```
А за нас не журіться, а Богові моліться!
– Будемо доглядати, хай береже вас Господь! – озвався лисий дід, похитуючи своєю довгою жовтувато-білою бородою.
– Не бійся, тату, за всім доглянемо, – жваво й сміливо озвався Андрійко, – голову кожному розтрощу! – енергійно стиснув він свій кулачок. – Я, тату, – Андрійко схопив Богдана за руку, – ні татарина, ні чорта не побоюся... ось хоч зараз візьми!
– Підрости ще, любий мій, та розуму наберися, – поцілував Богдан його в голову, – а твоє від тебе не втече, будеш славним козаком; тільки так козакуй, щоб народ тебе пам'ятав та щоб про тебе пісні склали. Ну, одначе, пора! Побіжи, Андрійку, гукни Ганджі, щоб коней сідлав, а я ще піду зі своїми попрощаюся. – І Богдан поспішно пішов на жіночу половину.
Там він застав тільки Катрусю та Оленку; старша дочка розчісувала сестрі волосся.
– Ну, поцілуємося, мої доні любі, і ти, Катре, і ти, Оленко, – пригортав він їх по черзі до грудей. – Хай береже вас Матір Божа!
– Таточку, ти їдеш? – притулилася до нього Катря. – Не залишай нас, і без тебе страшно, і за тебе страшно.
– Не можна, моя квіточко, служба, – Богдан шукав когось очима. – Не плач же, я скоро повернуся.
– Ох, тату, тату, я так тебе люблю! – уже з риданнями кинулася Катря йому на шию.
– Заспокойся, моя рибонько, – поспіхом відсторонив її Богдан. – Не тривожся... А де ж Юрась і Олена?
– У гайку, певно, а може, й на пасіці, – відповіла Оленка.
Богдан поспішно подався до гаю, але ні там, ні на пасіці, попри найретельніші пошуки, Олени не знайшов; він уже повертався додому, засмучений тим, що не довелося йому навіть попрощатися з голубкою, і ще раз поглянув на гай, на сад, на Тясмин... І ця м'яка, чарівлива картина постала перед ним у нових, непереборно привабливих барвах, зігрівала його душу якоюсь зворушливою ласкою, і він не міг відірвати від неї очей.
Раптом біля самого повороту до будинку, у затишному куточку гаю, він помітив Олену.
– А я всюди бігаю, шукаю свою зіроньку, – поривчасто попрямував він до неї.
– Ми тут із Юрасем увесь час, – якось злякано всміхнулася Олена, – він і заснув під мою казочку...
Юрась справді лежав, уткнувшись обличчям у її коліна, і безтурботно спав.
– Адже я від'їжджаю, – затнувся Богдан.
– Ах, – якось злякано поглянула на нього Олена й зблідла, – навіщо так скоро? Не треба! – промовила вона поривчасто; потім провела рукою по обличчю, глибоко зітхнула й додала спокійніше: – Адже це в похід, на страшний ризик?
– До цих страхів, моя горлице, ми звикли. Усе наше життя минає під безперервною загрозою кожного дня. Можливо, саме вона й робить нас витривалими та сильними, але не ці небезпеки, на які йдеш із розплющеними очима, страшні: такі лише тішать козацьке серце та розпалюють нашу відвагу, а ось небезпеки з-за рогу, від поцілунків Юди{244}, від чорної невдячності, – оці вже страшніші.
Олена зблідла дужче за сніг і раптом відчула, ніби їй у груди вп'ялася стріла; вона стискала їх і утруднювала дихання.
"Адже він урятував мені життя!" – блискавкою пронизала її думка й залила все обличчя яскравим рум'янцем сорому.
– Ой, матко свента! – мимоволі вирвалося з її грудей, і вона кинулася Богданові на шию.
– Не тривожся, зозуленько моя, радосте моя, щастя моє! – обіймав її Богдан, цілуючи і в голову, і в плечі. – Не зігнемося перед бідою... Ось і тепер Конецпольський доручив отаманувати в поході не комусь іншому, а саме мені... Отже, вважає мене сильним. І сили тієї в мене досить, – випростався він на весь зріст і вдарив себе рукою в богатирські груди, – не зламають її нікчемні духом підлабузники!.. Аби тільки ти одна, щастя моє, любила мене! – гаряче пригорнув він її до своїх грудей. – Одна ти для мене і радість, і втіха, – пестив він її дедалі палкіше й пристрасніше, – без тебе мені не в радість ні життя, ні слава! Нікого я не боюся... Чуєш, Олено? Однієї тебе... тебе одну боюся!.. – Тату, тату! – шепотіла вона, якось поривчасто здригаючись і ще глибше ховаючи своє палаюче обличчя на його грудях.
– Ось і днями ти так боляче вразила моє серце, Олено, – провадив Богдан, ніжно й ласкаво цілуючи її золотаву голівку. – Дитя, я не винувáчу тебе... я знаю, що винен сам: я мало думав про тебе, щадячи твоє молоденьке серце... я не посвячую тебе в ті криваві таємниці, які оточують мене. Але я вірю, вірю, Олено, щастя моє, що ті жорстокі слова, які зірвалися тоді з твоїх уст, ішли не від твого серця. Їх навіяв тобі хтось із моїх мінливих друзів. Але, Олено, не вір їм, не вір їхнім запевненням і захопленим словам. У тобі вони бачать лише забаву, лише красуню панну, яка хвилює їм кров, а я... – Богдан на мить зупинився й заговорив знову голосом серйозним і глибоко ніжним: – Ти знаєш, дружини своєї я не кохав... та її вже давно й не було в мене. Жоден жіночий образ досі не закрадався до мого серця. Усе воно було сповнене жахів смерті й ударів долі. Тебе я покохав уперше й востаннє. У такому серці, як моє, двічі не прокидається кохання. Люблю тебе не заради хвилинної забави, люблю тебе всім серцем, усією душею, сонце ти, радосте моя!
Богдан гаряче, аж до болю, пригорнув її до себе й хотів був поцілувати в очі, але Олена судомно обхопила його шию руками, і стримуване ридання вирвалося з її грудей.
– Ти плачеш? Плачеш? Щастя моє, пташечко моя, ангеле мій ясноокий! – зворушено говорив Богдан, обсипаючи її голівку гарячими поцілунками. – Тепер я бачу, що тобі шкода твого татка, тепер я бачу, що ти любиш мене! Ах, якби ти знала, якою радістю наповнюєш моє серце! Задихнутися, померти можна від щастя! – вигукнув він, пригортаючи її до себе. – Що мені всі вороги, коли я вірю тобі, Олено?.. Ти говорила, що любиш тільки сильних; у цьому ти не помилилася, повір мені! І ми будемо з тобою щасливі, бо твоє щастя – усе життя для мене!
Він припав довгим, довгим поцілунком до її заплаканого обличчя, а потім поспіхом заговорив:
– Ну, прощавай, прощавай, моя королево, моя радосте, не тривожся, не думай... Будь весела й спокійна, – перехрестив він її. – Бережи моїх діток. – І, обійнявши її ще раз, він рішуче повернувся й швидкими кроками попрямував на подвір'я, де на нього вже давно чекали.
– Заради Бога! Постривай... Мені треба... Я повинна... Ой! – кинулася була за ним Олена, але Богдан не чув її вигуків. Від її різкого руху Юрась упав на землю; вона розгублено кинулася до нього, а коли Богдан зовсім зник із очей, прошепотіла: – Що ж, доля! Що буде, те й буде!
Усі вже сиділи на конях. Богдан скочив на свого Біляша, і той позадкував та захропів, відчувши на спині подвійну вагу.
– Ну, залишайтеся щасливо! – Богдан зняв шапку й перехрестився.
Його супутники теж оголили чубаті голови.
– Хай береже тебе й усіх вас Господь! – перехрестив їх здалеку дід.
Цієї миті Андрійко підбіг до батька й, ухопившись за стремено, притулився головою до його ноги.
– Тату, тату! Поцілуй мене ще раз! – поривчасто промовив він, і щось заклекотіло в його голосі.
Богдан нахилився із сідла й поцілував його в голову, а потім, окинувши ще раз усіх прощальним поглядом, якось різко гукнув: "Гайда!" – і помчав галопом із подвір'я до Чигирина.
X
Просікою між лісами Цибулевим і Нерубаєм їдуть довгим, струнким строєм козаки; червоні, випущені верхівки їхніх високих шапок червоніють, мов мак на городі, а довгі списи з блискучими наконечниками здаються голками якогось велетенського дикобраза. Коні, переважно гніді, плавно погойдують крупами, жупани синіють, червоні цятки хитаються, а сталеві голки то здіймаються рівно, то нахиляються хвилею, що біжить. За козаками тягнеться на дорогих конях закута в мідь і сталь пишна надвірна дружина *.
Попереду їде на чистокровному румакові молодий Конецпольський; на ньому срібні лати, такий самий шолом із загнутим золотим гребенем... Сонце сліпуче промениться в них, виблискує на дорогій зброї, оздобленій самоцвітами, і здається, що попереду рухається цілий сніп мерехтливого світла. Ліворуч від пана старости погойдується на міцному коні огрядний пан Чаплинський; він увесь закутий у метал і обвішаний зброєю; ця вага йому не під силу, і він безперестанку відсапується. Праворуч їде в скромному дорожньому жупані на Біляші пан Хмельницький; постава його велична, погляд самовпевнений, на обличчі відбивається енергія; на правій руці в нього висить пернач – знак полковницької гідності. За отаманом хорунжий везе закріплений у стремені прапор; він розгорнутий, і вітер лагідно тріпоче яскраво-малиновим шовком; обабіч бунчукові товариші тримають довгохвості бунчуки... У першому ряду козацької батави на правому фланзі бадьоро виступає Тимко на своєму Гнідкові, а ліворуч їде з надвірної команди похмурий Дачевський.
* Надвірна дружина – приватне військо магната.
Моторошно на душі в Чаплинського; щось шкребеться й повзе по спині холодною змією, а обличчя палає, і розширені очі перебігають від одного дерева до іншого, вдивляються в темну глибину... і здається йому, що звідти визирають косоокі пики з ятаганами в зубах.
– Хмельницький веде нас страшенно ризиковано, – не витримує підстароста й під'їжджає до Конецпольського, – на кожному кроці можна чекати татарської засідки в лісі, а ми розтягнулися мало не на пів милі... без передового загону... їдемо, немов на полювання; нас переріжуть, як курей...
– Пан уже надто тривожиться, – відповідає з відтінком зневаги староста, – наш отаман – досвідчений воїн...
– Але чи можна йому цілком довіряти?
– Пане, це моя справа! Зрештою, я доводця в поході! – гордовито кидає староста, і Чаплинський, побагровілий, мов буряк, від'їжджає, сопе й кидає навколо злобно-полохливі погляди.Час минає; лісова глушина стає ще похмурішою; тихо; чути розмірений тупіт копит, та іноді долинає здалеку крик пугача... Конецпольський, витримавши паузу, зі свого боку звертається до Хмельницького, набравши цілком недбалого, байдужого тону; його теж цікавить відсутність авангарду й повна незахищеність загону від нападів із лісу.
– Ясновельможний пане, – відповів йому з повною гідністю Богдан, – татари самі бояться лісів і ніколи ними не нишпорять, вони тримаються тільки розлогих степів. Незалежно від цього, у нас є не лише надійний авангард, а й обабіч загону пробираються хащами та нетрями мої розвідники-плазуни... Крики пугача чи сови, що час від часу лунають, – це наші сигнали.
– Досконало! – вигукнув цілком задоволений староста.```