Порушення цих прав є порушенням гідності великої держави й образливим ставленням до моєї державної волі, а також до вашої законодавчої.
Залою прокотився несхвальний шепіт, але більшість присутніх була дещо збентежена.
– Свята наша католицька церква, – зауважив після довгої паузи королю примас, – і діє саме в ім'я цієї божественної любові, в ім'я спасіння душ заблудлої отари овець... Вона прагне спрямувати їх на шлях істини...
– Позбавленням людських прав? Вогнем і залізом? – роздратовано запитав король.
– Хоч би й покараннями... Не можна ж звинувачувати батьків, якщо вони карають нерозумних дітей, бажаючи утвердити їх на стежках правди. Адже в цьому випадку батьками, очевидно, керуватиме любов, а не ненависть.
– Велику істину висловив блаженнійший отець наш архібіскуп, – підвівся з крісла Радзивілл, брат міністра, – але, крім того, людські закони не вічні; для того й існують наші сейми, щоб їх розглядати, обмежувати, скасовувати або знову відновлювати на розсуд сейму.
– Найясніший король надто м'який, – єхидно зауважив хтось.
– Та до того ж іще треба перевірити, – різко зауважив Єремія, – і претензії, і дикі вимоги!
– Поділяю думку князя, – схилив у його бік голову примас.
Засмучений і ображений насмішками, король ледве всиджував у своєму кріслі. Його блідим обличчям блискавками пробігали болісні переживання; на щоках то спалахували, то згасали багряні плями; очі то блищали благородним обуренням, то наповнювалися гіркими сльозами.
Державний канцлер Оссолінський підійшов до нього і, перекинувшись кількома словами, оголосив зібранню:
– Найясніший король вважає, що для з'ясування й оцінки вимог київського митрополита Петра Могили, а також для розгляду його скарг необхідно створити особливу комісію.
– Комісію, комісію! – зраділи посли, що могли позбутися цього настирливого й ненависного питання.
– Згода, згода! – загуло звідусіль.
– Тільки з вірних людей! – пролунав серед галасу різкий вигук Чарнецького.
– Його величність неупереджено розгляне їхній вибір, – пояснив канцлер і оголосив перерву в засіданні.
XXII
За деякий час засідання сейму відновилося. Майже без жодних суперечок було затверджено комісію, і сеймовий маршалок через возного запросив до зали уповноважену козаками старшину.
До посольської палати ввійшли й зупинилися перед підвищенням полковник Ілляш Караїмович, типовий вірменин, – смаглявий брюнет з орлиним носом і хитрими, бігаючими очима; сотник Нестеренко – найдобродушніша й дещо незграбна постать та військовий писар Богдан Хмельницький{267}; усі вони були одягнені в парадне формене вбрання реєстрових козаків із клейнодами відповідно до займаних посад: полковник із перначем, писар із чорнильницею, сотник із китицею. Слідом за козаками до зали ввійшов і чигиринський підстароста Чаплинський; він, привітавшись зі знайомими послами, розмістився на задній лаві.
Сама поява козаків викликала серед високоповажної та ясновельможної шляхти злобний шепіт, який на галереях переріс навіть у лайливі вітання. Маршалок ударив по щитах і запропонував козакам викласти перед королем і блискучим сеймом свої скарги.
Полковник Ілляш виступив на крок уперед і, низько вклонившись королю, сенаторам та послам, почав свою промову солодкаво-приниженим тоном:
– Ваша величносте, наймилостивіший і найясніший королю, найблагородніші, високоповажні сенатори, ясновельможні посли й високопревелебний у Христі отче наш! Ще блаженної пам'яті великі князі литовські закріпили за руськими вільними станами, за виконання військової служби, руські землі. Згодом, коли Литва злилася з Польщею в одну Корону, то в акті про це було сказано, що Русь єднається з Польщею як рівна з рівною, як вільна з вільною...
– Що це надумав пан читати нам історію, чи що? – пихато перебив його князь Вишневецький.
– Нехай пан викладе лише суть своїх скарг, – додав Сапега.
– Однак же, ваші княжі мосці, – озвався Радзієвський, – негоже переривати промову уповноважених...
– Без повчань, пане, – нервово повернувся Єремія.
– Та й набридли нам ці байки, – різко зауважив Чарнецький, – час по домівках!
Лавами прокотився обурений гомін.
– Продовжуй, пане, – ударив по щитах маршалок.
Зніяковілий Ілляш стояв, розчервонівшись, і смикав
свої вуса та витирав піт, що виступив на чолі.
– Ой, не чекати добра! – шепнув Нестеренко Богданові, переступаючи з ноги на ногу.
Той знизав плечем і поглянув із прихованою злобою і на це блискуче зібрання короленят-можновладців, і на самого Ілляша, який таким невдалим початком дав привід до суперечок.
– Ми, найнижчі підніжки його королівської милості й вірні слуги Речі Посполитої, – знову почав Ілляш, – мали привілеї та права від польських королів, блаженної пам'яті Жигмунта Августа, Стефана Баторія та найяснішого небіжчика, батька його королівської милості, Жигмунта III, {268} за якими володіли своїми ґрунтами вільно, займали їх, заповідали, продавали, і ніхто в наші земельні права не втручався й не порушував їх, бо ми, як лицарі й члени великої вітчизни...
– Добрі члени! – засміявся Цибулевич.
– Такі самі, як волосся й нігті, – додав Чарнецький, – що їх треба обрізати.
– Добре сказано! – схвалив Яблоновський.
У залі пролунав стриманий регіт.
Богдан стояв на вигляд спокійний, але в душі його кипіло обурення... "Вони й говорити не дають... знущаються... то на них сподіватися? Ех, не жити, виходить, нам на нашій рідній землі!" – снували в нього тужливі думки й хвилювали кров, отруєну жовчю.
– Але ми проливали кров... – обурився насмішкою Ілляш і навіть підвищив голос, – ми захищаємо вітчизну грудьми від невірних татар...
– Захищаєте? – запально перебив його князь Вишневецький. – І ти смієш, пане козаче, перед благородним лицарством говорити таку брехню? Ви накликаєте лиха на нашу вітчизну... ось як! Своїми розбоями дратуєте наших мирних сусідів, і вони через вас мстяться набігами, а то й погрожують війною, можливо, і бажаною для деяких високопоставлених осіб з особистих міркувань, але в будь-якому разі збитковою й згубною для країни.
– Правда, правда! – пролунали голоси в залі. – Нас цією війною хотіли поставити дибки!
Король зблід... Він почав важко дихати й у нервовому роздратуванні тер собі руки. Оссолінський поглянув на Потоцького, але той опустив очі.
– Та чию вони проливали кров? – обурився й Криштоф Радзивілл. – Нашу, здебільшого нашу! Пригадай, козаче, Яна Підкову, Косинського, Наливайка, Лободу, Сулиму, Павлюка, Тараса Трясила, Остряницю й Гуню! {269} Хіба це були не бунтівники-шельми, які піднімали зброю проти власної вітчизни? Вони зазнали заслуженої кари, але пролили свою кров за зраду!
– Зрада й віроломство, – додав єпископ Лещинський, – сидять у їхній схизматичній крові; у них тільки й думок, щоб відірватися від великої та славної католицької держави й віддатися московським царям; із ними вони постійно підтримують зв'язки й ведуть таємне листування...
"Так, іншого порятунку немає!" – подумав Богдан і схвилювався.
– Зрадники! Бидло! – почулися в глибині галереї уривчасті вигуки.
– Не зрадники ми, благородне лицарство, – раптом несподівано заговорив Богдан; він не міг стерпіти незаслуженої образи й спалахнув благородним гнівом, – не зрадники ми, а найвірніші слуги найяснішого короля, батька нашого й матері Речі Посполитої; ні проти його найсвятішої особи, ні проти дорогої нашої спільної вітчизни ніхто з руських людей не піднімав зброї. Якщо ж і знаходилися серед славного козацтва буйні голови, яким несила було терпіти утиски, кривди, образи, якщо вони насмілювалися зі зброєю захищати свої зневажені права, то це траплялося у хвилини відчаю, та ще й за щирого переконання, що їхні права порушував не наймилостивіший король і не закон, а сваволя осіб, які не шанують ні верховної влади, ні закону. Не зрадники ми, – підвищив голос Богдан, бажаючи перекрити галас, що здійнявся в різних місцях, – а вірні слуги Богові, закону й Короні; у багатьох битвах довели ми, що вміємо берегти честь меча й класти голови за вітчизну!
Богдан замовк; але й вигуки, що вже почали лунати, теж стихли: очевидно, його палке слово справило, хоч і на деякий час, певне враження.
– Закон і воля всеславного сейму непорушні, – озвався після невеликої паузи примас королівства, – а тому їхня могутність справді така велика, що не допускає роздратування, а вимагає спокійного, неупередженого, але водночас і безжального, в ім'я найвищого блага, рішення. У чому ж полягають козацькі скарги й прохання?
– Але коротко, без красномовства! – поглянув маршалок на Ілляша.
Полковник знову знітився і, потупцювавши на місці, хотів було поглянути на Богдана, ніби прохаючи, щоб той його виручив, але Богдан, заглиблений у власні думки, цього не помітив.
– Ваша королівська величносте й ясноосвічене панство, – утретє почав полковник, – за провини небагатьох нас усіх багаторазово карали; нарешті на Масловому Ставу нам оголосили вирок, майже смертний. Заплакали ми й смиренно скорилися своїй долі. Минуло кілька років тяжкого гноблення. Ми мовчки корилися своїй долі й виконували веління наших владик. Нарешті його королівська милість, бачачи нашу старанність і покору, зі свого невимовного милосердя пом'якшив нашу кару. Але поставлені старші не лише не зважають на нову королівську ласку, а ще й обтяжують нашу колишню долю різними поборами; вони допустили в нас обтяжливі постої, а найгірше те, що староства почали приписувати собі наші пустопорожні військові землі, а вельможні пани, які наїжджають у наші краї, на даровані королівщини, стали відбирати в нас навіть заселені ділянки, чинячи насильство й грабунок. Тож ми від імені всього козацтва й Запорозького війська б'ємо чолом тобі, найясніший королю, і вам, милостиві, високоповажні лицарі, та слізно благаємо захистити як наші землі й майно від розграбування, так і наші родини від постоїв, а також благаємо повернути нам наші колишні споконвічні права {270}. Ми ж за вас і за нашу вітчизну з радістю голови покладемо!
Закінчив Ілляш і полегшено зітхнув, але не встиг він ще витерти чоло й поправити чуприну, як підвівся з крісла князь Вишневецький і заявив різким, зневажливим голосом:
– Усе це брехня! Усе це козаки брешуть! Пустопорожні землі становлять власність держави й ідуть або на утворення та поповнення староств, або на королівщини, якими можуть наділятися лише особи шляхетського стану.