Пишні убори, блискучі лати й шоломи, осяйна зброя відбивали полум'я пожежі, що дедалі дужче лютувала, і все здавалося залитим кров'ю.
Біля брами билися вже тільки четверо людей із масою ворогів, що насідали з усіх боків. За блискавками кривуль, які зблискували над їхніми головами, не видно було помахів козацьких шабель. Ось упав горілиць конюх... ось другий послизнувся... Ще тільки Кожушок та Білмоокий відбивають і завдають ударів; але ось і вони схилилися один до одного й упали обидва в товариських обіймах.
Лише коваль усе ще розмахував своєю машугою й клав нападників, мов снопи. Його сила й шалена відвага вразили навіть ворогів: йому пропонували здатися, обіцяли навіть зберегти життя, але коваль був глухий до цієї ласки.
Нарешті товариш хоругви наказав своїм розступитися й дав по ньому залп; коваль здригнувся й упав на землю, убивши своїм тілом під час падіння ще одного ворога.
Подвір'я нарешті спорожніло. Усі кинулися грабувати будинок, підвали й корчму.
Над безмовними трупами реготало буйне полум'я, снопи іскор із тріском пронизували багряні хмари диму, що клубочилися, і червоніло похмуре небо, байдуже до людського страждання.
XIII
Олена розплющила очі, провела рукою по чолу й трохи підвелася. Немов якась темна запона застилала все в її голові. Навіщо вона встала? Що хотіла пригадати? Що це таке невиразне гнітить її в глибині душі? Вона озирнулася навколо й завмерла від подиву. Це було не її суботівське ліжко, ні! Над її головою височів великий балдахін, і штофні блакитні завіси спадали навколо ліжка важкими складками, вкриваючи його, мов наметом, і пропускаючи всередину ніжне, блакитнувате світло. Олена швидко відгорнула завісу, і раптом немов яскрава блискавка сяйнула їй перед очима... Олена затулила очі рукою й знесилено впала на ліжко.
Перед нею з дивовижною виразністю постали картини пережитого жаху... Ураган полум'я, тупіт коней, крики розпачу, стогони, брязкіт сталі, постріли, кров, а далі вона нічого не пам'ятає. Потім вона ще раз опритомніла, у кареті чи ридвані, – цього вона не могла визначити, бо на голову їй було накинуто чорну хустку, її міцно тримали чиїсь жорстокі й сильні руки. Жах охопив її, і вона знову знепритомніла...
Кілька хвилин Олена пролежала нерухомо, знову знесилена страшними спогадами. Але що ж це з нею сталося? Де вона тепер? Що її чекає? Чи не татари?.. Або...
Олена рішуче підвелася й швидко відгорнула шовковий полог. Кімната була залита яскравим світлом. Строкаті килими вкривали всю її підлогу; стіни були завішані такими самими килимами й шматками шовкових тканин; штофні меблі заповнювали всю кімнату; просто навпроти Олени в стіну було вмонтовано велике венеційське дзеркало в срібній рамі. Олена побачила власне відображення й лише тоді помітила, що на ній було те саме вбрання, яке вона надягла в Суботові того нещасливого дня. Але скільки часу минуло відтоді? День?.. Два?.. Три?.. Не знає вона, нічого не може збагнути.
Олена спустила з ліжка свої маленькі ніжки й вийшла з-під балдахіна. Проходячи повз, вона помітила, що біля її ліжка на табуреті лежали розкішний кунтуш із відкидними рукавами, низка великих перлів і пара вишитих золотом черевичків.
Олена підійшла до вікна; з нього виднівся сад, але жодних ознак життя в ньому не було помітно. Вона прислухалася; навколо ні слова, ні звуку. Олені стало моторошно.
– Гей, люди, люди! Хто там? Хто там? – голосно вигукнула вона.
За кілька хвилин почувся тихий, ледь уловимий шум; двері відчинилися, і до кімнати ввійшов поважний та огрядний пан пробощ у своєму чорному вбранні.
– Пан пробощ? Його превелебність? – вражена Олена навіть відступила.
– Вітаю тебе, возлюблене чадо! – заговорив ксьондз урочистим тоном, солодко всміхаючись Олені своїм гладким, виголеним обличчям і наближаючись до неї м'якими, нечутними кроками. – Свята праведна римсько-католицька церква з милості своєї прощає тобі твою оману й знову приймає тебе у своє лоно.
Якесь невиразне хвилювання охопило Олену: і урочистий вигляд пана пробоща, і його заспокійливі, м'які манери, і знайома мова – усе це пробудило в ній давнє, багато разів пережите почуття. Їй стало чомусь соромно, серце її тривожно забилося...
– Пане пробощу! – несміливо рушила вона до нього, смиренно схиливши голову.
– Так, пан пробощ, служитель святого вівтаря, який ти так байдуже проміняла на дикого схизматського попа. Але свята церква знає лише прощення. Блудний син, що повернувся під рідний дах, для нас дорожчий за трьох праведників. Від імені найсвятішого папи благословляю тебе, дитя моє, – урочисто поклав він свої пухкі руки на її голову, – і знову приймаю в лоно нашої святої церкви.
Слова пробоща справили на Олену велике враження; вони пробудили в ній приспане було релігійне католицьке почуття. Вона розчулилася й, припавши вустами до пухкої руки пана пробоща, тихо прошепотіла:
– Від душі... від серця дякую!
– Ось бачиш, дитя моє, – провадив так само м'яко й улесливо огрядний ксьондз, повільно проводячи рукою по голові й розкішних плечах Олени, – каяття вже викликає сльози на твої очі, і вони свідчать мені краще за слова про твій глибокий жаль. Так, диявол, прибравши подобу спокусника, зумів збити тебе зі шляху істинного; але тепер під могутнім покровом римської церкви ти будеш захищена від його тенет.
– Але, ваша велебносте, – заговорила Олена, раз у раз затинаючись, – чи не можете ви сказати мені, де я, що зі мною сталося, чому я нікого не бачу?.. Хто посмів учинити зі мною так, як із хлопкою?
– Ти перебуваєш, дитя моє, у шляхтича, у благородного й іменитого шляхтича; його послав Господь, щоб вирвати тебе з пазурів диявола, у які ти потрапила через свою молодість і недосвідченість.
– Ваша велебність говорить "із пазурів диявола"... але цей схизмат був моїм рятівником, і так обдурити його...
Олена хотіла була схопитися, але ксьондз зупинив її ласкавим, проте наполегливим рухом руки:
– Тс-с!.. Дитя моє, заспокойся, не відвертай від себе в запалі благодійної руки й пам'ятай одне мудре правило, якого навчив нас Господь, – промовив він, уже підводячись, – без Божої волі жодна волосина не впаде з нашої голови, а тому будь покірна Його волі й нічому не протився. Тепер я йду. Якщо ти захочеш побачити когось зі слуг, то смикни ось за цей шнурок.
І, ще раз поклавши свої пухкі руки на голову Олени, пан пробощ притулився до неї своїми пухкими вустами й плавно вийшов із кімнати.
Кілька хвилин Олена стояла нерухомо, не відриваючи очей від дверей, за якими зник пан пробощ. "Без Божої волі жодна волосина не впаде з голови людини; треба скорятися їй". Ні, скорятися вона нікому не хоче, а хоче все робити так, як заманеться їй самій! – і Олена гнівно звела брови й пройшлася кімнатою. Її кроки нечутно потопали в м'яких килимах. – Звісно, цю кімнату не можна порівняти з тією світличкою, яку було відведено їй у Богдана!.. Тут пишнота, розкіш, так, але проти її волі. – Вона досадливо тупнула ногою й зупинилася. – А що там тепер у Суботові? Купи руїн, обгорілі уламки".
Олена пересмикнула плечима.
"Де ж тепер буде бідний Богдан зі своєю родиною?.. Певно, десь на хуторі, у хаті. Очевидно, він уже не перебуває під захистом законів, інакше хто міг би дозволити собі таке насильство? Так, – Олена знову пройшлася кімнатою й зупинилася, – немає сумніву, що вона перебуває в Чаплинського. Але де ж він сам? Чому послав по неї таких незнайомих і звірячих людей? Покликати когось і розпитати..."
Олена смикнула шовковий шнурок.
"О, якби Зося була з нею, вона б усе й розвідала, і винюхала, і знала б про все краще за самих панів!.."
Не встигла Олена закінчити своєї думки, як двері розчахнулися, і, на превеликий її подив, до кімнати вбігла саме Зося, весела, сяюча, розкішно вбрана, з новими сережками у вухах.
– Зосю! – здивовано відступила Олена, – як ти тут опинилася?
– Я, я, пані дорога! Та як же я посміла б вас покинути? Я з вами всюди, аж до смерті! І ніхто, й ніщо мене не злякає!
– То ти з власної волі?
– А як же, як же? – покоївка цілувала Оленині руки. – Як я побачила, що панну несуть і кидають до карети, то відразу ж кинулася за вами й на козли до фурмана – стриб!
– Спасибі, Зосю. Але скажи мені, заради Бога, де ми? Куди нас завезли? Навіщо? Хто?
– Вельможний пан Чаплинський, – Зося нахилилася до самого вуха Олени, а потім заговорила поспіхом, дедалі більше пожвавлюючись. – Ох, панно дорога, яка тут пишнота, яка розкіш!.. Гроші так і ллються, мов вода крізь решето. Де там Оссолінським! Там усе рахували, а тут – бери, їж, пий, скільки хочеш і чого хочеш. А що за люди! Лише день провела, а немов помолодшала: шляхетні, едуковані, вельможні. І всі говорять, що пан підстароста скоро старостою буде. О Матко Боска Ченстоховська, як нам віддячити тобі за те, що ти врятувала нас? Адже панна не знає, – змінила вона тон і заговорила раптом таємничим, загрозливим голосом, – що наш пан сотник зрадив у поході, – я чула це від міліції *, яка повернулася сьогодні вранці, – і мало не віддав усіх до рук татар, і за це його стратять... Так, так, як Бога кохам!.. А всю родину проженуть геть!
* Міліція – надвірне панське військо.
Олена насупила брови, але в душі вона не могла хоч почасти не повірити повідомленням служниці: відчай міг довести Богдана й до такого вчинку.
– Нехай панна сама розпитає вельможного пана підстаросту; усі навколо говорять.
– А де ж сам пан підстароста?
– Він лише вранці повернувся зі своїм загоном із походу й пішов відпочити та перевдягнутися, щоб з'явитися до панни. Але чи бачила панна це розкішне вбрання, яке тут для неї приготували?
І оскільки Олена зосереджено мовчала, дивлячись кудись убік, Зося сама взялася впорядковувати вбрання своєї господині.
Вона розчесала їй волосся, принесла запашної води вмити обличчя й руки, змінила жупан на розшитий золотом кунтуш із відкидними рукавами, пошитий на польський манір, оповила шию перлами й узула нові черевички. Олена неуважно слухала її теревені, зайнята якимись потаємними думками й міркуваннями.
– Ну, хто тепер скаже, що панна не перша краля в Короні й Литві? – вигукнула Зося, закінчуючи вбирати Олену. – Коли пан підстароста побачить панну, слово честі, він помре від кохання!
За дверима почувся легкий стукіт.
Серце в Олени тьохнуло, і кров залила її обличчя.