З іншого кінця греблі на нього мчали з оголеними шаблями ще двоє.
Богдан не втратив присутності духу. Миттю збагнувши, що йому вигідніше битися з лиходіями на вузькій греблі, убезпечивши собі тил, він сам люто кинувся на ворогів.
– Рубай хлопа! Бий! – пролунали вигуки нападників, і над головою Богдана зблиснули клинки.
За яром почувся чийсь регіт. Богдан одразу впізнав цей хрипкий голос.
– Шельмо, боягузе! – крикнув він і відбив клинком перші удари нападників.
Але ці бійці виявилися вправнішими за перших і сильнішими на руку. Їхні удари сипалися градом, шаблі схрещувалися й блискавками розліталися врізнобіч, із брязкотом ударялися клинки один об одного, навколо сипалися іскри. Коні хропли, вирячивши налиті кров'ю очі, й вибивали копитами землю.
Богдан відчайдушно захищався, намагаючись утримати позицію. Але ворог, хоч і повільно, тіснив його назад.
Обличчя Хмельницького палало від страшного напруження, очі іскрилися, щоки спалахували, груди високо й важко здіймалися; він пильно вдивлявся в блискучі клинки, намагаючись не пропустити жодного удару, але відбивати удари, що сипалися з двох боків, було надзвичайно важко. В одного ворога рукав уже забарвився кров'ю, в іншого вона бризнула з розсіченого лоба; проте ці легкі рани лише подвоїли лють лиходіїв, і вони, озвірілі, осатанілі, почали насідати на супротивника з подвоєною несамовитістю.
Богдан із жахом відчув, що рука його починає слабнути.
Білаш навіть присідав на задні ноги, але все одно задкував. Уже близько край греблі, чорніє урвище. Не відводячи очей від лез, що звивалися над ним, Богдан, однак, інстинктивно відчув увесь жах свого становища: ще два-три кроки назад – і він разом із конем зірветься в глибокий яр. Зібравши всю свою мужність, він зважився на відчайдушний засіб і, встромивши Білашеві в боки остроги, ринувся на ворогів, що тіснили його. Цей рух був таким несподіваним, таким стрімким, що кінь одного з бійців, звівшись дибки, відсахнувся вбік, потрапив на крутий схил греблі й, не втримавшись на ньому, з гуркотом полетів у прірву, захоплюючи із собою й вершника. Біля другого бійця Богдан опинився враз так близько, що діяти шаблею вже було неможливо. За одну мить він обхопив руками свого ворога й стиснув його в залізних обіймах. Затріщали груди в супротивника, побагровіло обличчя, вивалився синій язик, і він звалився із сідла під копита коней, що люто гризлися між собою.
У цей час із-за яру гримнув постріл і почувся тупіт, що віддалявся; куля просвистіла над вухом Богдана й пролетіла повз нього.
Брязкіт шабель, крики й постріл долинули і до свідків, які чекали на лицарів за узліссям, і до Тимка з Ганджею біля корчми. Усі кинулися до місця події й застали Богдана вже самого на греблі. Він стояв без шолома, що злетів під час рукопашної боротьби з гайдуком. Його жупан був порізаний у багатьох місцях і звисав із рук закривавленими клаптями, пояс розірваний; груди часто здіймалися, повітря з шумом виривалося з роздутих ніздрів; блідим обличчям струмками стікав піт. Лише очі палали переможним вогнем.
– Що тут сталося? – запитали свідки, які підбігли, і Богданові, і Чаплинського.
– Засідка!.. Злодійство! – зневажливо відповів Богдан.
– Батьку, заради Бога, ти поранений? – із жахом підскочив Тимко до батька.
– Нічого, сину, подряпини! – бадьоро відповів Богдан. – Засідку, мерзотники, влаштували! Лицарі, благородна шляхта! Але ні! – грізно потряс він закривавленою шаблею. – Маю шаблю в руці, ще не вмерла козацькая мати!..
Стояла пізня осінь. Швидко насувалися непроглядні сутінки. Дрібний холодний дощ, що зарядив від самого ранку, не припинявся ні на хвилину, затягуючи тьмяною туманною сіткою і сіре небо, і чорну, розмоклу землю.
Проте, незважаючи на цю нестерпну погоду, великим шляхом, що вів до суботівського хутора, поспішно скакав молодий козак. Чорна кирея, яка вкривала його, здавалася шкіряною від дощу, що промочив її наскрізь; із шапки стікали каламутні струмочки води; одяг і коня вкривали грудки липкого бруду; але козак нічого не помічав; він раз у раз підводився на стременах, підбадьорюючи свого коня і словом, і свистом, кілька разів навіть замахувався нагайкою. З-під низько насунутої шапки важко було розгледіти його обличчя: видно було лише, як він від досади й нетерпіння кусав свій молодий вус, що тільки недавно почав пробиватися. Здавалося, з кожним кроком коня зростало і його нетерпіння.
– Дияволи! Іроди! Пси! Невірні! – виривалися в нього іноді шалені прокльони, і при цьому молодий вершник ще дужче стискав острогами свого втомленого коня. – Та що ж це нічого не видно? – шепотів він уривчасто, підводячись у сідлі й вдивляючись пильними очима в туманну далечінь. Але густий дощ затягував, наче ситом, увесь обрій, зливаючи всі предмети в одну сіру напівтемряву. Ось показалися в балках і хати самого суботівського хутора, ось за ними невиразно видніються й присілки. Чуже око не розгледіло б, але ж йому тут усе відоме, кожен горбочок, кожна гілка знайома... Чому ж досі не видно ні високих скирт, ні вежі над воротами пана писаря? Адже їх завжди було видно ще далеко від цього місця... Козак припав до шиї коня й помчав ще швидше. Ось верби, якими обсаджено шлях до двору. У-у, які вони похмурі!.. Як зловісно простягаються їхні голі гілки з-під холодного туману, немов руки мерців з-під білого савана!.. Але ось і частокіл... Що це?.. Що це? Гучний вигук вирвався з грудей козака й завмер.
Ось його кінь зупинився біля вибитих воріт, ось він в'їхав на подвір'я... Навколо було тихо й безлюдно... мертво...
Дощ уже розмив гори попелу, що вкривали тік, перетворивши їх на купи чорного багна, сусідні селяни та євреї розтягли вцілілі колоди, крокви, покрівлю з будинку, частокіл, ворота... Перед молодим козаком самотньо здіймався серед брудного, витоптаного подвір'я лише остов будинку з вибитими вікнами та дверима. Мовчки стояв козак посеред спустошеного двору.
– То все це правда, правда! – виривалося в нього уривчасто, тим часом як очі не могли відірватися від могильних руїн такого гостинного, такого гамірного колись родинного гнізда.
Кілька хвилин минуло в цілковитому заціпенінні. Раптом обличчя козака залилося густим рум'янцем.
– Та будьте ж ви прокляті, лиходії, – вирвався в нього грізний проклін, – будьте ви прокляті до останнього дня! Будьмо прокляті й ми, якщо не вимотаємо вам кишок, якщо не випустимо з вас усієї вашої чорної крові!
І думки молодого козака понеслися з жахливою швидкістю. Де ж родина батька Богдана? Де він сам? Адже не може бути, щоб лиходії наважилися? А хто знає? Хто може знати? За чутками кажуть, що когось вивезли... Кого ж, кого? Де Оксана, де вона? Що з нею? У кого довідатися? У кого запитати? Де? На хуторі, – вони ж повинні щось знати. Козак скочив на коня й поскакав у напрямку до балки. Але й на хуторі панували таке саме запустіння й така сама безлюдна тиша. Жалюгідні пожитки селян валялися де-не-де по подвір'ях, покинуті грабіжниками. Чулося жалібне виття собаки, тужливо мукала худа корова, смикаючи стару солому зі стріхи.
Молодий козак проскакав увесь хутір, – усюди панували тиша й руїна.
– Іроди, іроди! – шепотів він глухо й уривчасто, дивлячись на жалюгідні залишки колись веселого поселення, і сльози безсилого обурення підступали до його очей.
"Що ж тепер робити? Куди кинутися?" – зупинився він наприкінці села у відчаї, в цілковитій невідомості, огорнутий сірим, пронизливо холодним туманом. Раптом він увесь стрепенувся, зробив рішучий рух і, відразу пустивши коня галопом, дико вигукнув: "Гайда!" – і зник у темряві, що густішала.
У великому суботівському шинку хитромудрого Шмуля було і тихо, і похмуро. Двері та вікна, замкнені важкими залізними засувами, не пропускали ззовні жодного світла. За відсунутими вбік лавами та столами не сиділо жодної душі, слабке світло каганця ледь освітлювало закіптюжену й прокурену кімнату; ні пляшки, ні барильця не красувалося на прилавку.
Господар шинку, сам хитромудрий Шмуль, сидів біля столу й закушував часником із чорним хлібом, який підсунула йому в глиняній мисці дбайлива Ривка. Утім, і улюблена страва, здавалося, не приносила Шмулеві жодного задоволення. Обличчя його було бліде й стомлене, рідке кучеряве волосся прилипло до спітнілого чола; лапсердак валявся тут-таки, кинутий на лаву; ноги Шмуля, взуті в пантофлі, були далеко витягнуті вперед, і вся його худорлява постать виражала цілковитий розпач і втому. Ривка сиділа поруч, не порушуючи сумного мовчання свого чоловіка. Чути було лише, як тужливо барабанили дрібні краплі дощу по вікну.
– Ой вей! – затрусив пейсами Шмуль. – Ой фе! Як я втомився, ледве-ледве доїхав із Чигирина.
– Ну, що ж там, Шмулю, серце моє, чув ти?
– Ґевулт, ґевулт, Ривуне! – зітхнув Шмуль і втомлено схилив голову на груди. – Такий уже ґевулт, що годі нам і жити на світі! – він зітхнув і жалібно провадив: – Уже нашому пану писареві не бачити свого Суботова, як мені свого вуха!
– Ой, що ти кажеш, Шмулику мій любий? Чому ж це так? – сплеснула руками Ривка, впустивши панчоху. – Пан писар такий розумний та мудрий, а щоб у нього хтось видер з-під носа його маєток, який йому залишився ще від батька!
– Ой, це-це, Ривуне моя люба, – зітхнув Шмуль і звів догори брови. – Не поможуть уже пану писареві ні голова, ні руки, ні будь-що інше! Бо пан староста вже йому не вірить і подарував Суботів пану підстарості Чаплинському... Розповів мені все це Лейзар, а ти знаєш, Ривуне, яка в нього голова!
Ривка замовкла перед таким авторитетом, а Шмуль провадив далі, зсуваючи свою ярмулку на потилицю:
– Виходить, що в пана писаря немає паперу, і не те щоб паперу, а те, що його не записано до книг, а без книг, моя любуне, нічого не зробиш, ні!
Кілька хвилин у шинку тривало мовчання, яке порушував лише боязкий та одноманітний стукіт крапель по шибках. Шмуль сумно похитував головою, повторюючи час від часу: "Нічого неможливо, ні".
– Ой, Шмулику мій золотий! – поправила Ривка свою хустку й засунула під неї спицю з панчохи. – Якщо пан Чаплинський забрав собі хутір, то він знову заселить його; п'є він, напевно, не менше, ніж пан писар.
– Ох, Ривуне, золоте моє яблучко! – глибоко зітхнув Шмуль і сплюнув убік. – Пан Чаплинський – не пан Хмельницький. Пан Хмельницький, нехай допоможуть йому Соломон і Давид у його справах, давав нам і ґрунт, і хату, і всякі додатки, а коли брав щось із шинку, чистими грішми платив.