Лише Чаплинський тоскно тремтів і перешіптувався зі своїми поплічниками.
Стало ще темніше. Околиці почали потопати в мороці, здалеку долинав якийсь глухий шум, серед якого вирізнялися різкі вигуки муедзинів.
Раптом удалині, за річкою, заблищали й заметушилися вогники; за кілька митей долинув дедалі дужчий тріск бойової стрілянини. Услід за ним знялися неймовірні крики й галас, немов застогнало розлючене море; крізь це гучне сум'яття прорізався ще й пронизливий скрип коліс.
Ось захвилювалися води обох річок; плескіт води, кінське хропіння й переможні вигуки пролунали з двох боків, і якісь важкі маси обрушилися на охоплений жахом, збитий докупи натовп...
– Аллах, Аллах! – пролунав загальний крик, і орда, яку тіснили з трьох боків, без опору кинулася до проходу, шукаючи порятунку у втечі.
– Гайда! – гучно вигукнув тепер Богдан. – Криши їх на капусту! – І бурею помчав назустріч ворогові. Але цієї миті страшний удар келепом * по потилиці приголомшив його{245}. Усе закрутилося в голові Богдана, злилося в одну чорну цятку й зникло... Він похитнувся в сідлі, схопився за луку й упав на руки козаків, які підскочили до нього.
– Зрада! Отамана вбито! – пронеслося лавами сотні, і вона, забувши про все, стривожено оточила свого дорогого й палко любленого батька...
* Келеп – обушок на довгому топорищі.
XI
Після кількох дощових днів погода знову налагодилася; виглянуло сонце й так лагідно, так тепло зігрівало Суботів, що навіть Шмулеві діти вибігли з корчми погратися надворі; вибігли вони, вдягнені по-літньому: у спеціальні штанці, що зав'язувалися на шиї, з дірками замість кишень, куди просовувалися руки, і з величезною проріхою ззаду, звідки теліпалася, немов потворний хвіст, брудна білизна. Їхня мати, Ривка, сидячи на ґанку, змотувала пряжу в клубки й зі зворушливим замилуванням стежила за своїми "ой розумними" та гарненькими дітками.
Оскільки був будній день, у корчмі було мало народу; майже всі ближні й дальні хуторяни вирушили в поле, користуючись таким днем, – хто підсіяти пізню озимину, хто зорати землю на зяб, хто остаточно прибрати баштан.
На лаві в корчмі сиділи лише двоє наших давніх знайомих: любитель хутряних курточок у будь-яку пору року Кожушок і банькатий Білмоокий. Їм не було чого робити в полі, та ще й трапився цікавий товариш, із яким приємно було поговорити до душі й випити; цей третій на вигляд був іще молодий, але виснажений хворобою. Його одяг нагадував лахміття жебрака-старця.
Перед співрозмовниками стояв добрий штоф оковитої й лежало нарізане шматками сало. Шмуль, подавши таке трефне частування, сам пішов геть, щоб навіть не дивитися на нього, і у своїй комірчині рахував капітали. Крім цього гурту, у дальньому кутку сидів іще якийсь нужденний чоловічок, очевидно, подорожній; він скромно їв чорний, мов земля, хліб із цибулею.
– Ну що, як, брате, рука? – звернувся до хворого Кожушок, доливаючи йому в кухлик горілки.
– Та нічого; спасибі Богові й вам, добрі люди, і вашій знахарці, ще плечем трохи посмикую, як ляхи в краков'яку, та добре розмахнутися рукою не можу, а все ж за нагоди можна й корчмареві кулаком у губи затопити...
– Ха-ха! – засовався на місці Білмоокий, – так ти... брате, скоро їх і за пейси труситимеш!
– Го-го! Правда!.. А ляха не гріх і зубами за горло схопити, на те ж ти й Вовгура!
– А що ти думаєш? – усміхнувся хворий. – Коли так добре піде, то й справді...
– Знахарка в нас добра, – зауважив Кожушок, набиваючи люльку, – можна сказати – знаменита знахарка.
– Зміїха? – звів своє більмо Білмоокий, відправляючи до рота шматок сала.
– Еге ж! – почав викрешувати вогонь Кожушок.
– Та як же їй, мої друзі, не бути знаменитою? – Вовгура відпив оковитої й теж потягнувся по сало. – Коли я вже надумав був зовсім пропадати, рука колодою стала, хоч відрубай її. Ну, а що козак без руки, та ще й без правої? Тьху!.. А до того ще й трясця трусить. Погнався я за якимось чортякою з Яремового пекла, замахнувся дубиною, а він і впав мертвий раніше від страху, я за дубиною разів зо два обкрутився та й зачепився якось за неї плечем. Тріснула кістка, рука другим кінцем зовсім із суглоба вискочила й повисла. Ну, бабуся якимось зіллям та відшіптуванням відразу ту трясцю прогнала, а потім добре розпарила плече, прив'язала руку до стовпа та й ну тягнути: віжкою тягне за руку, а коліном тисне в плече. Тисне, тисне, та як смикне, аж кістка затріщить, ну й стала-таки на своє місце. Спритна знахарка! Тепер уже скоро й шаблею орудуватиму.
– Само собою, – сплюнув Кожушок, – ну, відпочинеш іще в нас, доки не зможеш цією рукою рубати навідліг.
– І так уже дармового хліба наївся, – зітхнув Вовгура, – пора й честь знати, пора вже й до лісу, і в степ, час за діло братися, час до батька отамана... Де ж він тепер? Лихо ж бо, браття, не стоїть на місці, а розповзається.
– Та в нас нічого собі, – пересмикнув спиною Білмоокий.
– Хіба у вас увесь світ зійшовся? – стрепенувся Вовгура, блиснувши полум'яним поглядом. – А що коїться в Жаботині, у Смілій, у Глинську, та й у всьому старостві? А за Дніпром цей антихрист Ярема хіба не випалив дотла, не винищив до грудного немовляти Жовни, Чигрин-Діброву, Ляленці й Погребище?.. Хіба по всій його Вишневеччині не глумляться з нашої святої віри? Хіба не стоїть стогін, не лунає плач від краю до краю? То невже цей зойк не тривожить вас у вашому гнізді? Чи ви думаєте, що він до вас не дійде? Дійде неминуче! – голос хворого відразу зміцнів і звучав благородним, скорботним обуренням.
– Це правда! – почухав п'ятірнею потилицю Білмоокий.
– Ох-ох-ох! Прости, Господи, наші гріхи й яви свою Божу милість! – несподівано промовив схвильованим голосом подорожній, який досі мовчки їв.
– Ось у кого правда з уст вирвалася! – швидко обернувся Вовгура.
Кожушок і Білмоокий теж здивовано перезирнулися й заметушилися.
– А ти звідки, добродію? Підсідай, пане брате, до гурту!
– Спасибі, браття, – несміливо підійшов подорожній.
– Підкріплюйся, земляче, чим Бог послав, – один налив оковитої, а другий присунув сало.
– А що, і у вас, видно, невесело? – запитав хворий; його очі палали, немов жарини, схвильоване обличчя вкривалося рум'янцем і оживало кипучою енергією.
– Господи! Та такого пекла, яке в нас на Брацлавщині завелося, і на тому світі немає! – махнув подорожній рукою. – Були ми вільними – підманили нас пани й запрягли в ярма... Стали ми їхнім бидлом; потім насіли на нас іще дужче економи та підпанки, а тепер нас із головою віддали до рук корчмарів, і знущається ж із нас невіра! І землю, і худобу, і хату, і церкву – усе повідбирали, і за все ще плати: і за службу Божу, і за те, що дорогою йдеш, і за те, що піч затопив, і за те, що голодна дитина стебельце молодого очерету собі вирве на болоті... Їй-Богу! А як ні, то б'ють до смерті, вішають нашого брата, і немає нам ні суду, ні захисту!
– Чого ж ви їх не перевішаєте? – ударив Вовгура кулаком по столу.
– Пробували, – опустив очі подорожній, – іще гірше виходило.
– Так, так, – озвався Кожушок. – Он і в нас скільки сіл марно пропало!
– Не марно! – підвівся хворий. Його груди здіймалися, очі іскрилися, стиснуті кулаки шукали ворога. – Ще за ці села дістанеться й панам! Ох, настане час, і з цього клятого падла здеремо шкури собі на онучі, хоч і погані з падла онучі, зате – гонорові!
– Ех, коли б то так! – зітхнув Кожушок.
– Сили ж у них більше! – зауважив подорожній.
– А сила солому ломить! – покрутив головою Білмоокий.
– Сила? – Вовгура стрімко рушив до другого кінця столу, притримуючи лівою рукою праву, щоб та надто не хитнулася, – ось погляньте, – він набрав із мисок із зерном, що стояли там, в одну руку повну жменю жита, а в другу – дрібку пшениці, – ну, ось жито, а ось пшениця... Якщо я поверх жита висиплю цю пшеницю, то розпізнати її можна?
– Атож! – озвався Кожушок.
– Гаразд! Ану знайди мені тепер цю пшеницю, куди вона поділася? – і хворий струснув жменю та, розкривши її, показав зерно зацікавленим слухачам. – Саме жито!
– Ну й спритно! – зареготав Білмоокий, штовхнувши ліктем Кожушка; навіть похмурий подорожній схвально всміхнувся.
– Тільки дружно та разом узятися за кілля, то й сліду від них не залишиться! – пошепки закінчив Вовгура.
Цієї миті на подвір'ї почувся надзвичайно стривожений крик Ривки: "Шмуль, Шмуль! Кім а гер! Швидше, шнелер!"
За мить перед тим до неї прискакав верхи з Чигирина родич і повідомив страшну звістку. Прибіг Шмуль, почув цю звістку й затремтів... На галас батьків прибігли діти й зі свого боку здійняли виття... Серед зойків, вереску й цілих потоків єврейської мови чулися тільки: "Ой вей мір, мамеле, тателе! Ферфал, ферфал!"
– Чуєте, браття, завили! – стрепенувся Кожушок. – Чи не біда яка?
– Може, повісили їхнього родича, – підморгнув Білмоокий.
– На погибель їм! – похмуро зауважив хворий.
– А ти куди зібрався?
– У Діброву... до знахарки, – і він, мотнувши головою, вийшов.
– Що ж нам робити, вей мір? – заметушилася Ривка. – Хоч пакуватися.
– Ой-ой-ой, ферфал! – увійшов, хитаючись, до корчми Шмуль. – Люди добрі, ідіть! Я не можу, ферфал! Адже я для вас усе на світі... я як батько.
– Го-го-го-го! – від душі розреготався Білмоокий.
Інші лише похитали головами.
З раннього ранку на рундуку ґаночка, що виходив у сад, сиділа Олена й вишивала якусь мережку; Оксана сиділа сходинкою нижче. Багато за ці три дні після від'їзду Богдана передумала, перетривожилася наша красуня, багато сил спалила в душевній боротьбі. Богдана їй чомусь знову стало невимовно жаль, – вабили до нього його благородні поривання, його геройська доблесть, а з другого боку, непереборно манили її жага влади, ореол блиску й розкоші. Зрештою вона так змучилася в цій боротьбі, що їй уже краще було віддатися на волю долі, ніж думати про неї, напружувати виснажені сили...
– Так, не думати, не думати ні про що, – шепотіла вона, – інакше не пережити цих тортур! – І Олена кинулася до дітей: зі старшими бралася за господарство, з Андрійком говорила ніжно й тепло, Юркові розповідала казки, до няні лащилася, в Оксани вишивати вчилася; і все це з нервовою стрімкістю, з хворобливим збудженням. Але минув день, другий – нічого надзвичайного не сталося, і її нерви почали не так заспокоюватися, як дратуватися новою досадою від того, що балаканина й хвалькуваті обіцянки цього нового залицяльника виявилися лише пустоцвітом і даремно наповнили її серце тривогою.
Увійшла Катря з Оленкою.
– Сьогодні, сестричко, у діда збирають баштан, так хотілося б поїхати, день чудовий.
– Це біля пасіки? – запитала Олена.
– Ні, не в нашого діда, – підбігла жвава Оленка, – а в Софрона, за Тясмином, під дубиною...