там так гарно... назбираємо опеньків. Поїдемо!
– Їдьте, їдьте, мої любі... З ким же?
– Та із Софроном же, – знову перебила Катрю Оленка, – його підвода за брамою чекає.
– Воловою? – протягнула Олена. – Ну, то їдьте.
– І я поїду, і мені хочеться, – ухопився за Катрю Юрко.
– Що ж, візьми і його... день справді теплий, – поцілувала Олена Юрка.
– А ти не поїдеш? – лащилася Катря. – Звісно, не на волах... а в повозі... або верхи з Андрієм...
– О! І справді було б добре! – грайливо стрепенулася Олена, але відразу ж завагалася. – Ні, незручно всім покидати господу... Та й, признатися, – додала вона довірливо, напівпошепки Катрі, – ніщо мені не миле, поки не повернувся наш тато... усі думки про нього... не сходила б із цього місця: звідси видно он за млинами греблю, а йому ж нею їхати...
Оксана підозріло поглянула на неї й подумала: "Бач, як співає!"
– Ох, бідний, рідненький таточко! – сумно вихопилося в Катрі, і вона, кинувшись Олені на шию, прошепотіла: – І ти, голубонько!.. Ну, то їдьмо, дітки, – підхопила вона Юрка, – а то дід Софрон сердитиметься...
– Поїду і я, Катрусю, – підвелася була Оксана.
– І тобі хочеться, моя любко? – зніяковіла Катря, – тільки як же панну залишити саму?
– Звісно, мені самій тут незручно, – сухо зауважила Олена, – та й що це за гуляння в будень? Треба працювати...
Оксана прикусила язика й сіла.
– Ну, то гайда ж, гайда! – закружляла Оленка, і всі галасливо вибігли на подвір'я.
Оксана хотіла була поглянути, як діти вмостяться на возі, але в неї немов щось обірвалося, і вона, мов підкошена, знову сіла на своє місце; їй раптом стало невимовно сумно... "Ох, Олексо!" – щось застогнало всередині, і вона журливо похилила голову.
"А діти таки мене люблять, – думала тим часом Олена, – особливо цей Юрась, і я до нього звикла, такий кволий, мізерний – шкода!" – і її непомітно окрилила задума, що підкралася без дозволу: вона поринула в неї, мов у солодку дрімоту, і затихла, замовкла, спершись спиною об поруччя й відкинувши голову назад.
Час минав непомітно.
– А що, панно господарко наша? – підійшов цієї миті дід. – Хе, та вони й не чують! Замислилися чи поснули?
– Ах, діду! – здригнулася панна, а Оксана навіть шанобливо підвелася.
– Та дід же, моя господине! – усміхнувся старий і повів бородою. – Прийшов порадитися щодо бджіл, муха вже стала міцно сидіти. Того й дивися, що холоди потягнуть, то краще б завчасно перенести колоди до зимівника, в омшаник.
– А, діду, як знаєте, – лицемірно всміхнулася Олена, – не вам до нас, а нам до вас ходити по розум.
– Е, панно, – захихотів дід, – багато ласки, багато нам честі, спасибі! То ось ключа мені треба та когось із ліхтарем. "Бач, яка вона хитра!" – недовірливо похитував він білою, мов лунь, головою.
– Ключі в няні. Збігай, Оксано, та допоможи дідові.
Оксана підвелася була, але дід зупинив її:
– Сиди собі, дитино! – погладив він її по голові. – Бабу я й сам знайду... Ого, такий дід та щоб не знайшов баби, хоч би та баба й на дерево вилізла! Ми ще й позалицяємося, по-запорозькому! – підкрутив він сивий вус. – Ого-го! То я піду, – важко піднімався він сходинками ґанку, усміхаючись і бурмочучи: "А хитра ж вона та спритна!"
– А, діду мій любий! – пролунав у сусідній світлиці голос Андрійка, – і я з вами піду...
– Ще краще, соколику, – відповів старечий голос, – із лицарем і нам більше пошани.
– Смійтеся! А я таки лицарем буду.
Голоси віддалялися й нарешті стихли.
В Олени чомусь повеселішало на серці; вона вивільнила ногу, що заплуталася в спідниці, і хотіла була побігти за ними, та помітила, що сповз черевичок, і попросила Оксану його поправити; потім підвелася, солодко потягнулася й обвела сад млосним поглядом. Раптом вона вся затремтіла й заціпеніла; з боку млина здіймався чорними клубами дим.
– Оксано, поглянь, що там таке? – вигукнула вона нарешті.
– Ой! – схопилася та й сплеснула руками. – Горить млин!
І справді, чорні клубочисті хмари вже починали спалахувати зловісним червонуватим блиском.
Від греблі долинав дивний шум, схожий на тупіт табуна, що мчить щодуху.
– Ой, татари! – кинулася до дверей Оксана, несамовито волаючи.
Олена хотіла була скрикнути, але подих їй перехопило, і вона впала.
У такому стані її знайшла Зося, яка прибігла на ґанок.
– Панно! Що з вами? – тормошила вона її.
– Ой, татари! – нарешті отямилася й заметушилася Олена.
– Не татари, присягаюся! – лукаво всміхалася Зося, намагаючись якнайшвидше затягти панну до покоїв, бо з боку саду вже лунали грізні вигуки.
– Ай, це смерть! – у жаху рвонулася Олена.
– Заради Бога, панно! Поспішімо до горниці, нам не загрожує небезпека. Заради Бога, швидше, – тут буде бійка! – і вона таки потягла приголомшену жахом панну нагору.
Коли вони проходили крізь наскрізні сіни, то побачили там цілий натовп жінок, що позбігалися; вони мовчки ламали руки й широко розплющеними, майже божевільними очима дивилися навколо, дослухаючись до дедалі сильнішого галасу. Оксана замикала двері на засув; баба хрестилася й беззвучно шепотіла: так, так і за Наливайка, і за Трясила було... Стукіт, свист, вогонь і дим. Усюди липкі, червоні калюжі. Навколо стогони. Так, так! Замикалися, ховалися... Бережи нас, Божа Мати!
XII
На подвір'ї панувало страшне сум'яття. Нечисленні дворові челядники – двоє конюхів, чабан, бондар, воротар та коваль Макуха – збилися докупи посеред двору, не знаючи, що робити, розгублено дивлячись один на одного; парубки вискакували з кошар; молодиці вибігали з пекарень і хат на подвір'я, хоч і бліді, зі спотвореними обличчями, але з похмурим вогнем в очах і гнівно зведеними бровами; діти з плачем кидалися на тік і заривалися в скирти; підлітки ховалися під коморою й визирали звідти, мов вовченята... Тупіт, крики й дикі верески наближалися якимось шаленим ураганом... Собаки з виттям і гавкотом рвалися за браму.
Із погреба вискочив Андрійко; услід за ним поспіхом виліз стривожений дід; він поглянув на зловісну заграву, прислухався до вигуків, що долинали, і закричав, потрясаючи старечими, висохлими кулаками:
– Ляхи кляті! Наїзд!
Потім кинувся до приголомшених челядників:
– Чого ж ви, браття, стоїте? Замикайте браму! Загороджуйте всі проходи! – пролунала його команда й відразу пробудила пригнічену енергію натовпу: усі стрепенулися, підбадьорилися й кинулися виконувати накази отамана, за якого всі мовчки визнали діда.
Прибігли з хутора Кожушок, Білмоокий, кілька літніх або хворих селян і кілька жінок та молодиць із дітьми, що вийшли були в поле.
– А інші де? – поспіхом запитав дід у Кожушка.
– Усі в полі, їх сповістять...
– Пізно буде, – струснув бородою дід.
– Мабуть, – Кожушок виривав кілки з плоту й передавав їх іншим.
– Діду! – гукнув Андрійко. – Нащо нам кілки, я дам зброю.
– Іди до хати! Чого ти тут? – гримнув був на нього дід.
– Ні, я від ворога ховатися не стану! – вигукнув хлопець, потрясаючи своїм кулачком. – Гей, за мною, – звернувся він до двірні, – забирайте батькові пищалі, гаківниці й шаблі!
– Оце так сокіл! – пролунали захоплені вигуки, і всі кинулися слідом за хлопчиком із палаючими очима й світлими кучерями, що відливали золотавим каштаном.
– Половині залишитися тут, біля брами! – зупинив натовп жестом дід. – Зброю винесуть сюди.
– А ви, парубоцтво? – відділилася від молодиць ключниця Марта, – чого стоїте там? Гайда за мною до комори, забирайте сокири й коси, та й ми, сестри, хто чим може... Чого їм, псам, у зуби дивитися?
Парубки й молодиці кинулися за Мартою до комори.
До Богданової світлиці вбігли лише бондар, Кожушок, чабан та Макуха.
– Розбирайте, розбирайте все! – Андрійко в запалі знімав шаблі й кинджали, стягував важкі гаківниці, але, не здужавши втримати їхню вагу, падав разом із ними... – Ех, сили ще в мене немає! – схоплювався він, чухаючи забите місце. – А то б я їм! Знімайте самі гаківниці, мушкети, а я вам зі скрині дістану припаси, – і він поспіхом почав витягати й передавати Кожушкові повні порохівниці та мішечки з кулями.
Коваль, поспіхом перебравши зброю, нарешті вибрав собі по руці пудову машугу * і, потрясши нею в повітрі, вибіг на подвір'я.
Коли всі вискочили зі зброєю й винесли її товаришам, ворог уже ломився в браму.
* Машуга – великий дерев'яний молот.
– Гей, відчиняйте, шельми! – пронизливо волав хтось за брамою. – Інакше не пощаджу й цуценят! Каменя на камені не залишу!
– Не відчинимо! Беріть кожен крок силою! – розмахував шаблею дід. – Розбійники, грабіжники, наймити пекла!
Його було не впізнати: кістляві груди від сильного збудження судомно здіймалися, ноги тремтіли, сріблясте волосся розвівалося на вітрі. Але в усій його натхненній постаті, у старечому напруженні було стільки зворушливої величі, що ця жменька захисників переймалася від нього шаленою відвагою...
Застогнала, затріщала брама під ударами келепів і машуг; тільки ворота в неї з доброго дуба та гаразд окуті залізом; здригаються вони, але стримують натовп, що ломиться всередину, а ворожа юрба вже чорніє хмарою за брамою, розпростертими крилами оточує весь частокіл, грізно хвилюється над ним сталевою щетиною.
– Діду, діду! Дайте мені хоч що-небудь до рук, – метався Андрійко; він увесь тремтів від хвилювання, що охопило його; але не страх, а невгамовна відвага вирувала в ньому. – Не можу я цією сокирою орудувати.
Дід мовчки обійняв його й дав йому до рук довгий, напіввигнутий кинджал.
– Слухайте, молодиці й парубоцтво! – хрипко вигукував дід. – Станьте ланцюгом навколо частоколу й бийте, хто полізе через нього, чим попало; он уже починають палі розхитувати, а ми боронитимемо браму. Нас жменька проти цієї зграї вовків; але не віддамо ми задарма й п'яді землі! Коли дитина не шкодує свого молодого життя, то чого ж нам про нього думати? Помремо всі, помремо славною, чесною смертю! Та дивіться тільки, щоб дорого заплатила звірина за наші козацькі душі!
– Усі помремо! – похмуро відповів гурт біля брами.
– Не бійся, діду, не продешевимо! – відгукнулися парубки.
В одному місці крізь щілину, розсунуту між палями, пролунало кілька пострілів; але кулі, жалібно завивши, пролетіли повз, лише одна влучила в груди хлопчикові біля комори, і він, здивовано озирнувшись навколо, впав долілиць на землю. Решта хлопців шарахнулися від нього врізнобіч.
Андрійко в якомусь несамовитому запалі бігав навколо частоколу й, помітивши де-небудь на ньому руки, скликав туди парубків на захист...