Присягнися хоча б у тому, що не піднімеш руки на свою матір, не підеш на спустошення й руйнування великої славної вітчизни... Присягнися! – вигукнув він якось неприродно і, випроставшись, упав горілиць.
Почулося слабке клекотіння в горлі, і витягнуте тіло, здригнувшись раз, завмерло.
У покої запанувала мертва тиша{253}.
Богдан, наче громом уражений, стояв і не відчував, як його щоками крапля за краплею котилися гіркі сльози, що вирвалися з наболілого серця.
Посольська ізба (палата), де у Варшаві збирався вальний сейм, містилася в будівлі королівського палацу, у правому крилі, й дивилася з високого берега Вісли через мури з бійницями на каламутні хвилі річки. Залу було спеціально пристосовано для сеймових засідань, і вона могла вільно вмістити внизу до чотирьохсот душ публіки й стільки ж, якщо не більше, на хорах. Висока, довга, освітлена з одного боку рядом вузьких стрілчастих вікон, над якими з хор визирали ще й овальні, немов котячі очі; з колонадою вздовж стін, що підтримувала просторі галереї, зі склепінчастою стелею, вона являла собою не зовсім витриманий готичний стиль і була оздоблена ліпними барельєфами та фігурками, зі строкатим розписом і позолотою, у дусі Ренесансу. Біля стіни, протилежної до двох вхідних дверей, яка теж мала двоє дверей, що сполучали залу з внутрішніми покоями, здіймалося невисоке підвищення; із середини його до зали спускалися чотири мармурові сходинки. Бронзова позолочена балюстрада огороджувала це підвищення й тягнулася вздовж сходинок, завершуючись унизу двома позолоченими щитами. На вікнах і дверях до самої підлоги спадали важкі штофні завіси, підтримувані старопольськими та старолитовськими гербами; колони були прикрашені захопленими ворожими знаменами, бунчуками та іншими трофеями державної слави; у простінках між вікнами красувалися герби всіх провінцій великої та могутньої держави; на протилежній же стіні висіли в золотих рамах портрети королів, польських і литовських. Підвищення було суцільно встелене розкішним турецьким килимом; між двома дверима здіймався пишний трон, прикрашений балдахіном із темно-малинового оксамиту, перевитого золотими й срібними шнурками, з такими самими китицями; драпірування підтримували з обох боків польський (одноголовий орел) і литовський (вершник – погоня) герби, а вгорі їх з'єднував особистий герб короля – сніп під золотою короною. По обидва боки мармурових сходинок у залі стояло по чотири крісла, повернуті спинками до балюстради. У цих кріслах, немов біля підніжжя трону, возсідали чотири пари державних міністрів. Посередині перед ними, між щитами, стояло ще одне, окреме, крісло сеймового маршалка. Навпроти цих місць широким півколом були розставлені крісла сенаторів, повернуті сидіннями до трону, а за ними амфітеатром здіймалися лави представників шляхти, послів, обраних і забезпечених інструкціями на попередніх сеймиках. На хорах же розміщувалася стороння публіка, глядачі, свідки сеймових дебатів – arbitri.
Було вже не рано; проте через брудно-сірі хмари, що повзли небом, панували сутінки; холодний осінній дощ мрячив у високі вікна з частими рамними переплетеннями, наповнюючи палату тужливим, одноманітним шумом.
Зала була зовсім порожня, лише біля чотирьох дверей стояли драбанти*, по двоє при кожних, та сеймовий писар за столиком, приставленим до колон, загострював свої пера й розкладав папери. Але ось верхні галереї почали заповнюватися публікою, яка поспішала зайняти найкращі місця; суперечки за них і гул дедалі гучнішого гомону оживили й залу, що дрімала в безмовності.
Нарешті розчинилися двері, і першим до посольської палати ввійшов обраний сеймовим маршалком Сапега в супроводі двох возних**. Прикрашений поважною сивиною й ще поважнішим черевцем, підперезаний широким золотокованим поясом, у пишному, розшитому золотом кунтуші, він поважно пройшовся залою і чи то від нудьги, чи то щоб нагадати про свою владу, вдарив жезлом по щиту й сів на своє місце. На хорах розмови й шум одразу стихли, і публіка присунулася ближче до балюстрад. Слідом за маршалком у палаті почала з'являтися й благородна титулована шляхта. Посли займали лави, ясновельможні й високоповажні сенатори пихато та манірно пробиралися до півкола своїх крісел. Двері відчинялися дедалі частіше, впускаючи нових уповноважених осіб; шум і нестримні розмови наростали.
* Драбанти – особиста королівська варта.
** Возний – судовий урядовець, судовий свідок і виконавець.
Ось урочисто ввійшов у єпископській мантії колишній капелан Конецпольського, а нині холмський біскуп Лещинський{254}. Усі в залі підвелися зі своїх місць і шанобливо схилили голови.
XX
Превелебний біскуп повільно просувався вперед, благословляючи обома руками свою паству, і нарешті зайняв шосте ліворуч крісло. До нього відразу підійшов під благословення пан маршалок.
– Сумні в нас, ваша превелебносте, новини, – лицемірно заговорив Сапега.
– Так, ясний князю, – театрально зітхнув біскуп, – vanitas vanitatum et omnia vanitas... * не відаєте ні дня, ні години... Завтра винесення тіла великого гетьмана й літія...
– Покійний побратим надто захопився спокусами життя, та й якось, – зам'явся Сапега, – змінився на старість у своїх переконаннях, почав підтримувати ворогів.
– De mortuis aut bene, aut nihil...** – біскуп сумно опустив очі.
– Так, превелебний отче... А чи не чула його блаженна мосць, кого призначив король на місце небіжчика Станіслава?
– Без сумніву, старого польного гетьмана Миколая Потоцького.
– Я так і думав, він уже давно підлещується до короля, потурає його витівкам, щоб здобути найяснішу ласку для себе й для сина{255}, – жовчно зауважив Сапега.
* Суєта суєт і всяка суєта... (Латин.)
** Про мертвих або добре, або нічого. (Латин. прислів'я.)
– Не тривожся, князю, я пана Миколая добре знаю. Можливо, заради своїх цілей він і загравав із королем, але, здобувши велику булаву, заспіває іншої пісні. Адже Потоцький ненавидить і козацтво, і схизматиків.
В іншому гурті авторитетно говорив полковник Чарнецький, злобно блискаючи своїми зеленими очицями.
– У мене, пане добродію, все просто: щойно якась псяча кров заворушиться, одразу її на палю або на шибеницю, і падла їхнього не велю ховати, а порозкидаю полями: чудове добриво!
– Ха-ха! Щира правда! – захоплювався пан Цибулевич. – А я, прошу пана, дотримуюся іншої системи: винищувати бидло шкода – робоча сила, то я пускаю в хід канчуки й різки, а то ще краще: віддав усіх кріпаків із землями в оренду жидам, – плати, жиде, і баста, а там як хочеш, – пори їх, обдирай, вішай.
– Та ж, пане добродію, якщо самому вмити руки, то ці прокляті схизматські гадюки жида прикінчать; уже скільки було прикладів.
– А нехай, прошу пана, і прикінчать, – потроху розпускав пояс пан Цибулевич, бо йому скрізь і завжди було жарко, – чи мені жида шкода? Було б болото, а чорти знайдуться! Я ще з кожного такого випадку особистий зиск маю, – одразу суд, і всі в мене винні. Конфіскував майно, прошу пана, і в хлопа, і в попа, і в жида, та й квит.
– Дотепно, пане добродію!
В інших місцях точилися жваві розмови й суперечки про коней, собак, жінок. Довгий і худорлявий шляхтич вихвалявся, що винайшов таку мальвазію, якої немає ні в кого на світі, що він нею осоромив навіть отців бернардинів{256}.
– Чому це так мало зібралося панства сьогодні? – запитував на другій лаві Радзієвський у добродушного шляхтича Яблоновського, коронного мечника, відомого на Брацлавщині бонвівана *. – Адже на черзі найважливіші питання: про державні доходи, про виплату платні службовцям Корони та військам, про земельні володіння, а посли й не з'являються.
– Пане полковнику! – захищав послів Яблоновський. – Та в таку погоду добрий господар і собаки надвір не випустить, тепер саме час тільки потягувати венгржинку біля каміна або добрий старий литовський мед. Ех, який мед, пане коханий, у Радзивілла, а то й у Сангушка!
– Та ж не можна, пане, так ставитися до потреб вітчизни! – схвилювався пан Радзієвський. – Адже сейм – найвищі законодавчі збори, а законодавці сидять за медами й бояться дощу!
– А то й пороз'їжджалися по домівках багато хто, знаю.
– Ще краще! Що ж це за люди? Як же держава може існувати за таких порядків?
– Пане, та навіщо нам ці турботи? – розвів руками Яблоновський. – Річ Посполита, як кажуть, безладом тримається й своїм безпорядком славна! Її бережуть Пречиста Панна й молитви найсвятішого отця! А нам що? Берегти свою золоту свободу та свої інтереси. Я для того тільки й сиджу тут, щоб не допустити збитків благородній шляхті. Дайте мені свєнтий покуй **, і баста! Життя одне, а що наймиліше за все? Добре товариство, залицяння, танці, жінки, вино та полювання! З'їдуться до мене гості – сміх, жарти. Принесуть нам із льоху старої венгржинки, сядемо ми біля каміна, заграють нам на дудах, на столі хліб, добре сало, дичина, риба, – ось наша втіха, ось наш вінець, і начхати нам на королів!
Радзієвський поглянув на свого співрозмовника і, нічого не відповівши, перейшов на іншу лаву.
А Яблоновський, не звернувши на це уваги, уже показував новому сусідові на хори й довірливо повідомляв:
* Бонвіван – гуляка, гультяй.
** Свєнтий покуй – святий спокій, мир.
– Ах, пане ласкавий, поглянь он на ту красуню – захват, чарівність! Ось скарб, так скарб! Коштовна перлина, і все на мене дивиться, очей не відводить, о Єзус Марія!
Сусід неуважно поглянув було на хори, але в цей час сеймовий маршалок ударив по щиту, і срібний звук, що пролунав залою, одразу відвернув увагу сусіда й угамував гомін усієї публіки: розмови стихли й тепер нагадували гудіння бджіл у вулику.
Титулована й уповноважена шляхта, що стояла в різних кінцях зали, розодягнена в оксамит, атлас, золототкані тканини й парчу, брязкаючи дорогою зброєю, зайняла свої місця й посідала. Лави наполовину заповнилися послами; крісла в півколі, крім першого праворуч від трону, зайняли сенатори, єпископи, воєводи й каштеляни; в останньому кріслі сів краківський каштелян.
На підвищенні розчинилися двері, і в ліві почали попарно входити державні міністри: два великі канцлери – коронний Юрій Оссолінський і литовський Альберт Радзивілл – вийшли першими й зайняли біля підніжжя підвищення перші від сходинок крісла, за ними вийшли великі коронні гетьмани – новий Миколай Потоцький і литовський Людвіг Радзивілл, потім уже по черзі вийшли й зайняли свої міністерські крісла два великі підскарбії та два великі маршалки.
Сеймовий маршалок знову двічі вдарив по щиту, і в правих дверях на підвищенні з'явилася струнка постать гнезненського архієпископа Матвія Лубенського, примаса * королівства, який під час міжкоролів'я заступав особу короля.