У, з якою радістю я повипускав би всім вам кишки, – скреготав зубами Богдан, – розбійники, губителі вітчизни, зрадники! Коли навіть короля ображають, то чого ж нам чекати? Нічого, ані крихти! Вони топчуть ногами закон, сміються. Ну, посміємося й ми. Посміємося! – Богдан ударив кулаком по столу; ніжки столу підломилися, і задзвеніли шибки.
– Ой, заради Бога! Що вельможному панові потрібно? – вбіг до нього розгублений, зблідлий господар.
– Горілки! Оковитої, та доброї, щоб пекла! – рушив до нього Богдан, палаючи гнівом.
– Зараз, вельможний пане, – вибіг жид і за кілька хвилин повернувся з великою флягою та олов'яним ковшем.
– Слічна *, мов вогонь, ласкавий пане, – поставив він усе це на інший столик і почав прилаштовувати зламану ніжку.
* Слічна – гарна.
– Облиш! Геть! – тупнув ногою Богдан.
Жид миттю шаснув за двері.
Богдан налив повний ківш оковитої й випив його одним духом. Потім, витерши й розправивши рукою вуса, налив іще другий і теж осушив його до дна.
– Не бере, чортове зілля! – присів він і здригнувся всім тілом. – Бр! Чи то воду подав, чи нічим не залити цього болю, що вогнем палає в грудях, змією звивається навколо серця. Усі підемо, усі повстанемо... А! Господи! Допоможи! – він підвів очі до неба й судомно стиснув руки. – Торгують же ім'ям твоїм! Палять і проливають кров твоїх вірних дітей! Милосердний, зглянься! – Богдан раптом похилив голову й затих.
Випиті ним два ковші оковитої, очевидно, справили благотворний вплив: він відчув, як серце почало битися рівніше й енергійніше, як дихання стало вільнішим і підбадьорився дух.
Напад люті, що спалахнув у Богдана в посольській палаті й шаленів усю дорогу, почав, очевидно, вщухати й поступатися місцем певному рішенню, яке зародилося в його душі давно, під час розгрому Гуні, серед заграв пожеж Потоцького й Вишневецького, біля калюж рідної крові; це рішення невиразно визрівало серед жахіть насильства, що настали після вироку на Масловому Ставу, і остаточно сформувалося на цьому сеймі. Думки Богдана потекли спокійнішим руслом, і він уже міг аналізувати події, підбивати підсумки, робити висновки.
"Ні закону, ні правди в них немає, – думав Богдан, – немає навіть влади, яка б підтримувала бодай якийсь порядок, панують лише розгул, сваволя й безправ'я. З одного боку жменька гнобителів, які привласнили собі державні права, а з другого – незліченні маси пригноблених, позбавлених цим розбійницьким лицарством прав, перетворених на їхнє бидло. О, якщо всі повстануть, то й сліду не залишиться від цих хижаків! Не тільки весь руський люд, а й їхня польська принижена голота візьме до рук ножі. Я бачив цих нещасних мазурів, живуть гірше за наших... Так, і сліду не залишиться! І це буде на благо, бо розжиріла шляхта, що обжерлася нашою кров'ю, приносить усій державі лише зло й тягне всіх до загибелі... Що вона насаджує? Розбої, звірства, розпусту та божевільну розкіш! Вона навіть про цілісність і честь своєї Речі Посполитої не думає, замість захищати свою вітчизну від нападу бусурманів – вони, ці благородні лицарі, відкуповуються грішми, ганьбою, аби лише уникнути витрат і благородного ризику... Куди поділася їхня доблесть? Пропили її на розпусних бенкетах, розтринькали в домашніх розбоях. Це вже не ті витязі, яких я знав у колишніх безсмертних битвах, а лахміття, просякнуте венгржиною та злобою; варто лише піднести трут – і вони спалахнуть та розвіються за вітром", – зловтішно всміхнувся Богдан і почав набивати тютюном свою люльку. Він люто затягнувся їдким, задушливим димом і знову почав ходити по покою, але тепер його хода була спокійною та рівною, а голова наполегливо працювала над думкою, що дедалі ширшала, серце сповнювалося рішучістю, відвагою, надією.
– Та нехай судить мене Бог, – зупинився він і підняв праву руку, – якщо я думаю мститися лише за свої образи; вони зблідли перед усіма іншими, перед образами, завданими вірі, моїм приниженим братам... О, за ці кривди я підніму меч і покладу свою голову!..
Цієї миті відчинилися двері, і на порозі несподівано з'явився полковник Радзієвський. Богдан був і зраділий, і вражений його приходом.
– Я до вельможного пана від імені короля, – одразу розвіяв непорозуміння Радзієвський.
– Від його найяснішої королівської милості? – перепитав ще більш здивований Богдан.
– Так, пане, – полковник міцно потис йому руку, – від нього, його мосць бажає бачити пана писаря!
– Яке щастя! – вигукнув Богдан. – І голова, і серце до послуг його найяснішої милості. Вип'ємо ж хоч корець доброго меду, мій господар миттю знайде старого; я такий радий дорогому гостеві.
– Незручно, потім виберемо хвилину, а тепер король чекає. Він дуже засмучений після цього милого сейму. Такого чудового серця й такої світлої голови не щадять і не розуміють.
– Грім небесний на них! – Богдан підперізувався широкою турецькою шаллю. – На кривдників помазаника – сам Бог! А в батька нашого найсвітлішого є багато вірних слуг; один помах – і всі ми за нього кістьми ляжемо.
– Дякую, від його королівського імені дякую! – Радзієвський знову потис руку Богданові. – Така відданість принесе хворому й зломленому духом велику розраду. Але поспішаймо.
Радзієвський прийшов до Богдана пішки, у якомусь плащі, що закривав майже все його обличчя, і пішки ж, задля обережності, вони вирушили до палацу.
Король прийняв Богдана не у великому парадному кабінеті, де завжди відбувалися офіційні аудієнції, а в маленькому, розташованому біля спальні його величності. Невелика затишна кімната з високим каміном, у якому весело палав вогонь, була обставлена на східний лад: низькими диванами, подушками, килимами, шовком. Король напівлежав на отоманці, спершись ліктем на подушку й схиливши голову на руку. З важкого, нерівного дихання, із судомних посмикувань його обрезклого обличчя, з похмурого вогню його очей було помітно, що він страждав, що потрясені почуття ще не вгамувалися й подразнювали приховану недугу.
Богдан із трепетом увійшов до цієї оселі й, схиливши коліно перед священною особою свого володаря, благоговійно торкнувся губами ласкаво простягнутої йому руки.
– Я радий тебе бачити, пане писарю, – із живою щирістю озвався король. – Ось дивись, лежачи приймаю; проклята хвороба підточує сили... Відпустить – і знову бадьорий та міцний, як і колись, духом, а щонайменша дрібниця – і вже валить вона з ніг.
– Нехай Господь береже дорогоцінні дні нашого батька-монарха, – сказав із глибоким почуттям Богдан, вражений хворобливим виглядом короля, якого любив усією душею, якого й козаки високо шанували, – ми всі, як один, молимося Вседержителеві за здоров'я королівської величності, молимося якщо не в храмах, які в нас відібрали, то в халупах і хатах, під покровом лісів і просто неба!
– Це жахливе насильство... найганебніше й найзлочинніше, – король насупив брови. – Я використаю всі залежні від мене засоби, – він усміхнувся саркастичною, гіркою усмішкою, – щоб вплинути на комісію й хоч трохи зрівняти права сумління моїх підданих... Я все життя боровся за віротерпимість; але єзуїти, пригріті моїм покійним батьком, пустили тут глибоке коріння й підпалили рай, який уже починав розквітати... Мені довелося боротися зі зміцнілим і поширеним злом... Вони зуміли заволодіти розумом і серцями нашого дворянства, заохочуючи погані нахили й низькі пристрасті, розпалюючи фанатичну ненависть і зневагу до інших віросповідань. Кажуть, що фанатизм є супутником палкої віри... Я ніколи не поділяв цієї думки. На мою думку, фанатизм є породженням деспотичного безумства: не смій думати інакше, ніж я, не смій вірити інакше, ніж я, не смій молитися інакше... Мене за мою толерантність мало не відлучили від церкви як єретика, але я... я готовий був би прийняти й баніцію *, аби тільки мені дали силу встановити релігійний мир у дорогій моєму серцю країні... Але ось уже близький мій захід... а я, попри всі мої щирі й палкі прагнення, не тільки не досяг нічого в цьому братньому примиренні, але, на превеликий мій жаль, бачу, що непримиренна злоба зростає й зростає... Проти неї я готовий боротися до самої смерті... але сил у мене немає...
* Баніція – вигнання з рідного краю.
– Нехай тільки Господь підведе з недуги твою найсвітлішу милість, а ми, – військовий писар ударив себе рукою в груди, – за єдине королівське слово всі кістьми ляжемо... Вір, наймилостивіший державцю, що ми, панове й усе руське населення, покірні раби твої та найвідданіші діти...
– Дякую, дякую! – зворушеним голосом промовив король. – Бачиш, пане, який я став слабкий, – він змахнув сльозу, що набігла на вію, – уже не той, що колись бився поруч із тобою... але нехай береже вас усіх Бог! Козаків я завжди любив і лише на їхню вірність покладаюся... Хоч би що там наклепи й ненависть плели, але похитнути моєї прихильності й віри їм не вдасться... Я завжди був і буду за вас; тільки, як бачиш, мої бажання безсилі...
– Лише звели, государю, – натхненно, пророчо підвищив голос Богдан, – і твої священні бажання втіляться в незламну сталь.
– О мої вірні слуги, орли мої! – король, схвильований словами Богдана, підвівся й сів на отоманці; його очі спалахнули колишньою відвагою, на блідих щоках з'явився слабкий рум'янець. – Для вінценосця немає більшого щастя у світі, ніж почути тепле слово щирої відданості... Маріє{271}, – звернувся він французькою до пишної красуні, яка ввійшла до кабінету, з темними, пронизливими очима й світло-попелястими, граційно укладеними кучерями, до своєї молодої королеви, – ось вони, вірні діти мої, сини найбагатших степів... Я ще не сирота, і Господь милостивий до мене...
– Боже, яка я вдячна їм, як я рада за його королівську милість, мого дорогого чоловіка... – відповіла королева, звертаючись чи то до короля, чи то до Богдана, – нехай винагородять їх святі небеса!
– Наше життя й усе наше щастя біля ніг їхніх королівських величностей, – відповів Богдан французькою, низько вклонившись.
– О найблагородніший воїне, – королева здивовано звела очі на того, кого вважала варваром, – ви поєднали в собі дивовижну доблесть і високі почуття! – вона милостиво простягнула свою руку, якої з благоговінням торкнувся козак, і з чарівною усмішкою підійшла до короля.
– Так, моя вечірня зоре, – Владислав кинув на неї погляд, осяяний радістю, – можливо, наші мрії ще не згасли...