Діда підняли на руки й поспішно зникли за будинком.
Тим часом тупіт ставав дедалі чутнішим. За частими ударами копит можна було здогадатися, що коні мчали з жахливою швидкістю. Хмара куряви, що огортала вершників, дедалі більшала; тепер уже можна було розрізнити їх: попереду всіх, мов вихор, мчав сам сотник. Його добрий кінь, здавалося, увесь розпластався в повітрі, але, попри це, сотник безперестанку щосили вганяв йому остроги в боки. Обличчя Богдана було страшенно бліде; очі дико палали, з-під зсуненої шапки вибився розметаний чуб. Припавши до ший своїх коней, супутники не відставали від нього. Ось вони доскакали до садиби. Добрий Богданів кінь злетів у повітря, перелетів через напівзруйнований частокіл і, мов укопаний, зупинився посеред подвір'я.
Дикий, нелюдський крик вирвався з Богданових грудей і завмер у мертвій тиші.
Мовчки скупчилися всі товариші біля свого батька, не наважуючись порушити ні словом, ні звуком його німого відчаю.
Немов скам'янілий, стояв нерухомо Богдан, тільки його очі, божевільні, несамовиті, не відривалися від руїн рідного гнізда. Так минуло кілька нескінченних, гнітючих хвилин... Раптом його погляд упав на трупи, що вкривали подвір'я.
– Поляки! Наїзд! – диким голосом закричав він і кинувся на ґанок. Козаки зіскочили з коней і оточили його.
На ґанку Богдан натрапив на посмуговане ранами тіло хлопчика. Тремтячими руками, що хололи від жаху, підняв він дитину й відсахнувся.
– Андрійко?! – вирвався в нього несамовитий, роздираючий душу крик, і Богдан припав до закривавленого тільця.
– Дитино моя!.. Синочку мій... замучений, убитий! – пригортав він до себе маленьке дитяче тіло. Голос сотника уривався. – Дитя моє... дитя моє... надіє, славо моя!.. – повторював він, дедалі міцніше притискаючи до себе дитину, немов хотів своєю шаленою ласкою повернути їй життя.
Козаки стояли навколо мовчазні й суворі, похиливши свої чубаті голови.
Настала страшна тиша. Чути було лише, як із грудей пана сотника виривалися важкі, нестримні ридання. Раптом він увесь здригнувся... рвонувся вперед і притулився головою до грудей дитини раз... удруге... втретє.
– Браття! – вигукнув він якимось задиханим голосом, повертаючи до козаків своє збожеволіле, спотворене обличчя. – Ще стукає... стукає... Горілки, заради Бога... швидше!..
За одну мить з'явилася фляга горілки.
Слабкими, неслухняними руками він насилу розтулив зціплені зуби дитини; пляшка тремтіла в його руці, він влив хлопчикові до рота кілька ковтків. Козаки кинулися розтирати горілкою закляклі кінцівки хлопчика.
За кілька хвилин болісного, напруженого очікування з його грудей вирвався тихий, ледь чутний стогін.
Богдан завмер. Повіки дитини піднялися; неживий, каламутний погляд ковзнув по присутніх і зупинився на Богданові... І раптом усе обличчя хлопчика осяялося якимось яскравим, згасаючим вогнем життя...
– Батьку! – судомно вигукнув він, хапаючись руками за батькову шию.
– Дитя моє, радосте моя! – припав до нього Богдан, але ридання урвали його слова.
Сивий козак відвернувся вбік. Тимко похилив голову.
Кілька хвилин батько й син мовчки пригорнулися один до одного... Тремтячою рукою дитина витирала сльози, що котилися з батькових очей.
– Тату, – заговорив нарешті Андрійко слабким, уривчастим голоском, щомиті заплющуючи очі, – не плач... Я – як козак... Вони били мене... Я не скрикнув жодного разу... Я закусив руку зубами... Вони веліли солі... горілки... Ох! – болісно й тихо простогнав він, закочуючи очі. – Я не скрикнув... Я – як козак... – він замовк, а потім заговорив іще повільніше й тихіше, зітхаючи дедалі рідше. – Їх було триста... нас п'ятдесят. Усе спалили... убили бабу... діда... Олену забрали... Оксану... – Андрійко зупинився й раптом глибоко, важко зітхнув. – Ми всі полягли, батьку... – Хлопчик з останніх сил стиснув руками батькову шию. Його дихання ставало дедалі рідшим і тихішим. – Тату... – знову прошепотів він, ледве піднімаючи повіки, – нахилися до мене... я не бачу...
Усі мовчали, затамувавши подих.
– Любий мій, хороший мій, – заговорила дитина ніжним, ласкавим голоском, притуляючись до схиленого над нею батькового обличчя, – мій любий... мій... я як ко... – його голова зробила якийсь дивний рух, тіло здригнулося й витягнулося.
– Горілки! – у відчаї вигукнув Богдан.
Перекинули флягу над напіврозтуленим ротом дитини; наповнивши рот, горілка почала повільно стікати тоненькою цівкою по його холодній щоці.
– Помер... – прошепотів Богдан із невимовним стражданням, відчайдушно вдивляючись у вже помертвіле личко дитини.
Усі завмерли. Жоден звук не порушував могильної тиші.
Сонце сховалося за обрієм. Темрява вже огортала околицю й постать Богдана з витягнутим дитячим тілом на руках. На потемнілому, холодному небі палали вогняними плямами розірвані хмари, немов зловісні письмена грізної Божої руки.
– Помер! – повторив Богдан із якимось божевільним жахом, окидаючи всіх несамовитим поглядом.
Усі мовчали.
– Помсти ж їм, Господи, помсти без пощади! – нелюдським голосом закричав Богдан, підносячи мертву дитину до зловісного неба.
– Помста! – дико вигукнули панове, оголюючи шаблі.
– Помста! – відгукнулися в темряві розлючені голоси, і з-за будинку вискочив натовп страшенно понівечених утікачів...
Довго пручалася й металася Оксана, довго надривала груди приглушеним криком, але ніхто не прийшов їй на допомогу: залізні руки, мов кліщі, вп'ялися в її тіло, хустка затискала рота, утруднювала дихання й не давала вирватися жодному звукові, та, зрештою, він і без того загубився б у пекельному галасі й шумі, що вирували навколо. Оксана знесилилася й поринула не в непритомність, а в якесь безвладне забуття.
Їй невиразно ввижається, що пекучий вогонь і жар ослабли, що стогони й крики стихли, крім одного слабенького, який невідступно летить за нею, їй стає дедалі важче дихати, щось давить, каменем налягає на груди. "Чи не смерть уже? – мариться в її заціпенілому мозку. – Ах, яке б це було щастя!" Ось уже нічого не чути, якась каламуть і імла, миті пролітають безслідно, несвідомо, час зникає.
Раптом сильний поштовх. Оксана здригнулася, отямилася, вона якось незручно лежить, немов зв'язана, тіло її хитається, підстрибує, і кожен поштовх упивається страшним болем у її ожиле серце; навколо тихо, безмовно, лише невідступно женеться за нею глухий тупіт.
– А що? Як бранка? – пролунав голос неподалік від Оксани.
– Нічого, пане, лежить смирно, – хрипко відповів їй біля самого вуха інший, – вважай, спить.
– Та ти дивись, чи не задихнулася? Зніми хустку! – стривожився м'який голос.
Хустку знято. Оксана жадібно вдихає на повні груди струмені свіжого повітря, вони вливають життя в її задерев'янілі кінцівки, прояснюють мозок від безформної темряви. Вона дивиться й усвідомлює, що мчить в обіймах якогось велетня на коні, що холодний вітер свистить їй в обличчя, що навколо пустеля, а темним небом повзуть потворними громадами ще темніші хмари.
– Вези на хутір, до баби Ропухи, – знову пролунав над нею той самий м'який голос, – а я, провівши повіз із двору, відразу прибуду. Тільки дивись, вези обережніше, і щоб там доглянули, допильнували.
– Не турбуйся, пане, – прохрипіло в неї над вухом, – бранка вже позіхає, а як що, то будь спокійний.
Тупіт розділяється. Оксану погойдує в сідлі, вона вже свідомо відчуває свою погибель; жах зазирає їй в очі, пронизує все її єство.
– Олексо! Де ти? – виривається в неї слабкий стогін і губиться в темряві байдужої ночі...
"Ні, краще смерть, ніж утрата тебе, краще тортури, муки, а якщо ганьба?.. Ні, померти!" – блискавкою промайнула думка в голові Оксани, і вона, непомітно звільнивши праву руку, почала шукати за поясом свого ката якоїсь зброї: "Ось, здається, кинджал... так, він, він!" Але як однією рукою його витягти? Довго силкується вона нишком заволодіти ним, та марно: кинджал сидить щільно; нарешті вона зважилася: випросталася в сідлі й рвонула клинок за руків'я, рвонула, але не витягла його цілком із піхов, а її спробу помітив кат...
– Е, то ти шельма! – грізно заревів він. – Ну, тепер у мене не ворухнешся й не писнеш! – і він стиснув її руки й груди в таких кам'яних обіймах, з яких ніхто не вирветься на волю.
На щастя для Оксани, ці муки тривали недовго: показався якийсь лісок; кінь, уповільнивши біг, перейшов на рись, а потім і на крок вузькою, нерівною стежкою, що звивалася між густими стовбурами високих дерев. Ось і частокіл, і брама... Кінь зупинився; вершник зіскочив із сідла, тримаючи на одній руці, мов дитину, Оксану, і постукав у ворота.
XV
За воротами почувся несамовитий гавкіт, задзвеніли й застрибали залізні ланцюги.
– Хто там? – нарешті прошамкав за брамою старечий голос.
– Відчиняй швидше, відьмо! – рикнув на неї прибулий, щосили штовхнувши ногою браму. – Здобич привіз від вельможного пана.
– Опівнічники кляті! – долинуло у відповідь бабине бурчання, але ключі забряжчали, засув зарипів, і ворота розчахнулися з жалібним вереском.
– На, забирай! – гайдук передав старій Оксану. – Тільки стережися – гаденя кусається.
– То ми її до вежівки, – злобно прошипіла згорблена, кудлата істота. Ліхтар, що погойдувався в її руці, освітлював червонуватим світлом зморшкувате обличчя, загорнуте в намітку; на ньому вирізнявся лише загнутий, мов у сови, ніс, та палали жаринами спрямовані на Оксану очі. Кілька тьмяних променів, що вирвалися з ліхтаря, вихопили з навколишнього мороку незграбну, похмуру хату, яка, очевидно, й мала стати для Оксани в'язницею.
Оксану ввели до низенької, невеликої кімнати, радше комірчини; єдине маленьке віконце в ній було перехрещене залізними ґратами; товсті дубові двері замикалися міцним засувом. У кімнаті стояли лише стіл, лава, та в кутку було кинуто оберемок соломи, накритий брудним рядном; на ньому лежав якийсь вузол замість подушки...
Стара запалила каганець, що стояв на столі, поставила кухоль води й поклала скибку хліба.
– Сиди тут смирно, бидлисько! – кинула вона на бранку, що тремтіла, мов горлиця, хижий, зловтішний погляд, – сиди або дрихни он у тому кутку, поки не дочекаєшся своєї долі, – огидно захихотіла вона, – тільки щоб у мене без капостей, бо як що-небудь, – зашипіла вона гадюкою, – то я тобі зв'яжу руки й ноги. Тут хоч кричи, скільки хочеш, а крім вовків, ніхто тебе не почує! – і баба захряснула важкі двері й засунула засув.
Оксана хотіла була кинутися до ніг цієї злої старої, благати про пощаду, але, зустрівши її невблаганний, нелюдський погляд, закам'яніла на місці, – так і залишилася в цій застиглій позі.