Глибоко зворушений король не міг приховати свого збентеження. Двоє-троє сенаторів і послів із православних крадькома витирали очі...
XXI
Підвівся зі свого крісла єпископ Лещинський:
– Даремно ти, велебний отче й мнише *, згадував тут про давні невгамовані суперечки. Висунуті на конвокаційному сеймі ** претензії і вами, і вашими братствами, темними, неосвіченими людьми, які зухвало втручаються в релігійні питання та справи ієрархії, – були за всіма пунктами спростовані, як відомо всій правовірній найблагороднішій шляхті, єпископом Рутським{260}, він досконало довів і неправомірність ваших схизматичних відмінностей, і безпідставність ваших домагань, і хибність підвалин, на яких ви ґрунтували свої фальшиві права... Та що може бути переконливішим: ваш колишній однодумець, обдарований Богом Мелетій Смотрицький{261}, який спочатку, у гарячковості молодого духу, написав свій "Плач", і той, досягнувши зрілого розуму, відвернувся від вас, не маючи сили подолати вашу закоренілість, і перейшов до благочестивої унії... Якщо на конвокаційному сеймі внаслідок вашого опору змушені були пообіцяти деякі поступки, то з цього ще не випливає, що святий костел і благородне лицарство повинні принизитися до виконання цієї обіцянки та задоволення ваших обурливих вимог... і, крім того, церква вища за державу...
– Не поступатися, нічого не поступатися схизматикам! – голосно вигукнув хтось в одному кінці зали.
* Мнише – клична форма від слова "мних", тобто чернець, послушник.
** Конвокаційний сейм – сейм, що скликався в період міжкоролів'я.
– Швидше кістьми ляжемо! – підхопив і пан Яблоновський, кинувши розчулений погляд на найближчу галерею.
Маршалок ударив по щитах. Усі знову замовкли, але слабкі відгомони невдоволеного гомону ще проривалися то тут, то там.
– Усі ваші теперішні скарги, – провадив єпископ, – теж перебільшені. Ви розповідаєте про якісь насильства, черпаючи відомості з байок, оповідок хлопів, а про власні насильства замовчуєте. Хто вбив шановного Кунцевича?{262} Хто втопив у Дніпрі уніатських мучеників-ксьондзів? Хто сплюндрував кляштор під Вінницею? Нарешті, і ваш яснопревелебний владика Могила не гребує наїздами та розбоями{263}. І колишнього митрополита Ісаю Копинського він вигнав силою, і уніатський собор св. Софії відібрав зі зброєю{264}, і відбирається наше майно mano atmato*, і безправно засновуються колегії та школи. Які ж це сльози проливає ваша схизматична церква? Лукаві, злобні сльози, ще й оповиті погрозою!..
У залі здійнявся страшенний галас.
– Жодних поблажок схизматикам! – кричав, брязкаючи шаблею, Чарнецький. – Ані п'яді! Цю хлопську віру треба знищити. Які ще претензії? Чуєте, панове? Його величність надто поступливий із бидлом... і яке в них право? Земля ж бо, ясновельможні лицарі, наша; отже, і все, що на ній збудовано – чи то церква, чи то хлів, – усе наше... а зі своєї власності я маю право брати доходи, як сам знаю. Якщо там набридне їм якийсь жидок, то заплати йому, а не лізь турбувати дурницями ясновельможних послів!
– Пан полковник правду каже! – волав Цибулевич, побагровівши від натуги, мов буряк.
– Вогнем і мечем їх! – грюкав кріслом князь Вишневецький.
– Прошу слова! – підняв руку пан Радзієвський.
– І я прошу слова, найясніший маршалку! – трохи підвівся Кисіль.
– Слова, слова! – пролунало в кінці зали.
– Навіщо? Яке там слово? Усе ясно! Відмовити! – лунали з усіх боків голоси й зливалися в якийсь поривчастий, безладний гул.
Маршалок уже давно бив у свої щити, але через галас їх майже не було чути; нарешті він так забарабанив по них, що вся зала наповнилася оглушливим дзенькотом, який змусив розбурхане лицарство трохи вгамуватися.
* Озброєною рукою (латин.).
– Найясніший королю наш і ясновельможні лицарі! – уклонився Кисіль і поправив на собі зброю.
Хто, хто говорить? – штовхав пан Яблоновський свого сусіда.
– Брацлавський воєвода.
– Схизматик, здається?
– Схизматик, схизматик! Не розумію, як його сюди допустили, – совався сусід по лаві, передаючи свої зауваження праворуч і ліворуч.
– Найшановніші й найясніші посли! – обвів очима Кисіль усе зібрання. – Одному беєві, оточеному вірними рабами й твердинями, у яких зберігалися його незліченні багатства, наснився знаменний сон: стоїть нібито він, бей, на даху головної вежі й бачить, що зі сходу й заходу підступають до його твердині вороги; наляканий грізним натовпом і блиском зброї, бей кличе своїх вірних рабів і говорить їм: "Обступають мою твердиню вороги, але мури її міцні, а вас багато, тож закликаю до вашої доблесті й хоробрості: захистіть свого володаря та його багатства, і я винагороджу вас". Засміялися на це раби, а їхній дозорець, сивоволосий старець, відповів йому: "Даремно ти закликаєш до нашої доблесті – немає її в рабів; неволя вбила в нас усі благородні почуття; вона прагнула насильством перетворити нас на під'яремних волів, а яка ж користь волам захищати гнобителя, що тримає ярмо й батіг? Вони за першої ж нагоди покинуть його й підуть від плугів". – "Але ж це злочинно, – заволав володар, – Бог покарає вас за таку зраду!" – "Який у нас Бог? – заперечив йому старець. – Ти змусив нас молитися своєму Богові, який благословляє неволю, а неволя для кожного гірша за смерть, тож і не розраховуй, володарю, на наші серця!" – "Нам вигідніше навіть убити тебе й поділити між собою твої скарби!" – закричали раби, підступаючи до свого володаря, і, незважаючи на благання, встромили йому в груди холодну сталь. Прокинувся змучений бей і наступного дня відпустив усіх своїх рабів на волю, а щоб його стада й пасовиська не залишилися без робочих рук, він зробив колишніх рабів учасниками в доходах своїх великих володінь, дозволивши кожному поклонятися Богові за власним сумлінням. І подвоїлися його доходи від вільної, непід'яремної праці, і запанувало в його володіннях щастя, і серця людей прикипіли до нього любов'ю. Тоді вигукнув бей, який насадив добро на своїй землі: "Дякую тобі, Боже, за посланий сон! Тепер мені не потрібні ні мури, ні твердині, бо я із сердець моїх підданих створив нездоланний захист"... І бей почав спокійно спати не за залізними дверима, а в наметі, серед селян, які благословляли його дні... Браття, ясновельможні стовпи вітчизни! Погляньте на цього бея й створіть із відданих сердець силу та славу для нашої великої держави! Мене назвали тут схизматиком. Так, я, панове, схизматик, я не зрадив віри моїх батьків, але я люблю мою Польщу, мою дорогу вітчизну, більше за вас! За її біди болить моє серце, заради її блага я віддам останню краплю крові!
Схвильований воєвода витер сльози, що набігли на очі, і на мить перервав промову. У залі панувало мовчання, але в ньому відчувалося радше щось недобре.
– Так, – знову почав Кисіль, – усі ці народні заворушення, і сльози, і стогони – теж знаменні сни, послані нам Провидінням. Зійдіть на свої вежі й озирніться: зусібіч нашу вітчизну оточують вороги: з півночі насідають на нас, відплачуючи за нашу гостинність, прусси та шведи, зі сходу чигає на нас Москва, яка дедалі міцнішає, із заходу підкопуються німці, а з півдня терзають наш край погані татари й турки. Схаменіться, благородні лицарі, вгамуймо у своїх серцях злобу, посіяну синами Лойоли{265}, розіб'ємо залізні кайдани неволі, і нехай кожен у вільній Речі Посполитій вільно славить милосердного Бога, нехай на нашому знамені будуть написані слова: "Правда і воля", і тоді з таким гаслом нам не будуть страшні жодні вороги, а навпаки, ми понесемо його на науку цілому світові!
– Добре сказано! Молодець пан воєвода! – пролунали поодинокі три-чотири схвальні голоси в залі, але вся посольська палата завирувала обуреним гомоном.
– У воєводській байці, – підвівся з місця князь Вишневецький, блиснувши на Киселя зверхнім, сповненим ненависті поглядом, – цей бей справжній дурень: тримав рабів і не спромігся утримувати благородних лицарів для захисту своїх володінь! Раб завжди підлий і невірний; він і створений Богом лише для канчуків, для роботи. Який же негідник* може чекати від нього доблесних подвигів? Для них тільки й існує шляхетський стан, а не бидло!
– Крім того, – додав єпископ Лещинський, – сказано: "Раби, панам своїм коріться".
– Сказано також, – підвівся з місця високий і худорлявий, із добрими короткозорими блакитними очима, відомий учений пан Остророг, – сказано також, – повторив він:
* Галган – негідник.
"Панове, любіть рабів своїх, бо й вони створені, як і ви, за образом Божим і подобою". Що ж до заперечення князя, то я відповім на це: правда, беєві треба було тримати й найманих лицарів для свого захисту та приборкання рабів, але слід пам'ятати й те, що в рабовласницьких володіннях раби становлять найчисленніший стан, – інакше нічого буде їсти ні лицарям, ні панам, – і в роки лихоліття та нападу зовнішніх ворогів саме вони, раби, вирішують долю держави; пригадайте, князю, Рим!{266}
– О, sancta mater! * – звів руки догори блаженнійший примас.
– Дисидентські ** міркування! – зневажливо кинув Остророгові Єремія. – По-перше, мідь і сталь лицарів здолають тисячі цього беззбройного бидла!
– Геть дисидентів! – пролунало з галереї.
– Не треба примирення з ними! – підхопили в задніх рядах.
– Схизматики й дисиденти – це наші страшні виразки! – аж заверещав Чарнецький. – Якщо їх важко вилікувати, то вчинити з ними за Писанням: "Бо краще, щоб загинув один із членів твоїх, а не все тіло!"
– Свята істина! – зітхнув єпископ Лещинський.
– Fiat in secula seculorum! *** – підтримав його примас.
– Не треба поступок! Не дозволимо! – дедалі сміливіше лунали звідусіль голоси.
– Геть схизматиків і дисидентів! – махав рукою Яблоновський.
– Геть, до дяблів їх! – уже заревів у відповідь натовп і в залі, і на галереях.
Король підвівся, але посли, охоплені дикою пристрастю, не звертали на нього уваги.
– Слово його крулевської мосці! Слово його величності найяснішого короля! – волав і бив по щитах пан маршалок, аж поки йому вдалося перекричати бунтівні вигуки натовпу.
* Свята матір! (латин.)
** Дисидентами називали некатоликів (православних, протестантів тощо).
*** На віки вічні! (латин.)
– Благородне й високошановне лицарство! – почав король тремтячим, схвильованим голосом. – Християнський Бог є Богом любові та всепрощення, який закликає до себе всіх струджених і обтяжених. Як же ми насмілимося назвати себе синами й служителями цієї любові, якщо наші руки будуть обагрені кров'ю насильства, якщо нами керуватиме не любов, а ненависть? Але, крім того, ми владою, наданою вільними виборами вільної держави й освяченою Господом Богом, заручившись згодою іменитої шляхти, ми затвердили расtа соnventа; у них чітко визначено і права дисидентів, і права осіб грецького віросповідання.