Зблискувала в повітрі сокира – і відрубана рука котилася на подвір'я або важко падало тіло з розтрощеним черепом. А де міг дістати, Андрійко рубав своїм маленьким ятаганом сам; кров бризкала, сердечко в нього стискалося, але лють до ворога перемагала це почуття й захоплювала його.
Нападники підпалили ще кілька хат на хуторі. Задушливий дим розстелився з обох боків похмурим саваном по небу й заклубочився над подвір'ям.
В одному місці навалили хмизу й підпалили частокіл; в іншому повалили колодами кілька паль і почали стріляти в пролом, що утворився!..
Один парубок присів, схопившись за ногу, другий повалився, хтось застогнав у гурті біля брами... Молодиця, що бігла із сокирою до пролому, раптом закружляла, випустивши її з рук... кілька куль влучило в будинок, і в Богдановій світлиці жалібно задзвеніли шибки.
Макуха кинувся до пролому, і саме вчасно: туди вже ломилися ляхи... Парубки й молодиці з розпатланим волоссям зустрічали їх сокирами; але леза лише тупилися об мідні лати й кольчуги, а довгі мечі оскаженілого ворога разили цих майже беззбройних захисників; вони падали, ковзали у власній крові, але не відступали. Прибіг коваль і замахнувся своєю пудовою машугою. Із брязкотом ударила вона в сталеві груди гусара, що стояв попереду... увігнулася сталь і затріщали волохаті груди... Шляхтич зі стогоном перекинувся горілиць. Але не встиг він гепнутися об землю, як в іншого шляхтича злетів із голови шолом, і мозок, що бризнув, обдав навколишніх гарячими краплями, а ось уже й третій, який хотів був повернутися спиною, гримнувся зі зламаним хребтом і повалив іще двох...
– Бий їх, собак! – люто ревів коваль, розмахуючи своєю машугою, мов Геркулес палицею, і трощила вона праворуч і ліворуч приголомшених ворогів, які вже відступали. – Сміливіше, хлопці! Дайте їм чосу! – підбадьорював він парубків, і парубки рвалися вперед із вилами та сокирами...
А розбита половина воріт уже хиталася й нарешті впала під натиском. У проході показався сніп нахилених списів.
– Сміливіше! – гукнув дід, і гримнув просто у ворога дружний залп із гаківниць... Списи похитнулися, впали, на них полягли перші лави, загородивши прохід; заднім довелося лізти через трупи.
– Ану їх, на списи саджай, мов снопи! – розпалювався Білмоокий, і всі з люттю кинулися на тих, хто ліз у ворота.
Відчайдушно оборонялися суботівці, але страшна чисельна перевага ворогів уже наближала фатальну розв'язку. Падали нападники зі стогонами й прокльонами, але падали й захисники: їхні лави помітно рідшали...
Андрійко, збуджений до нестями, із налитими кров'ю, блискучими очима, не тямлячи себе, кидався від однієї небезпеки до іншої.
Хмари диму, що опустилися й нависли над Суботовом, затулили сонячне світло, а відблиски полум'я, яке вирувало навколо, забарвлювали їх темною кров'ю й яскраво відбивалися в калюжах крові, що розтікалася.
Раптом з усіх чотирьох боків Богданового току спалахнули яскраві снопи полум'я. Вогонь із тріском і гоготінням оповив пекучими обіймами круглі стоги й довгі скирти та здійнявся високим вогняним стовпом над стодолою.
– Діти, діти в скиртах! – пролунав відчайдушний зойк матерів, і, збожеволівши від жаху, вони кинулися в безжальне полум'я.
Дід стояв посеред подвір'я, мов мармурова статуя, осяяна загравою; захопленими очима озирав він захисників і шепотів у пориві гордої радості:
– Славно! Пишно! Добре помирають дітки, гріх слово сказати!
Але коли спалахнув тік і вороги з'явилися позаду, він затремтів, підніс руки до кривавого неба й несамовито закричав:
– Де ж Твоя правда, Боже? Де ж Твій суд?
Позаду свиснула шабля, і дід із розрубаною головою, розкинувши руки, без жодного слова впав у калюжу братньої крові, і вогняні бризки її злетіли до неба.
А Олена, діставшись за допомогою Зосі до своєї горниці, повалилася на ліжко в страшних істеричних риданнях. Зося спробувала була заспокоїти її, але, почувши грізний шум на подвір'ї, відскочила й у жаху притиснулася до стіни. Вікна виходили в сад, і крізь них не можна було побачити того, що відбувалося на подвір'ї. Зося прислухалася... Їй ставало моторошно; страх починав проймати і її. Унизу, у будинку, стояла мертва тиша; за будинком кричали, здається, хлопи, а далі ревла буря, що насувалася. У кімнаті ставало дедалі темніше, вікна починали спалахувати від заграви. Раптом унизу почувся сильний тріск. Щось ударило в нижні двері, у вікно й у їхню стіну. Олена закам'яніла на ліжку.
Тим часом на рундуку пролунали важкі кроки кількох людей; Комаровський із Ясинським та ще кількома шляхтичами й слугами вже давно прослизнули з греблі до саду, але довго плуталися стежками в гайку, доки не вийшли до будинку. Побачивши його, вони стрімко кинулися на рундук до дверей, але знайшли їх замкненими. Тоді спільним натиском вони виламали їх, розкидали барикаду й опинилися у великих сінях.
Тут вони знайшли жінок, які збилися в кутку, мов вівці, збожеволілих від страху, хворих, немічних старих і дівчат-підлітків. Бліді, із закам'янілими від жаху обличчями, одні байдуже чекали удару долі, інші ламали руки, треті падали навколішки з благаннями. Оксана стояла в глибині біля дверей. На її блідому, мов полотно, обличчі особливо виразно чорніли широко розплющені очі.
Комаровський вскочив і окинув усіх шулічим поглядом.
– Он вона! – показав він на Оксану. – Щоб ніхто не смів і пальцем торкнутися, а решту вали: баб – по голові, а дівчат – на втіху!
Він кинувся вперед, повалив одну стару ударом кулака, іншій, хворій жінці, розтрощив голову ефесом шаблі.
Оксана прослизнула назад і почала відсувати засув.
Ясинський же, розчищаючи собі кинджалом дорогу, схопив двох підлітків, рідних сестер, іще майже дітей; вони кинулися були йому до ніг, але, знепритомнівши, впали замертво. Він підняв їх і передав слузі із суворим наказом: "Дивись, для мене", а сам кинувся за Комаровським.
Сіни наповнилися несамовитими криками, стогонами й передсмертним хрипінням.
Не встигла ще Оксана відсунути важкого засува, як її наздогнав Комаровський. Він уже простягнув руки, щоб схопити свою жертву, коли раптом перед нею стала няня. Біле волосся пасмами спадало з-під чорної хустки на її жовте, зморшкувате обличчя; голова старої тремтіла, очі блищали гнівом; розкинувши руки, вона шамкала беззубим ротом:
– Не руш! Не чіпай! Душогубе, людожере! Будь ти проклятий, проклятий з усіма своїми нащадками навіки!
Комаровський був позадкував від несподіванки, але потім із подвоєною люттю кинувся на беззахисну стару. Він схопив її однією рукою за горло, а другою завдав їй ефесом шаблі сильного удару по тім'ю. Із пробоїни ринула темна кров і забарвила пасма білого волосся.
Мов мішок, упала стара до ніг свого переможця, а Оксана тим часом устигла відсунути засув і розчахнути двері. До сіней увірвалися зловісне багряне світло й крики ворога, що торжествував.
– Рятуйте! Хто в Бога вірує! – несамовито закричала Оксана, вирвавшись у двері, але Комаровський утримав її за рукав сорочки.
Почувши зойк знайомого голосу, Андрійко стрімголов кинувся до ґанку.
Коли внизу пролунали крики й стогони вмираючих, Олена схопилася з ліжка й, мов божевільна, кинулася до дверей.
– Заради Бога, панно, там смерть, тут нас можуть не знайти! – учепилася в неї Зося.
Олена дивилася на неї несамовитими очима, нічого не розуміючи з того, що діялося навколо. Але коли спалахнув увесь тік і у вікнах замерехтіло страшне полум'я, вона поривчасто кинулася до дверей, несамовито вигукнувши: "Горимо! Будинок у вогні!"
Перелякана Зося кинулася за нею, намагаючись якнайшвидше вибратися на простір.
Олена зупинилася на останній сходинці й відсахнулася назад: біля її ніг лежало з розтрощеним черепом тіло няні, далі у світлиці хтось корчився в агонії, у дверях Комаровський, – вона не впізнала його, втрачаючи свідомість від страху, – тримав на руках Оксану, що відчайдушно пручалася. Червоне, зловісне світло потоками падало на цю картину, заливало всю Олену, пеклом поставало перед очима...
Цієї миті Андрійко підбіг до Комаровського.
– Не чіпай Оксани, розбійнику, негіднику! – не тямлячи себе, закричав хлопець і кинувся з кинджалом на шляхтича.
– Геть, щеня! – той штовхнув його ногою в груди, і хлопець ударився головою об поруччя ґанку, кинджал випав із його рук, але сам він утримався за поруччя й не впав.
Схопившись лівою рукою за груди, він силкувався ще захистити Оксану й, хитаючись, рушив до Комаровського. Цівка крові пробилася в нього з-під волосся аж до самої брови; він розмахував правою рукою, якою знову підняв кинджал, і кричав напруженим голоском:
– Гей! Сюди! На допомогу! Рятуйте!
Але нікому було прийти: лютими хвилями вороги заполонили подвір'я й оточили останніх захисників.
Цієї миті на ґанку з'явився Ясинський; зав'язавши Оксані хусткою рота, він допоміг Комаровському передати її на руки слугам.
– Ляхи прокляті, боягузи, собаки! – кричав зі сльозами Андрійко в нервовому нападі й кусав собі руки від люті, пориваючись уперед. – Без батька ви напали на жменьку людей! Батько вам, псам, поздирав би з усіх шкури! І здере! Здере!
– Угамуй цю пся крев! – гукнув розлючений Комаровський Ясинському й сам кинувся на крик Зосі до Олени, що безживно лежала в неї на руках.
– Ось я з тебе, гаденя, здеру шкуру, так здеру, – нахилився до хлопця Ясинський зі зловтішним, диявольським реготом.
Андрійко розмахнувся й дзвінко вліпив йому ляпаса дитячою рукою.
– Канчуком! – заревів оскаженілий гоноровий шляхтич, і четверо гайдуків схопили поранену дитину й розтягли її, піднявши в повітря.
Почалася кричуща звіряча розправа.
Але Андрійко закусив до крові свою руку й не видавав жодного стогону, жодного звуку.
– Ну що? Хто здере шкуру? – знущався Ясинський, милуючись, як зі скривавленої спини хлопця зривалася червоними шматками ніжна плоть.
– Бийте до смерті це хлопське поріддя, цю гадюку! – із піною біля рота покрикував він на катів. – Мовчиш, гаденя? Стривай, закричиш ти в мене, не своїм голосом закричиш! Гей, солі сюди!
– Та, здається, уже здох, – озвався один із гайдуків, – не ворушиться, пся крев, більше не тремтить.
– Не вірю. Прикинувся, щеня, полий його горілкою! Нехай відчує, шельма, що помирає!
Полили хлопця горілкою; ще пошмагали канчуками суцільну зяючу рану, але тіло вже не здригалося, і голова безвладно схилялася...
Розправа тривала ще кілька хвилин; нарешті Ясинському набридло вовтузитися з трупом, і його кинули біля ґанку.
Личко закатованого хлопця відкинулося на сходинку; кучері шовковистого волосся звисли на закривавлене чоло й розсипалися по сходинці; заплющені очі, здавалося, заспокоїлися уві сні; тільки між зведеними бровами залягла глибока складка, а застиглі риси блідого гарного личка ще зберігали сліди пережитих мук.
Подвір'я наповнилося "благородною" шляхтою.