Вона кілька разів змахнула хусточкою, щоб освіжити обличчя, і ковтнула води, що стояла на срібній таці.
Лукаво поглянувши на свою господиню, Зося поспіхом вибігла за двері. За хвилину вона розчахнула їх і урочисто промовила:
– Його мосць пан Чаплинський!
За тоном покоївки важко було здогадатися, чи пан просить дозволу ввійти, чи вона лише сповіщає про його прихід.
Олена кивнула головою; їй уже вдалося опанувати себе. Вона зустріла Чаплинського гордим, холодним поглядом.
– Королево моя, богине моя! – вигукнув підстароста, зупинившись біля входу. – Невже моя поява така неприємна тобі? А я поспішав якнайшвидше змити із себе пил битви й, залишивши храм Марса, завмерти біля престолу Кіпріди!
– Але пан помилився й потрапив замість храму Кіпріди до храму Немезиди! – гнівним тоном зауважила Олена, кинувши на Чаплинського викличний погляд.
– О, навіть померти від рук такої чарівної Немезиди – найбільше щастя для мене!
Олена примружила очі й усміхнулася. Підголений, пишно вбраний і причепурений пан підстароста здавався тепер і поважнішим, і молодшим.
– Хто дав панові право вчинити зі мною так ганебно, як із полонянкою, як із хлопкою? Налякати мене до смерті? – заговорила вона схвильованим голосом.
– Кохання, саме кохання, моє божество! Кохання, яке довело мене до божевілля, через яке я забув увесь світ і самого себе, – говорив Чаплинський, наближаючись до Олени, – а крім нього, ще й бажання врятувати тебе, панно, від неминучої загибелі. Ти, певно, не знаєш, що Хмельницького тепер оголошено поза законом, а тому ні він, ні його родина не захищені від будь-чийого нападу.
– І пан першим скористався цим правом? – іронічно перебила його Олена.
– Заради тебе, моя богине, заради тебе, – палко провадив він. – Хіба міг я залишити тебе, моя божественна красуне, напризволяще в такому домі, над яким уже зависла сокира? Я знав, що ти нізащо не погодишся залишити дім із власної волі, я знав, що ти нічому не повіриш; але коли я ще й побачив зраду Хмельницького, то послав гінців із проханням до зятя, щоб він урятував тебе й умовив залишити цей дім. Якщо ж вони образили тебе своєю невмілістю та грубістю, скажи, заради Бога, богине моя, хіба я в цьому винен?.. Але навіть не будучи винним, благаю тебе – ласки, ласки за моє безмежне кохання, яке спалює мене! – Пан підстароста хотів був схопити Оленині руки, але вона відсмикнула їх. – Та не муч же мене, не муч, моя пишна панно! – вигукнув Чаплинський, падаючи перед нею навколішки й обіймаючи її ноги. – Не муч мене, бо я вже не можу витримати цих мук!
– Пан і справді думає, що я полонянка, – відступила від нього Олена, змірявши його зневажливим поглядом.
– Заради небесного милосердя, заради спасіння душі! – повз за нею Чаплинський, намагаючись обхопити її коліна. – Чим я дав привід? Тим, що не можу стримати поривань серця, що ввійшов до панських покоїв?
– До моїх покоїв двері ведуть через вівтар! – гордо підвела голову Олена.
Її очі спалахнули, обличчя запалало. Цієї миті вона була справді чарівно вродлива.
– О щастя, радосте! – припав Чаплинський до Олениних ніг, обіймаючи й цілуючи їх; його обличчя залило густим рум'янцем, на чолі виступив піт. – Пан пробощ тут, – поривчасто виривалося в нього поміж поцілунками й важким диханням, – завтра ж повінчаємося з тобою... діамантами, золотом обсиплю тебе з голови до ніг! Що схочеш – усе зроблю... тільки не відштовхуй мене!
Олена мовчала. Що ж це?.. Кінець?.. Кінець?.. Ноги її підкосилися, вона схопилася за спинку стільця й опустилася на нього в якійсь знемозі.
Тремтячими, неслухняними руками підстароста зірвав черевички з її ніг і, припавши до них, укрив їх поцілунками...
XIV
Настав вечір, холодний, осінній, вітряний.
Червоне, мов вогняна куля, сонце спускалося до обрію, освітлюючи кривавим світлом розірвані сірі хмари, що вкривали все небо. На обгорілих руїнах, на деревах, на темних далечінях – усюди лежав криваво-вогняний відблиск. Над суботівською садибою здіймався назустріч йому чорний задушливий дим. Серед куп почорнілих колод, обгорілих кроков та потворних громад сірого попелу іноді здіймався слабенький вогник і, лизнувши обвуглені уламки, знову ховався в чорній масі руїн. Поламаний частокіл, вибиті ворота свідчили про відчайдушний опір, який чинили тут обложені. За частоколом, у рові й по подвір'ю валялися трупи з мертвими обличчями й застиглими очима, зверненими до вогняних небес. Зброя, одяг, домашнє начиння, барильця, розбиті фляги, а подекуди й дорогі кубки були розкидані в страшенному безладі по всьому подвір'ю. Серед усієї цієї спустошеної садиби височів лише один будинок, який якимось дивом уцілів від загальної пожежі; він здавався зовсім чорним на тлі кривавого неба; його вибиті вікна страшно дивилися на загальне спустошення, мов очні западини обгризеного черепа. На порубаному ґанку нерухомо лежав юний хлопчик, увесь посмугований кривавими рубцями. Майже посеред подвір'я валявся труп старого з широко розкинутими руками й закривавленим чубом, що прилип до чола. Дерева з обгорілими, почорнілими гілками немов простягали їх до грізного неба, благаючи про відплату.
Страшна тиша панувала над мертвою садибою; чулося лише слабке шипіння руїн, що догоряли, та десь у закутку вив голодний пес.
Зловісний вигляд неба навіював на душу якийсь забобонний жах і гнітив її невиразним передчуттям. З обгорілого гаю обережно виповзли, щомиті здригаючись і озираючись, якісь напівголі, худі, виснажені людські тіні й розбрелися подвір'ям...
– Стій, є, є паляниця, та ще й фляжка медку, – прошепотів чийсь хрипкий голос, і поламаними сходинками ґанку спустилася з будинку жінка, худа, мов скелет, у подертій спідниці й такій самій сорочці, що ледве прикривала її худі плечі. Волосся її було розпатлане й збите докупи, мов повсть. На худому, почорнілому обличчі гарячковим вогнем палали глибоко запалі очі. Обережно спустившись сходинками, вона підійшла до такого самого обідраного чоловіка, який сидів на землі біля будинку.
– Ось, на, випий, сили прибуде, – приклала вона флягу до його вуст, – чого ж ти не п'єш? Ось побачиш, як допоможе.
– У горло не лізе! – насилу промовив хворий, відштовхуючи пляшку. – Несила... Як подумаю, що це ми беремо з тіла нашого батька...
– Ех, перевівся ти, Вернигоро, на бабу! – зітхнула жінка. – Та ти ж сотника знаєш. Хіба він би чогось для нас пошкодував?
– Воно-то так, Варько, та як подумаю, що з його тяжкого горя нам користь...
– Та яка там користь, – гірко перебила жінка, – тільки й того, що сьогодні та завтра проживемо, а далі ж хто знає?.. Без сотника хто нас прихистить? Якби твоя нога швидше загоїлася, можна було б усім податися до степових хуторів.
– Е, якби загоїлася, то й за роботу взялися б, а то такі каліки й нашому отаманові не потрібні!
– Дай строк, Бог не без милості, а козак не без долі.
Серед розкиданих трупів порпалися ще три такі самі
людські істоти.
– Що ти? Хіба я звір? – жахаючись, говорив один.
– Здихати хочеш? – гарчав у відповідь другий із дикими, божевільними очима.
– Та, може, ще знайдемо хоч крихти харчів... он собака виє.
– Усе підібрали, усе! Пса не впіймаєш!.. А ти чекай, поки не здохнеш... – і обличчя того, хто говорив, укрилося смертельною блідістю; він затнувся на півслові й, схопившись обома руками за живіт, повалився на землю.
– Гріх же, гріх, християнська душа! – стогнав перший, притримуючи рукою груди.
Той, що впав, випростався й оскаженіло кинувся на товариша.
– Бери! – прохрипів він, учепившись йому в плечі. – Або я тобі горло перегризу!
– Гризи, – хворий прикрив тремтячими руками свою шию, – а на такий гріх я не піду!
– Диявол, сатана! Та це ж лях! Лях! Не хочеш? Ну, то я сам відволочу його до вогню; здихайте, чортові баби! – у нападі божевільної люті він учепився руками в ногу трупа й протяг його кілька кроків по землі; але такі тяжкі зусилля виявилися не під силу його виснаженому тілу: він затнувся й повалився на землю. – Та допоможіть же, допоможіть ви, іроди, гаспиди! – відчайдушно простогнав він, витираючи безсилі сльози, що виступили з очей.
Цієї миті третій, який мовчки й похмуро стежив за всією цією сценою, раптом радісно вигукнув:
– Кінь!
Усі озирнулися: крізь пролом у частоколі виднівся кінський круп і дві задні ноги, що стирчали догори.
Оскаженілий схопив сокиру й потягся, спотикаючись і падаючи, до пролому.
– Стій, стій! Он Варька щось у будинку знайшла... Назад! – пожвавішав третій.
– Хліб, хліб! – затремтів перший, насилу підводячись, і, загорнувшись у своє лахміття, попрямував, волочачи ноги, до кульгавого. Але оскаженілий, здавалося, не чув цих вигуків...
Розламавши паляницю на шматки, Варька жадібно їла велику скибку, віддавши такий самий шматок Вернигорі. Випитий мед викликав яскравий рум'янець на її щоках; очі збуджено палали. Білі зуби відкушували величезні шматки хліба й поглинали їх із дивовижною швидкістю. Притулившись до призьби, вона сиділа навпочіпки й нагадувала наїжачену вовчицю. Побачивши товаришів, що наближалися, Варька інстинктивно притиснула до себе скибку, яка залишилася, і промовила, не відриваючись від їжі:
– У будинку дещо залишилося, можна буде й одяг, і зброю знайти. Та пошукайте ще в коморі.
Не чекаючи дальших міркувань, дві напівголі тіні кинулися до будинку.
Невдовзі вони з'явилися на ґанку з хлібом і рибою в руках; у першого знайшлася ще й пляшка. Деякий час серед мертвої тиші чулося лише жадібне клацання щелеп і звук пережовуваної їжі.
Раптом удалині почувся частий і швидкий тупіт.
– Скачуть! – вигукнула Варька.
– Скачуть, скачуть! – закричав перший із якимось панічним жахом.
– Тікаймо, це вони приїжджають дограбувати будинок! – схопився другий, розгублено озираючись навколо.
– Стійте! – зупинила всіх Варька. – Треба забрати й того, що біля коня. За мною, вони ще далеко, устигнемо!
Її рішучий тон справив враження; товариші кинулися до нього: закривавлений, зі шматком конини в руці, він лежав непритомний. За допомогою Варьки товариші підняли його й понесли; але, проходячи подвір'ям, вони сильно штовхнули вбитого діда. На превеликий подив усіх, зі старого вирвався слабкий стогін, його повіки піднялися й знову опустилися.
– Братики, живий! – закричав Вернигора. – Піднімімо, може, виходимо, вони ж познущаються з нього!..
– Біс із ним! Самим би втекти! – вигукнув другий.
Але Варька підтримала Вернигору.