А пан Чаплинський, ой, Ривуне, дитя моє, недобра про нього слава в Чигирині! Пити він любить, та ніколи не платить за те, що випиває! А селян він так обдере... ой-ой!.. що не буде їм за що випити й пляшки оковитої... Та як не матиме він грошей, одразу до Шмуля прийде, а як не буде в Шмуля, зараз же накаже повісити його за ноги на хаті.
– Ой вей! – скрикнула Ривка, обіймаючи свого чоловіка за плечі. – І навіщо ти, Шмулику, такі страхіття проти ночі розповідаєш? То краще ж нам виїхати звідси. І так страшно самим сидіти, а тоді... Ой вей мір! * – заголосила вона.
* Ой вей мір! – Ой горе мені! (євр.)
– Думав я вже про це, Ривуне, думав і радився з Лейзаром. Тільки шкода мені, любко, Суботова, та й пана писаря, ой вей, як шкода!
Ривка саме хотіла щось заперечити Шмулеві, коли у двері пролунали сильні й часті удари... Шмуль зблід і закам'янів на місці; очі Ривки розширилися до неможливості, подих перехопило в грудях. Подружжя мовчки дивилося одне на одного, збожеволівши від страху, заціпенівши.
Стукіт повторився знову, ще наполегливіше.
– Пропали! – хрипко прошепотів Шмуль, безсило опускаючи руки.
– Ой, мамеле, – заметушилася Ривка, б'ючи себе кулаком у груди, – ой, діти мої, ой, діаманти мої! Треба швидше тікати!
Її слова обірвалися, бо стукіт у двері повторився з такою силою, що засув заскрипів, а слідом пролунав гучний вигук:
– Та відчиняйте ж, страхопуди! Ніхто вас грабувати не буде! Свої!
Шмуль трохи підвівся й прислухався.
– Це козак, Ривуне, – прошепотів Шмуль, підводячись із лави й підходячи до вікна. Він обережно відсунув засув і припав оком до зеленого скла.
– Один, – прошепотів він, звертаючись до Ривки, – я відчинятиму.
– Ой, Шмулю, Шмулю, що ти робиш? – закричала було Ривка, але засув упав, двері розчинилися, і на порозі з'явився високий, ставний козак у довгій чорній киреї.
– Морозенко! Олекса! – скрикнули водночас Шмуль і Ривка, здивовано відступаючи назад.
XVII
Шмуль поспішно засунув двері й заговорив жалібним тоном, хитаючи головою з боку в бік:
– Ой вей мір, любий пане, якби ви знали, що тут сталося без вас! Цс-цс-цс... – зацмокав він губами, – таке горе, таке нещастя, ох-ох!..
– Знаю, – коротко перебив його Морозенко, – бачив. Я прискакав розпитати вас, можливо, ви знаєте, що сталося? Убили когось? Замучили? Де батько Богдан? Що сталося з родиною? – говорив він уривчасто, насилу долаючи неслухняне тремтіння й спазми, що стискали горло.
– Ой, вей, вей! – закивали головами і Шмуль, і Ривка. – Але нехай пан сяде та відпочине з дороги, та вип'є оковитої, бо він сам на себе не схожий, а ми вже розповімо панові все, як було... все...
– Коня доглянь, – уривчасто промовив Морозенко, опускаючись на лаву й скидаючи з голови шапку. Його вродливе, смагляве обличчя з чорними бровами й чорними очима, трохи піднятими в кутиках, було тепер страшенно блідим і від горя, і від утоми, і від хвилювання... Очі палали похмурим вогнем. Він майже одним духом спорожнив кварту, яку підніс йому Шмуль, і уривчасто промовив:
– Говори!
Шмуль почав свою розповідь, раз у раз перериваючи її зітханнями й голосінням. Він докладно розповів Олексі про те, як Лейзар прислав до нього гінця з Чигирина, як вони почали ховати свої пожитки й переховуватися в лісі, як на Суботів налетіло триста вершників, як усі відчайдушно боронилися. Коли ж його розповідь дійшла до смерті Андрія, Шмуль кілька разів втягнув носом повітря й ще жалібніше закивав головою: "Славне дитя було, ой вей! І пан писар його так любив!"
– Дияволи... дитину! – скрикнув Морозенко, схоплюючись із лави й стискаючи рукою шаблю.
– І що їм дитина, коли вони й старих не пожаліли? – знизав плечима Шмуль і перейшов до смерті діда й баби та розорення хуторян.
– Та де ж батько Богдан, де вся його родина? – перебив Морозенко.
– Ой, вей, вей! – провадив Шмуль, співчутливо дивлячись на Морозенка. – Немає вже тепер у пана писаря й куточка, немає йому вже де голову прихилити. І хутір, і млини, і все забрав Чаплинський, і староста віддав йому, бо в пана писаря паперу не знайшлося. Ходив він судитися по судах, і там йому нічого не допомогли, а ще сміялися та говорили всякі недобрі жарти. Ой, ой! І що з ними вдіяти можна? А пан писар, – казав мені Лейзар, – крикнув їм, собакам, – і Шмуль боязко озирнувся, – що він свого доб'ється, і якщо вони нічого не хочуть зробити, то він поїде і в сейм, і до самого короля! І ось уже з тиждень, як пан писар поскакав із Чигирина до Варшави.
– А де ж його родина?
– Ніхто не знає, шановний пане, сховав її кудись пан писар, щоб знову не пограбував і не познущався хтось. Ось уже місяць, як сховав.
– Місяць?! То що ж, усі живі-здорові? – вп'явся Олекса очима в Шмуля, відчуваючи, як завмирає серце в грудях.
– Хвала Богу, усі: і панна Катерина, і панна Олена, і Юрась, і Тимко, ось тільки панну Єлену та Оксану грабіжники забрали із собою.
– Оксану, Оксану?! – схопився Морозенко, перекидаючи лаву. – І ти це знаєш напевно?..
– Щоб я своїх дітей більше не побачив!
Але Морозенко вже нічого не слухав.
– Коня! – дико закричав він, хапаючись рукою за шаблю. – Коня!
– Ой вей! – жалібно заголосив Шмуль. – Ну, і що ж пан задумав робити?
– Теперечки ніч, нічого не видно, як можна їхати? – стривожилася й Ривка.
– Оксана, ти сказав, Оксана?.. Ти ж сам знаєш...
– Ой-ой, шаде, ферфал! – співчутливо похитав єврей своїми довгими пейсами. – Тільки що ж тепер пан зробить? Ой-ой, де вже там панові Олексі з підстаростою тягатися?
– Уб'ю, заріжу! Місяць, цілий місяць! – кричав у нестямі Олекса, хапаючись за голову.
– І де ж там козакові пана підстаросту вбити? – недовірливо повторював Шмуль. – Але якщо вже пан Олекса так хоче зараз до Чигирина їхати, то я вже панові пораду дам. Я ж іще пана ось таким маленьким знав, – опустив він руку майже до самої землі, – а Шмуль хоч і жид, а має серце, – і Шмуль зі свистом втягнув повітря, а потім заговорив квапливо, безперестанку рухаючи розчепіреною правою рукою та примружуючи ліве око, тим часом як Олекса нетерпляче крокував із кутка в куток, зачіпаючи столи й лави та до болю стискаючи кулаки.
– Якщо пан хоче викрасти дівчину, нехай їде до Лейзара, я панові записку до нього дам, він уже панові все зробить.
За кілька хвилин наймит підвів до дверей корчми Олексиного коня, з якого навіть сідла не знімали. Шмуль і Ривка вийшли на поріг. Каганець, який Ривка тримала над головою, прикриваючи його рукою від вітру, освітлював невеликий простір: коня, підведеного наймитом, багно й калюжі, що блищали у світлі, а далі все губилося в густій, чорній темряві.
Морозенко швидко скочив на коня й зібрав поводи в руку.
– Ну, дай же Боже, дай Боже! – вклонилися водночас і Шмуль, і Ривка.
Олекса зняв шапку й хотів було простягнути Шмулеві срібну монету, але Шмуль ображено відштовхнув її.
– Пс! – розчепірив він руки. – За що пан ображає нас? Нехай пан Олекса залишить собі свої гроші. Ми зі своїх не беремо! А панові вони знадобляться тепер ой-ой ще як! Дай тільки Боже!
– Дякую, не забуду! – крикнув Морозенко, зворушений несподіваним співчуттям, і стиснув острогами коня; тварина стрепенулася й перейшла на широку рись.
За кілька хвилин він зовсім зник у темряві. Довго стояв на порозі Шмуль, прислухаючись до віддаленого хлюпання кінських копит. Нарешті холод змусив його здригнутися, – єврей сумно похитав головою і, кілька разів співчутливо зацмокавши губами, замислено попрямував до своєї спорожнілої корчми.
А Морозенко мчав, наче божевільний, крізь темряву й холодний дощ. Кінь спотикався, потрапляв у калюжі, але Олекса все підганяв його та підганяв. Безсилий, жахливий розпач розривав йому серце. "Що робити, що вчинити, на що зважитися? Якби хоч батько Богдан був тут, а то сам... Що робити, як вирвати її з рук цього хижака? Як урятувати? А тут кожна година, кожна мить... Місяць, цілий місяць, а він не знав, що може статися за місяць! Можливо, тепер, цієї самої хвилини..." І прокльони, і сльози, і зойки відчаю бурхливо виривалися з душі Морозенка, та він і не стримував їх. Чорна ніч жадібно поглинала відчайдушні вигуки козака, що мчав під її вологою пеленою.
Було вже зовсім пізно, коли змучений і втомлений Олекса нарешті дістався до Чигирина. В'їзні міські ворота були замкнені, у митниці вже не світилося вогнів. Довго довелося йому кричати, стукати й навіть стріляти з пістолета, доки на його крики з митниці не з'явилися заспані вартові й не відімкнули йому ворота. Заплативши мостове мито, Морозенко поскакав сонними, заплутаними й вузькими вулицями Чигирина й нарешті зупинився перед відомою корчмою Лейзара.
Попри пізню пору, над широким проїздом, що розділяв корчму на дві частини, теліпався тьмяний олійний ліхтар. Проте й тут Морозенкові довелося досить довго покричати й постукати ефесом шаблі у ворота, аж поки біля маленької кватирки, проробленої в них, не почулося човгання пантофель і клацання важкого ключа. Кватирка трохи прочинилася, і в утворений отвір просунулася мудра голова Лейзара, прикрашена високою хутряною шапкою з навушниками.
Дізнавшись від Морозенка, що той шукає нічлігу й навмисне присланий до нього суботівським Шмулем, Лейзар гостинно розчинив ворота й впустив Морозенка в широкий проїзд.
– Гей, Ониську, герш ду?! * – голосно закричав він, замикаючи за Морозенком ворота.
На його крик з'явився заспаний робітник, який і прийняв від Морозенка коня; самого ж Морозенка Лейзар запросив іти за ним до корчми.
* ...герш ду?! – чи чуєш ти?! (євр.)
Величезна кімната з велетенським вогнищем, що слугувала водночас і кухнею, і вітальнею, була тепер зовсім порожня, а тому, поставивши каганець на прилавок, Лейзар одразу перейшов до справи.
– У пана козака є якась справа до мене? – запитав він улесливо, спрямовуючи на схвильоване обличчя Олекси пронизливий погляд.
– Така справа, – заговорив переривчастим глухим голосом Олекса, – що коли ти мені, Лейзаре, допоможеш, нічого не пошкодую, чого захочеш, дам! Наймитом до тебе навіки наймуся!
– Ой, ой! – жваво вигукнув Лейзар. – Що ж там такого?
– А ось що, Лейзаре, – простягнув йому Морозенко листа від Шмуля. – Допоможи мені, Лейзаре; кажуть, що в тебе розумна голова... допоможи, і ти про це не пошкодуєш!
Лейзар прочитав листа раз, удруге.