений за ралом, говорить такі речі, то що ж повинні думати вони, запорозькі козаки?
Схвильований і змучений такими думками, Морозенко попрямував до Верхнього міста, до розкішного будинку пана підстарости, обнесеного високим палісадом. Власне, жодного певного наміру він не мав, але відчуття бездіяльності було йому не до снаги; до того ж він хотів хоча б бути ближче до рідної, дорогої істоти, бодай якимось чином подати їй звістку, що коханий поруч, що він палає бажанням урятувати її, що готовий віддати за неї все своє життя. Та й надія розвідати що-небудь у старостинських слуг не полишала його.
Підійшовши до будинку, Морозенко побачив, що проникнути всередину було не так уже й легко, як здавалося спочатку. Високий частокіл оточував його з усіх боків, і пробратися на подвір'я не було жодної можливості; та навіть якби йому це вдалося, ні до чого б це не привело, бо подвір'я було переповнене людьми, а біля входу у ворота стояли вартові. Проте, попри всю неможливість пробратися до будинку, Морозенко не міг змусити себе піти звідти: то йому здавалося, що він чує приглушений стогін Оксани, то ввижалося у високих вікнах будинку її збожеволіле від жаху обличчя.
Увесь час блукаючи навколо подвір'я, він нарешті привернув до себе увагу вартових.
– Гей ти, добрий чоловіче, – гукнув до нього нарешті один із них, польський жовнір із ситим, повним обличчям, – чи не шукаєш ти тут того, чого ніколи не мав?
Його товариш вибухнув гучним сміхом і додав:
– Так, так, це, здається, з тих птахів, що люблять у чужому саду вишні клювати.
– Брешеш ти, псяча мордо, – запально вигукнув Морозенко, – це ви любите чужими руками жар загрібати та на чужому добрі свої туші відгодовувати.
– Го-го-го! Та це шпак, та ще й учений, – промовив перший, – знайому пісню співає! Треба б його спіймати – та в кліточку; наш пан любить на них у кліточках дивитися!
І невідомо, чим закінчилася б ця суперечка, якби, на щастя Морозенка, з-за рогу не з'явилася згорблена постать Лейзара, який майже силоміць потяг його додому.
– Ой вей, заради Бога! Що пан козак собі в голову забрав? – квапливо шепотів він, поспішно відводячи Морозенка й зі страхом озираючись назад. – Занапастить усю справу... і дівчина так даремно пропаде! Я ж панові казав, щоб він не виходив із дому, та ще в такому жупані... Щоб пан підстароста наказав схопити його й засадити в підвал, і тоді енде... ферфал! * Цс! цс! – цмокав він губами й докірливо хитав головою. – А ось увечері прийде до мене в корчму один зі слуг пана підстарости, ми тоді дізнаємося, куди він заховав дівчину... тільки щоб тихо, щоб пан не кричав, не галасував і не виходив би з корчми ні на крок!..
* ...енде ...ферфал! – кінець... пропало! (євр.)
XVIII
До вечора нудився Морозенко, забившись на сінник Лейзара, куди той приніс йому й їжу. Здавалося, цьому болісному дню не буде кінця. Але нарешті настав і вечір. Лейзар видерся на сінник і покликав Морозенка, – нехай пан тільки сяде в кутку, потихеньку п'є собі мед і не кричить, хоч би хто що там говорив...
Беззаперечно спустився Олекса до харчевні й сів на вказане йому місце. У кімнаті не було жодної душі. Незабаром, однак, біля дверей почувся тихий стукіт.
Лейзар поспішно відчинив їх і впустив чоловіка середніх літ, в однострої надвірної міліції, з опухлим обличчям і червоним носом, що виказував у ньому вірного служителя Бахуса.
Впустивши його, Лейзар старанно зачинив двері та вікна й запросив прибулого до столу.
– На того не дивіться, – шепнув він жовнірові, помітивши, що той поглядає на Морозенка, – то наш, зовсім наш, дарма що на ньому козацький жупан, та й служить він більше бочці, ніж коронному гетьманові.
– Го-го! – розсміявся новоприбулий. – Це, виходить, із нашого полку! Одначе показуй, що там у тебе?
– Зараз, зараз, ясноосвічений пане, – заквапився Лейзар, – прошу спочатку скуштувати ось цього медку, – багатозначно підморгнув він жовнірові, присуваючи глечик і олов'яний кухоль.
– Ого-го, Лейзаре! А звідки в тебе такий медок, га? – шляхтич здивовано втупився в Лейзара й налив собі другий кухоль.
– Із суботівського льоху, – хитро хихикнув Лейзар, – звідти й ті речі, про які я панові казав. Панство не все забрало із собою, ну, добрі люди позбирали та й продали мені.
– Ну, ну, показуй швидше!
– Ой! ой! Які ж там добрі речі були, – закивав головою Лейзар. – Якби не пан, нікому б я не продав за такі гроші таку річ!
– Так, треба сказати правду, наш пан підстароста ласий шматок дістав!
– Ой-ой! Ще й який ласий!.. – примружив очі Лейзар і, витягнувши з-під прилавка дорогу шаблю та два пістолети, підніс їх жовнірові. – І щоб таке добро за два червінці? – повертав він шаблю перед світлом то одним, то другим боком. – А чув пан, що пан сотник поїхав скаржитися на пана підстаросту до Варшави, на сейм?
– Го-го! Дідька лисого він там упіймає, як і в тутешніх судах упіймав! Суботова йому вже не бачити, як мені води не пити.
– Хе-хе, – усміхнувся Лейзар, – та він, кажуть, не так за Суботів, як за тих двох дівчат, що пан підстароста собі взяв.
Морозенко трохи підвівся й увесь завмер в очікуванні.
– Яких двох? – здивувався жовнір. – Одну шляхтянку взяли, та вона сама з радістю покинула сотника й обвінчалася з підстаростою, як і належало бути.
– Он воно що? А чого вже люди не набрешуть? – протягнув Лейзар. – Казали вже, нібито взяв і другу, красуню Оксану.
– Оксану? – перепитав жовнір. – Це, може, чорнявенька, кучерява?
– Так, так, кучерява, – кивнув головою Лейзар.
– Еге, була й така... і боронилася ж, шельма, мов дика кішка! – усміхнувся жовнір. – Підстароста мав би її нам за труди віддати, а він поступився нею своєму зятеві Комаровському... от той і возиться тепер із нею, мов кіт із салом, у Райгородку.
Гучний, лютий крик урвав його слова, і, перекидаючи дорогою столи та лави, Морозенко, мов божевільний, кинувся геть із корчми...
На Літній вулиці у Варшаві стояв пишний палац. Належав він ясновельможному великому коронному гетьманові та краківському каштеляну Станіславу на Конецполі – Конецпольському. Ще зовсім недавно високі вікна палацу сяяли вогнями; у розкішних покоях і залах лунали звуки музики й веселощів; уся варшавська знать юрмилася в них, виблискуючи вбраннями. Морем лилися на бенкетах старі меди й коштовні вина; життя тут вирувало, – і все це через те, що до великого гетьмана на схилі літ завітав божок Гіменей із пустотливим Еротом{250}. Але поважний старець урешті не витримав жартів цього лицемірного бога й несподівано зліг у ліжко... І ось тепер у палаці панують сутінки й сумна тиша.
У порожніх залах оселилася лікарняна нудьга, і її вже не порушують ні жваві розмови, ні легковажний сміх, ні кокетливий шепіт красунь; приїде хтось навідати хворого, пройде тихо, сумно спорожнілими покоями й ще тихіше, ще сумніше повернеться назад; промайнуть похмурими тінями мовчазні слуги, пройдуть манірно, поважно знахарі, лікарі, і знову там усе завмре, застигне, немов на кладовищі.
У пишній приймальні великого гетьмана зібралося багато знаті, серед якої були й знайомі нам особи, що з'їхалися на надзвичайний сейм.