Мою вихованку Олену викрадено й відвезено цим зятем до нього ж...
– Ну, це ще не докази: охочекомонних і підкуповують, і наймають часто для шляхетських забав, а що стосується панни, – глузливо й цинічно всміхнувся пан староста, – то, можливо, вона сама забажала погостювати в Чаплинського?
– Таке припущення для неї образливе. Олена не давала приводу, – побагровів Богдан від їдкої образи й мимоволі схопився за груди.
– Пан дуже схвильований, – примружився Конецпольський, – це зрозуміло; але суддя має бути холодним, як лід, і недовірливим; він зобов'язаний вислухати еt altera pars... **
– Невже ж мої рани, моя кров, пролита за вітчизну, мої заслуги перед нею, моя вірність її честі та благу заслужили лише на прилюдне опльовування моїх найсвятіших прав? – вигукнув Хмельницький із таким болем зневаженого почуття, з таким поривом величної гідності, що Конецпольський розгубився й відчув певну ніяковість...
* Тим самим (латин.).
** ...і іншу сторону... (латин.)
– Бачиш-но, пане, – він швидко пройшовся кабінетом, побарабанив пальцем по шибці й потім, опанувавши себе, знову сів у крісло. – Бачиш-но, – почав він м'якшим тоном, – пан шукає не офіційного, а мого особистого захисту, моєї участі... і я згоден, що вона в цій справі принесла б істотну користь... Але чи має пан на це право? Щоправда, мій батько дав панові у володіння суботівські землі... у володіння, але не навічно... Я міг би закріпити їх за паном; проте мені відомо, що батько останнім часом шкодував про цей дар... Егgо * – моє закріплення суперечило б його волі, а вона для мене священна...
* Отже (латин.).
– Це непорозуміння, ясновельможний пане старосто, – обурився Богдан, – присягаюся небом, присягаюся прахом мого замученого сина, – і в його голосі затремтіли сльози, – що високошановний, ясновельможний пан гетьман під час останньої нашої зустрічі, – а відтоді не минуло й року, – обійняв мене й подякував за старанність...
– Дуже радітиму, якщо це виявиться непорозумінням, – щиро сказав Конецпольський, – якщо панську вірність Речі Посполитій він не запідозрив... Мій батько ще живий...{247} Але ось випадок під час останнього походу кидає на пана чорну тінь: у найважливіший момент атаки панська сотня змішала лави, накинулася на мого хорунжого Дачевського, розтерзала його й безкарно пропустила головні сили ворога.
– Боже! Тебе кличу у свідки! – вигукнув Богдан, приголомшений таким жахливим звинуваченням. – Мене ж цей благородний шляхтич задумав убити – і я ж за це відповідальний! Він зрадницьки, підступно завдав мені смертельного удару келепом по голові, та ще й у яку мить? Коли моя голова була потрібна для порятунку тисячі рідних життів, для оборони країни! Хіба це не мерзенний злочин, не зрада? А мене підозрюють у зраді! Лише рука Всемогутнього та мій міцний шолом відвернули неминучу смерть... Якщо воїни, свідки цієї підступності, обурилися й учинили над лиходієм самосуд у рукопашному бою, то чим же я завинив? Адже я лежав на землі бездиханним трупом!
– Але замах покійного Дачевського не доведено, – провадив якось не зовсім упевнено Конецпольський, усвідомлюючи в глибині душі, що Богдан мав рацію, і лише за інерцією повторюючи доводи, породжені наклепом, – а свідки й самі злочинці, тож їхні свідчення нічого не варті.
– Невже пан староста може запідозрити мене в брехні? – випростався Богдан і грізно блиснув очима; голос його піднісся від пориву шляхетного обурення, рука мимоволі опустилася на ефес шаблі. – Моє життя не давало приводу для такої образи честі! Ось свідок правдивості моїх слів! – Богдан підняв підголеного чуба й оголив страшний опухлий синець із багряним струпом посередині.
Пан староста навіть відсахнувся у кріслі.
– Цей свідок промовистий, – заговорив він схвильованим голосом, простягаючи Хмельницькому руку. – Прости, пане, за мій сумнів. Це для мене новий доказ того, що не можна зі слів однієї сторони встановлювати істину. Я щиро радітиму, якщо пан усюди виправдає себе, і підтримаю, підтримаю!..
Хмельницький мовчки вклонився; у його збурених грудях ще не вляглося хвилювання, а здіймало їх бурхливими хвилями. Обличчя його то блідло, то спалахувало, очі бунтівливо блищали.
– Я доповів про подію коронному гетьманові Потоцькому, – продовжував якось не зовсім спокійно Конецпольський, – і доповів, як бачу, однобічно. Так, так, усе це сумно: у пана багато ворогів. У всякому разі, через відібрання й спустошення хутора раджу звернутися до суду, подати позов на кривдника, можливо, й суд на підставі документів обстоїть панське право, у крайньому ж разі, якщо я дістану від батька підтвердження, пан буде захищений мною й поза судами. А що стосується криміналу, образ, то в пана, окрім сейму, є й гоноровий шляхетський суд.
– Дякую за пораду, ясновельможний пане, – пройду всі митарства, але від гонорового суду можуть ухилитися.
– Пан воїн, – вагомо зауважив підстароста, – та побачимо... А де ж прихистив свою родину пан сотник? – додав він співчутливо, підводячись із крісла.
– Переховав поки що у вірного приятеля.
– Помагай Бог, і в усьому бажаю панові успіху! – знову простягнув руку Конецпольський. – Я буду вельми радий, якщо пан переможе своїх ворогів і оберне свою доблесть на користь вітчизни.
– Присягаюся, що виконаю свій обов'язок! – уклонився Хмельницький і гордо вийшов із кабінету.
XVI
Богдан послав Чаплинському виклик{248} і з пристрасним нетерпінням чекав відповіді в корчмі; з ним був і його старший син Тимко. Молодого юнака до нестями розпалював гнів на цього розбійника-душогуба за грабунок, за руйнування рідного гнізда, за завдані батькові образи й за Олену. Останнє ім'я чомусь голкою вп'ялося йому в серце.
Нарешті осавул Рябець привіз від пана підстарости зневажливо-гордовиту відповідь, що благородний шляхтич може схрестити клинок лише з таким самим шляхтичем, а ніколи не принизиться до двобою з простим козаком. Він може бити хлопів, але не битися з ними.
Скреготнув зубами Хмельницький і встромив ніж, яким різав хліб, у берестяний стіл; ніж увійшов по саме руків'я й жалібно задзвенів.
– Так застогне ця шляхта, і хлопи не погребують бити її! – закричав Богдан і почав рвучко ходити світлицею, вигадуючи, як помститися цьому нелюдові, цьому литовському псові за всі приниження, за всі кривди.
Тимко мовчки стежив за похмурим вогнем, що розгорався в очах його батька, і, ніби вгадуючи його думку, рішуче вигукнув:
– Ходімо зараз, батьку, випустимо цьому псові тельбухи (нутрощі) та спалимо сатанинське кубло!
– Стривай, стривай, синку, – поцілував його Богдан, – дай час, витерпімо до останньої краплі, а потім уже потішимося.
Відмова Чаплинського від двобою, всупереч сподіванням, не знайшла співчуття в Конецпольського, а отже, й серед шляхти, що його оточувала. Замість очікуваних насмішок із дурного хлопа Хмельницького підстароста сам став мішенню їхніх кпинів, і вони почали дошкуляти йому дедалі більше з кожним днем. Нарешті, порадившись із Ясинським, він наважився.
На п'ятий день Богдан несподівано одержав від пана Чаплинського згоду на двобій і прохання прислати до нього шляхетних свідків для узгодження умов. Хмельницький зрадів і негайно послав до замку двох уродзоних шляхтичів, своїх приятелів. Двобій на шаблях призначили на завтра біля узлісся Мотронинського лісу, на Лисині, за Чортовою греблею.
Богдан хотів було приховати від сина гоноровий суд, але внутрішня тужлива тривога підказала Тимкові правду: він почав зворушливо благати батька взяти його із собою.
– Не годиться, синку, – похитав той головою, – не лицарський це звичай: на чесний двобій я не маю права брати нікого, крім обопільно схвалених свідків.
– То я хоч проведу тебе з Ганджею, – наполягав Тимко, – бодай до Чортової греблі.
– Ні, до Чортової греблі далеко, – вагався Богдан, – це вже майже до самого місця... а от до руїн корчми, мабуть!..
– Ну, хоч і так, – обійняв Тимко батька й вийшов схвильований сповістити Ганджу. Хоча Тимко й був упевнений у батьковій силі та майстерності його володіння мечем, та якесь моторошне почуття, ніби лихе передчуття, стисло йому серце.
На світанку коні були вже готові, і Богдан хотів вирушити в дорогу лише в легкому жупані.
– Що ти робиш, батьку? – запротестував Тимко, – окрім шаблі, нічого не береш і навіть кольчуги не вдягаєш?
– На лицарському двобої, сину, – усміхнувся Богдан, – не те що кольчуги, а й жупана накинути не можна: треба оголитися до пояса і, крім шаблі, не мати ніякої зброї, інакше це буде шельмівство.
– Так, на двобої, при свідках, але поки доїдеш до місця, батьку, треба стерегтися... Згадай, батьку, полювання, Дачевського... краще озбройся як слід до самого місця.
– Мабуть, – замислився Богдан, – твій розум хоч і молодий, а може стати у пригоді й старому.
І Богдан надяг під жупан кольчугу, а під шапку шолом.
Виїхали лише втрьох, бо свідки вирушили іншою дорогою.
Біля корчми Богдан обійняв Тимка та Ганджу і, перехрестившись, жваво й сміливо поскакав легким галопом до Чортової греблі.
"Чому Чаплинський спочатку відмовився від двобою, а потім погодився? – не давав йому спокою тепер цей сумнів. – Тут не обійшлося без хитрощів!" – розмірковував сотник і так заглибився у розв'язання цієї дилеми, що навіть не помітив, як опинився на греблі... Раптом, наче чорти з-під землі, вискочили на нього з-за верб двоє вершників, і не встиг Богдан отямитися, як зрадницька шабля полоснула його вздовж спини. Удар був такий сильний, що шабля, натрапивши на нездоланну перепону в кольчузі, дзенькнула й розлетілася на два шматки. Сталеві кільця кольчуги лише погнулися й уп'ялися в тіло.
Похитнувся від болю Богдан і, вихопивши шаблю, кинувся на підступного ворога.
Той, хто впустив шаблю, вихопив келеп, а його товариш уже схрестив із Богданом клинок. Проте у вправності фехтування він виявився слабким: двома спритними помахами Богдан вибив у нього шаблю з рук і завдав блискавичного удару. Шабля влучила в плече й майже відтяла праву руку від тулуба. Супротивник скрикнув і звалився з коня на землю. Другий же, який одразу зламав свою шаблю, не схотів вдруге випробовувати свої сили й, погнавши коня, зник у сусідній гущавині.
Вражений навіть такою швидкою перемогою, Богдан саме хотів сховати шаблю в піхви, коли почув новий дикий крик.