Тупий відчай опановував її. Що на неї чекає? Яка страшна доля? Які жахіття? Судячи з початку, мабуть, тортури, так, тортури, але навіщо? Задля розваги чи, може, щоб вивідати, де сотник закопав свої багатства?
"Напевно, напевно! – раптом осяяла її думка, і цей здогад приніс деяке полегшення, адже полонянка чекала чогось іще потворнішого, а смерть – це порятунок, визволення! – Тільки ось бідний Олекса... Йому тяжко буде, його серце обливатиметься кров'ю, він любить, кохає мене, а я? Я б заради нього й за нього витерпіла всі муки, хоч які хитрі на них поляки, аби тільки побачити його ще один раз. Де ти, де ти, мій соколе? Чи долетить до тебе мій стогін? Чи чуєш ти серцем, куди кинули твою Оксану? Ох, скрикнеш ти, прилетиш, та буде вже пізно..." У неї пробігло тремтіння по спині, тіло занило від страшного ріжучого болю, голова запаморочилася, і Оксана, хитаючись, ледве допленталася до соломи й майже впала на неї. Випроставши руки й ноги, вона відчула якесь полегшення фізичних страждань, але водночас і смертельну знемогу: не зрушила б із місця, не поворухнула б пальцем, а заснула б, застигла навіки.
Лежить Оксана пластом, каганець здається їй уже згасаючою зірочкою, жахіття – чорними хмарами, в'язниця – печерою; втомлена думка ліниво малює перед нею тривожні видіння. Сну немає, лише якесь притуплене безсилля. Час повільно й похмуро повзе.
Раптом їй почулося серед глухої тиші тупотіння, далеке, але виразне, що наближалося...
"А, уже? – здригнулася вона, і холод крижаними голками вп'явся їй у серце. – Ну що ж? Тортури то й тортури... Господи, дай сили!.. А якщо? – раптом немов електричний струм струснув усе її тіло, і вона, широко розплющивши очі, підвелася на ліктях. – Хто ж поручиться, що будуть самі лише тортури? А якщо й ганьба?.. Так, ганьба... Он вона мчить... зараз, цієї миті... і не втекти від неї, не захиститися... ні зброї – нічого в руках! – Полонянка поривчасто сіла й обвела божевільними очима комірчину. – Нічого немає... ні поліна, ні шматка мотузки, ні гачка!.. Ай, уже стукають... Що ж робити, що ж робити? – заметушилася вона, ламаючи руки. – Один порятунок – смерть... але де вона?.. А!.. Каганець? – раптом уп'ялася вона поглядом у тьмяне, мерехтливе полум'я. – Заритися в солому й підпалити її... Прости, Олексо!"
Оксана з божевільною усмішкою кинулася до каганця... Але цієї миті зарипів засув, і на порозі з'явився ставний шляхтич, освітлений канделябром із п'ятьма восковими свічками. Стара, яка тримала канделябр, поставила його на стіл, а сама відійшла в куток. Оксана поглянула й упізнала цього шляхтича, що палив її очима в Суботові; вона вся затремтіла, скрикнула й випустила каганець на підлогу.
– Що ж це означає? – гнівно тупнув ногою на стару шляхтич. – Ти що, зовсім із розуму вижила, стара карго? То я тобі, відьмо, й останній розум виб'ю! Як ти посміла замкнути панну в цій собачій конурі, налякати до смерті бідне дитятко?
Стара лише тремтіла й мовчки розводила руками, а зустрівши багатозначний погляд свого повелителя, миттю шмигнула за двері.
– Простіть, моя ясочко, цій дурепі, – шанобливо підійшов шляхтич до Оксани, що заніміла від страху, і ніжно взяв її за руку.
Оксана стояла нерухомо, спрямувавши на нього чорні, широко розплющені очі: якийсь полохливий, дитячий подив застиг у них і відбився на червоних губках напіврозтуленого рота; чорне, шовковисте волосся кучерями спадало їй на чоло, хвилями збігало по плечах, виразно обрамляючи бліде личко, що нервово здригалося.
"Ах, яка гарна! – із замилуванням дивився Комаровський на свою жертву. – Ще дитина, але скільки чарівності в цих дивовижних рисах, скільки жару таїться в очах, скільки пристрасті в цих іще не цілком сформованих обрисах!.. Тільки привабити, приголубити, привчити й розбудити цю пристрасть... Тоді можна згоріти в її бурхливих і пекучих поривах... І яке блаженство, який рай!.. Так, потерпіти, зачекати... Що насильство? Сльози, зойки, благання, яка ж у них насолода? Ні, тисячу разів ні! О, я доб'юся кохання цієї степової красуні!" – миготіли в нього думки, викликаючи захоплену усмішку на його розпашілому обличчі й маслянистий поволок в очах.
– Не тривожся, моя пташко, тут ніхто тобі зла не заподіє, – лагідно провів він рукою по її голівці.
Оксана поглянула йому в очі вже більш свідомо й, як стояла, так і впала до ніг.
– Пощади, ясний пане! Не знущайся! Я сирота. Пусти мене або краще відразу вбий! Ой Боженьку мій! – ридала вона й ламала руки біля його ніг.
– Устань, устань, моє дитятко, – розчулився навіть пан Комаровський, піднімаючи Оксану й палко цілуючи її в кучері та чоло, – не плач, не тривожся! Тут ти як у Христа за пазухою, слово гонору! Я врятував тебе від смерті, лише сховав від ворогів, а небезпека мине, і ти, вільна ластівко, полетиш, куди захочеш.
– Пане ясновельможний, заради Бога! Пусти мене! Що я панові вчинила? Я нікому зла не мислила. Ой матінко, матінко! – знову заметушилася, заридала Оксана, не вникаючи в слова Комаровського й не розуміючи їх.
– Та заспокойся ж, дівчинко! – він хотів був знову обсипати ласками збентежену Оксану; але вона відсахнулася, зіщулилася й почала гарячково, нервово тремтіти. – Ходімо якнайшвидше звідси, із цієї собачої в'язниці, сам її вигляд може навіяти жах. Ходімо, – простягнув він їй руку, – довірся мені, присягаюся Маткою Найсвентшою, що ніхто й пальцем тебе не торкнеться, кривого слова не скаже. Адже зрозумій ти, Богдан – мій друг, давній приятель. Я дізнався, що на нього готується напад, і з кількома товаришами кинувся попередити, врятувати його родину.
Оксана дивилася на нього здивованими до нестями очима.
– Адже вороги напали з боку брами, – провадив, плутаючись, Комаровський, – почали палити, а я прокрався через сад, щоб урятувати, друзі мої...
– Ай, почали різати! – відступила Оксана в жаху. – І пан убив няню! – вигукнула вона, затуливши очі руками. – Ох, нянечко моя, мамо моя! – знову заголосила вона тихо, але ще тужливіше й жалібніше.
Комаровський зніяковів і замовк; досада почала дратувати його; проте він усе-таки опанував себе й знову заговорив, немов каючись.
– Що ж, у битві не розбирають. Я шукаю родину свого друга. Кожна мить дорога, ворог уже ломиться, а мені якась баба заступає дорогу... Ну, ходімо ж, ти потім усе дізнаєшся й ще дякуватимеш мені.
Оксана невиразно розуміла, що говорив їй шляхтич; вона бачила лише, що він не накидається на неї, а начебто навіть заступається за неї; зовсім знесилена від душевних і фізичних потрясінь, вона машинально пішла за ним.
Вони проминули темні, довгі сіни й опинилися в якійсь світлиці. Оксана, напівприголомшена, – і та спалахнула й стрепенулася від несподіванки, що вразила її; світлиця після собачої конури здалася їй раєм; тут було затишно, світло й ошатно. У каміні палав вогонь. На столі стояли всілякі ласощі. Немов чарівна казка наяву.
– Ось тобі, моя дорога, і гніздечко; тут усе до твоїх послуг. Тільки кілька днів ти залишатимешся в ньому безвихідно задля своєї безпеки, доки біда не мине. Вір мені, нехай піді мною розступиться пекло, коли слова мої неправдиві: більшого піклування про тебе, більшої батьківської любові ти ніде не знайдеш. Будь розумницею заради себе й інших: ми врятуємо всіх, хто тобі любий, – лукаво всміхнувся він. – Ти віриш мені й будеш слухняною?
– Ох! – зітхнула Оксана й прошепотіла, здригаючись плечима, мов дитина, що заспокоїлася після плачу: – Мені тут самій страшно.
– Та ось я хотів перевезти сюди й Богданових дітей, але не знайшов.
– Вони за Тясмином були, – сміливіше підвела очі Оксана, а потім раптом сполохалася, що виказала їхній сховок.
– То я й уночі помчу по них! – вигукнув Комаровський і додав улесливо: – Ну що ж, заспокоїлася, віриш мені?
– Тільки, ясний пане, – відповіла вона після довгої паузи тоном, що не допускав сумніву, – якщо хтось захоче мене скривдити, я накладу на себе руки.
– Ніхто, ніхто, присягаюся! Що за думки в тебе! – стривожився Комаровський і, покликавши стару, грізно звернувся до неї: – Якщо ти, стара шельмо, чи хтось інший не догодите панні або скривдите... тисяча дяблів!.. хоч одним словом, то я кіньми розірву вас на шматки!
Стара відьма лише улесливо вклонялася.
– Ну, ти, моє дитятко, втомилася, – поцілував Комаровський Оксану в голівку. – Прощавай поки, моя ясочко, і знай, що ти серед друзів. Заспокойся ж, і хай береже тебе Остробрамська панна{246}, а я помчу ще рятувати інших.
І Комаровський урочисто вийшов.
У старому батьківському кабінеті за розкішним столом із башточками та вигадливими оздобами сидів молодий староста; перед ним у шанобливій позі стояв сотник Хмельницький. Він страшенно змінився за останні дні: пожовкле, мов після тривалої недуги, обличчя схудло й змарніло; під очима залягли темні тіні; легенькі, раніше ледь помітні зморшки тепер глибоко врізалися в обличчя, а між зведеними бровами пролягла глибока борозна; у навислому чубі, в опущених низько вусах помітно засріблилася сивина, в очах запалав похмурий вогонь...
– Я чув про панське нещастя, – сухо говорив Конецпольський, колупаючи загостреним пером у зубах, – але особисто допомогти панові я не можу. Справи про земельну власність розглядаються в міських і земських судах, куди і я раджу звернутися... А щодо криміналу, то в карних справах я над вільною шляхтою не владний, – для цього існують вищі державні установи.
– Але, ясновельможний пане, таке кричуще насильство, такий грабунок і розбій чиняться в старостві його мосці! – заперечував сотник схвильованим голосом. – До кого ж мені звернутися, як не до господаря, як не до свого головного начальника? Землі мені подаровані ясновельможним панським батьком і його попередником, тепер же все староство під верховною рукою його мосці, сам кривдник, грабіжник – панський помічник, поплічник, співучасники розбою – панські слуги...
– Пшепрашам пана, – перервав його староста, роздратовано підкручуючи вус, – по-перше, якщо Суботів справді становить непорушну власність сотника, то хутір уже ео ірзо * не належить до староства, а тому захищати своє право повинен сам власник; по-друге, наїзд учинив не мій поплічник Чаплинський, а цілком приватна особа, пан Комаровський.
– Але ж, ясновельможний пане, Комаровський – зять Чаплинського, він діяв із волі свого тестя, доказом цього є те, що всю команду було набрано з надвірної шляхти та слуг пана Чаплинського.