У задушливому, спертому повітрі цього покою пахло оцтом і тонкими пахощами ладану та дорогої смирни.
Богдан нерішуче зупинився біля дверей і почав придивлятися до слабо освітлених кутків. В одному з них він помітив нерухому постать старезної величної магнатки; її суворе, похмуре обличчя було звернене до запони; у гострому погляді її тьмяних очей світилися ненависть і злоба. Інша, молода, істота майже лежала біля її ніг, притулившись головою до колін магнатки; шовковисте волосся спадало з них примхливою хвилею; довга коса змією лежала на килимі; із судомного здригання майже дівочих плечей було видно, що юна пишна пані глушила свої ридання в оксамитовому сукні старої. З-за запони долинали прискорене дихання й ледь чутні стогони.
Богданові стало моторошно. Він відчув у задушливому присмерку, у мертвій тиші подих смерті; він навіть уособив її в цій нерухомій старій, яка спрямувала на запону свій холодний, безжальний погляд.
Богдан переступив із ноги на ногу й глибоко зітхнув, бажаючи виявити свою присутність.
Молода пані здригнулася й підвела голівку з колін; стара перевела свої крижані очі на Богдана, потім підвелася з високого крісла і, взявши під руку молоду заплакану пані, повільно вийшла з нею в бічні потаємні двері.
За запоною обірвався стогін, і глухий, здавлений голос гукнув Богдана: "Хто там?"
– Я, ясновельможний гетьмане й батьку наш, я, військовий писар, із панської ласки, Богдан Хмельницький.
– А! Підійди сюди... ближче... – почулося з-за запони. – Мені голосно не можна говорити.
Богдан навшпиньки підійшов до піднятих країв запони й закам'янів. На високому позолоченому ложі потопало в пухових перинах, під хвилястими складками білої атласної ковдри, виснажене тіло; на мереживних подушках нерухомо спочивала біла, мов лунь, голова. Жовте, зморщене обличчя без перуки й прикрас було настільки змінене, що Богдан не впізнав у ньому колишніх рис; на щоках плямами виступав гарячковий рум'янець; очі, глибоко запалі в очниці, блищали диким вогнем; одна рука тремтіла на грудях страждальця, а друга звисала з ліжка, судомно смикаючи ковдру... Біля узголів'я перед розп'яттям зі слонової кістки висіла невелика лампадка; її блідо-рожевий відблиск м'якими тонами лягав на обличчя гетьмана, надаючи йому жвавості, і ефектними переливами змішувався з хвилями блакитного світла...
Богданові пригадався образ гетьмана, якого він бачив зовсім недавно, – бадьорого, усміхненого, із життєрадісним поглядом, і ось на що він перетворився! Під цими шовками й парчею тепер гарячково тремтіли колишня велич і грізна могутність... На цих пухових перинах перед Богданом згасали і його захист, і надія його братів. Приголомшений гнітючим видовищем і скорботою, що нахлинула, Богдан опустився перед своїм гетьманом на коліно й шанобливо, майже побожно, поцілував холодну руку, що лежала на перині.
– Я дуже радий, що бачу тебе, пане, – не змінюючи пози, гетьман підвів на Богдана очі, – ти добре зробив, що приїхав... Бачиш, помираю... – уривчастим шепотом промовляв гетьман слова, ледь ворушачи посинілими губами.
– Боронь Боже, – стиснув руки Богдан, – його милосердю немає міри, його всемогутності немає меж... Не позбавить же він цілий край своєї ласки... Не осиротить же він нас остаточно... – і в Богдана від хвилювання урвався голос.
– Дякую! – пожвавішав гетьман, зворушений щирістю співчуття. – У вас вірні, золоті серця, тільки не хочуть цього зрозуміти. Нещасна Річ Посполита!.. Сліпці відкидають і гублять найнадійніший оплот, розхитують могутність рідної вітчизни... Так, так! Готують їй могилу...
Хворий стримував свою мову з видимим напруженням і цідив слово за словом, але це напруження змушувало його груди поривчасто здійматися й утруднювало дихання.
Богдан стояв нерухомо, сумно схиливши чубату голову, і дослухався до кожного слова гетьмана, що лягало незгладимим тавром на його чутливе серце.
– Я чув, – провадив після довгої паузи гетьман, – тебе скривдили... я обурений... Син мій допустив це... Ще молодий... Мабуть, якийсь наклеп... непорозуміння... він би не наважився знехтувати моєю волею... Але він буде тут... Я його чекаю...
– Ясновельможний староста наш ще не знає про страшне нещастя, – зауважив Богдан.
– Я послав гінців, а то й напишу через пана...
– Ось цей розіп'ятий Бог винагородить вашу ясновельможну милість, – Богдан мимоволі змахнув сльозу, що набігла на вії.
– Так, перед його милосердям незабаром постану і я, многогрішний, – підвів гетьман очі догори й завмер у безмовній молитві.
Богдан не смів порушити благоговійної тиші, а можливо, і сам цієї миті молився: багато горя було в нього на душі, і сердечний біль зливався в неясне, безформне благання.
– Тобі все поверне... цей нахаба Чаплинський... усе! – порушив нарешті мовчанку гетьман, кинувши на Богдана затуманений, стражденний погляд.
– Крім сина, – поривчасто зітхнув Богдан і стиснув руків'я шаблі.
– Так, я й забув... пролито дитячу кров... Але Бог помститься... Він відплатить! – підняв гетьман вказівний палець. – Не мстися ти, не затьмарюй своєї доблесті! – схвилювався він і почав дихати частіше. – Помста, мов вогонь... якщо не загасити його в іскрі, він розбурхається в неприборкане полум'я... Злоба й помста живлять одна одну... Виросте сліпе озлоблення, а воно, – нехай береже нас Найсвятіша Панна, – втративши мету й причину, може розлитися кривавою рікою на невинних.
Хворий підняв тремтячу руку й судомно схопився за груди; потім повів очима й мімікою вказав на заспокійливий напій, що стояв у кришталевому кубку. Богдан подав його й підтримував рукою тремтячу голову гетьмана, поки той повільно пив ковток за ковтком.
Минуло ще кілька хвилин; хворий лежав із заплющеними очима, тремтячи всім тілом і хапаючись руками за груди. Богдан сумно дивився на свого колишнього повелителя, і в серці його гніздилося тривожне почуття.
– Так, – немов прокинувся й здригнувся від пробудження гетьман, – я хотів сказати, треба поспішати, – олія вже догоряє у світильнику, – він навіть повернувся до Богдана обличчям і спрямував на нього запалений, пронизливий погляд, наче бажаючи прочитати найпотаємніше в глибинах його серця. – Ти сила в Україні, на ній спочивають надії інших, обділених і скривджених... Я знаю, зарозуміла шляхта у своєму шаленому егоїзмі не зрозуміє завдань і потреб держави... не зрозуміє, не піде на поступки. Король, нещасний, безсилий, справжніх друзів вітчизни небагато, з одного боку звіряча хижість, а з другого – почуття самозбереження й образи, можуть вступити – о Єзус Марія! – у жахливе зіткнення...
Гетьман говорив збуджено, хоч і уривчасто, дихаючи дедалі частіше; внутрішній жар наростав у ньому й затьмарював розум до галюцинацій, до марення; голос його навіть зміцнів і звучав якимось пророцтвом.
– Я вже стою однією ногою в могилі, в очах тьмяніє, іскриться, я бачу те, що недоступне очам, які сяють життям... Он течуть каламутні ріки крові, калюжі, озера, по коліна в них бродять, хвилюється червоне полум'я, змією біжить, обрій затягується смердючими хмарами... Чуєш стогони й роздираючі крики? Діти, діти кричать! Дивись, дивись! – схопив він Богдана за руку, – озвірілі брати винищують одне одного, падають міста, стираються з лиця землі села й плоди людської праці! Пекло, пекло!.. Серед цього пекла, що руйнує мою дорогу вітчизну, я бачу тебе на чолі... тебе, неприборканого в гніві, безжального в помсті.
Богдан тремтів від внутрішнього ознобу, приголомшений пророчою картиною: це зловісне марення вмираючого пронизувало крижаними голками його серце, здіймало догори чуприну.
А вмираючий збуджувався дедалі більше, втративши свідомість; так згубно діяла на його організм напружена до екстазу мова. Він відпив ще кілька ковтків поданого Богданом напою і, не переводячи духу, немов побоюючись утратити бодай мить, квапливо продовжував, не звертаючи уваги на задишку, що посилювалася; у припливі останніх сил, які раптом спалахнули, він навіть підвів голову й сперся на руку.
– Так, ти станеш на чолі, іншого немає, інакше бути не може, ураган неминучий... Сили небесні, послабте його пориви!.. Я для тебе все зроблю, що людині під силу, поверну... Подай мені папір і перо. Ніхто не насмілиться порушити моєї останньої волі... Тільки стривай! – зупинив він жестом Богдана. – Договорю спочатку те, що каменем лежить на душі. Час дорогий, життя шкода, відходить, відлітає! Багато сил було змарновано на марноту, на мерзоти, а ось тепер вони б знадобилися... Мене палить вогонь, жага віддати їх моїй славній, великій вітчизні, та віддавати вже нічого. Нічого, нічого, догоріло! А вона, моя люба мати, так потребує допомоги, бідна, нещасна мати! Покинули її напризволяще її рідні діти!.. Прости, мій дорогий краю, і я перед тобою багато в чому, дуже багато в чому завинив! – Він кілька разів важко, зі свистом зітхнув і похилив голову.
У Богдана перед очима стояв тремтливий туман; навколишні предмети проступали крізь нього хиткими обрисами. Серце нило від нестерпного болю; до горла підступало щось гарячою хвилею.
Вмираючий судомно зіщулився й знову звернувся до Богдана:
– Так, якщо ти станеш на чолі цього бурхливого потоку, спрямуй його на захист короля й закону, на зміцнення розхитаних підвалин нашої великої держави, а не на їх руйнування. Пам'ятай, що це наша спільна мати, наш єдиний притулок від чужоземних нападників; адже вони не тільки зруйнують нашу свободу, а й зазіхнуть на саме наше існування... Якщо Предвічний Вседержитель не стримає своєю десницею зростаючої злоби й вона розгориться пекельним полум'ям, то спрямуй її на винних, але пощади невинних, а надто не здіймай руки на славну Річ Посполиту... Пам'ятай, – хрипко вигукував він, втупившись у Богдана спотвореним обличчям, – якщо вона, розхитана синами й пасинками, впаде, то поховає під своїми руїнами й вас... О, відверни, розіп'ятий за гріхи наші пане Єзусе, від нещасного краю таку жахливу долю!..
Вмираючий схопився обома руками за груди, що здригалися, йому бракувало повітря... Страшні зусилля вдихнути бодай струмінь його змусили хворого навіть підвестися з ліжка. Вирячивши очі, він схопився однією рукою за руку Богдана, а другою за його плече й божевільним шепотом, із кривавою піною біля рота, промовив язиком, що вже заплітався:
– Присягнися... присягнися перед цим розп'яттям, що ти не піднімеш меча, стримаєш шаленство злоби й помсти!..