Та все в Божій волі! Без його святої волі жодна волосина не впаде... Ех, якби мені до цих орлів та ще колишніх шляхетських левів... Затремтіла б Порта, і Чорне море схилило б свою хвилю до твоїх ніжок... Ти їх не знаєш, моя повелителько, мій кумире, а вони, ці приспані лицарі, справді хоробрі й сповнені доблесті... Я й тепер ще не втратив віри в їхню відвагу; вони знесилилися від безумної млості й розкоші, вони загрузли в багні розпусти та пияцтва, але ще не зовсім померли, і якщо над країною загримить Божий грім, він зможе пробудити їх... Тому я й переконаний глибоко, що гроза потрібна не лише для розгрому невірних, а й для відродження найкращих сил.
– Уже хто-хто, а я цілком поділяю твої погляди, – глибоко зітхнула королева й прикрила свої очі мереживом темних вій, щоб приховати смуток, який раптом охопив її.
Владислав квапливо, крадькома стиснув їй руку й знову звернувся польською до пана писаря.
– Передай від мене всім козакам і твоїм одновірцям мою королівську сердечну подяку за їхню вірність і відданість. Я їм вірю й на них покладаюся, клопотатимуся про їхній добробут, наскільки зможу, але сам бачиш, що багато обіцяти не в змозі. За часів затьмарення державного розуму, за часів занепаду сили закону кожен повинен більше дбати про себе й сам себе наполегливіше захищати, – говорив він жовчно, наголошуючи на словах і загадково всміхаючись. – Ось і твої скарги я чув... Вони справедливі, і тебе жорстоко скривдили... Але наш закон потурає лише шляхетським станам, а від інших вимагає цілої низки формальностей. Та зауваж, козаче: у тебе все відібрали не силою закону, а насильством озброєної руки, тож і боротися треба рівною зброєю: ви ж воїни й носите при боці шаблі... якщо в Чаплинського знайшлося кілька десятків шибайголів, то в тебе знайдуться тисячі приятелів.
– Знайдуться, найясніший королю мій, – захоплено вигукнув Богдан. – Благословенний той день, коли я почув це велике слово, що оживляє нас, мертвих, підбадьорює наші надії... але не для моїх кривд воно... ні! Я кинув їх під ноги, я забув про них перед священним обличчям монарха! Твої, государю мій, образи, наруга над гідністю держави, знущання з поневоленого народу – ось що вп'ялося тисячами отруйних жал у мої груди, і ця отрута розіллється жилами моїх побратимів...
– Ах, як це зворушує моє серце, як надихає мене! – підвівся король, спираючись на руку своєї дружини. – Але пам'ятай, мій лицарю, що вище за короля – благо вітчизни; я заради нього віддав усе життя, хоч і безплідно... тож постійте за вітчизну й ви... Довіряю твоїй відданості й честі себе та її! – король простягнув руки.
– Присягаюся Господнім судом, тілом замученого сина й щастям моєї батьківщини! – упав перед ним Богдан навколішки й поцілував край його вбрання.
– Нехай же береже тебе й усіх вас милосердний Бог! – король поклав руки на голову писаря і, схвильований, зворушений, вийшов із королевою з кабінету.
XXV
Поспішав Богдан, коли їхав до Варшави, обирав найкоротші й безлюдні дороги, об'їжджав містечка та села і, пригнічений тяжкими думками, майже не звертав уваги на картини народного побуту, що миготіли перед ним. Тепер же, повертаючись із Варшави, він їхав повільно, не поспішаючи, і не глухими дорогами, а людними, зупиняючись у селах, містечках і містах. Самого Богдана було не впізнати: від жовчності, роздратування й глухої похмурості не залишилося й сліду; навпаки, в його очах грали відвага й радість, голова була піднесена гордо та владно, на смаглявому обличчі палав рум'янець енергії. Його супутники, панове, дивлячись на свого батька, теж повеселішали і, заломивши набік шапки та відкинувши за плечі киреї, сиділи так легко й невимушено в сідлах, немов поверталися з якоїсь веселої гулянки, а не з далекої та виснажливої дороги. Якщо Богдан заїжджав до укріплених містечок на день чи на два, знаходячи пристойний привід побувати і в замку в коменданта, і на валах, і на вежах, то козаки поглядали один на одного й, багатозначно хитаючи головами, примовляли: "Господь його святий знає, а щось батько думає-гадає!" Коли ж наших подорожніх прийняли під сріблястий покров рідні волинські ліси, то козаки так повеселішали, що навіть затягнули пісню:
Гей, хто в лісі, озовися,
Та викрешем огню,
Та запалим люльку –
Не журися!
Ступивши на руські землі, Богдан не подався просто до Києва, а почав мандрувати Волинню, заглядаючи на хутори й у села, придивляючись до всього навколишнього, кидаючи то тут, то там полум'яне крилате слово... Їде, наприклад, він полем, побілілим від інею, і бачить на ньому копи хліба, покинуті, розмочені дощами, розбиті осінніми бурями, – ну, і зупинить селянина, який проїжджає повз нього:
– Чий це хліб?
– А чий же, як не наш, вельможний пане? – відповість йому той, знявши шапку.
– Чому ж ви його не прибрали з поля? Зайвий, чи що?
– Де там, пане! Полову їмо... а збирати часу немає, – усе за панською роботою: то жали, то орали, а тепер гній возимо...
– Чого ж ви не вткнете свого пана головою в гній? Ех, вільні люди! Самі простягають шию в ярмо! Пухнуть із голоду, а свій святий хліб гноять... За це вас і карає Господь... Адже пан на село один, а вас скільки? – насуне Богдан шапку на очі й швидше проїде повз цю ниву.
А то, пробираючись стежками до криниці, бачить він, що маленька дівчинка набрала відро води й ховається з ним за кущем. Підійшов до неї Богдан, а дівчинка – у сльози, та йому в ноги: "Ой, помилуйте, пожалійте, більше не буду!"
– Та що ти, дитино, Бог із тобою? Чого плачеш? Чого злякалася? – приголубить її Богдан.
– Мама недужа... не встає, – схлипує заспокоєна дівчинка, – гарячка пече її, пити хоче... А жид не дозволяє задарма брати з криниці воду... А в мене грошей немає...
– На ось таляр, віднеси своїй мамі... та скажи батькові, що король звелів землі у панів повідбирати...
А якось на узліссі натрапив він на таку сцену: жид, мабуть, місцевий посесор, упіймав молодицю з оберемком хмизу й, розлютившись, звалив її ударом кулака та почав топтати ногами, а коли на зойки нещасної прибіг її чоловік і став заступатися, благати, то жид і йому вліпив ляпаса... Закипіло в Богдана серце, потьмяніло в очах, і він, забувши про обережність, налетів та крикнув:
– Що ж ти, виродку, дозволяєш топтати ногами дружину? На дерево його, на прохолоду!
Досить було одного окрику: за хвилину посесор уже теліпався на дереві, а приголомшений мужик стояв у заціпенінні, усвідомлюючи, який жах навис над ним за цей учинок.
– Молодець! Так із ними й треба! – підбадьорив його Богдан. – Якщо тобі тут не сховатися, то тікай на Запорожжя, там усіх, хто не баба, приймають, а дружину влаштуй у Золотаревому, що за Тясмином, поблизу Дніпра... у хорунжого Золотаренка, скажи, що Хміль прислав... Ось тобі й на дорогу, – тицьнув він йому в руку дукат – та й був такий.
Після такого випадку Богдан наважиться заїхати до якогось села лише надвечір, миль за десять, і скромно зупиниться біля корчми, пошле по хатах Книша нібито шукати провізії, а сам підсяде в корчмі до земляків і, частуючи їх оковитою та медом, заведе такі розмови:
– А що у вас, люди добрі, добре тут, мабуть, живеться, не так, як у нас?
– Смієшся ти, видно, пане козаче, – відвернеться з образою й тяжким зітханням виснажений працею співрозмовник, – та в нас тут так знущаються з народу ляхи та посесори, таке влаштували пекло, що дихати нічим, останні часи настають...
– Скажи на милість! – похитає головою Богдан, удаючи здивування.
– Ох, пане, – втрутиться в розмову й інший селянин, – не знаємо вже, де й захисту шукати, куди ховатися. Улітку ще можуть прихистити хоч ліси, та байраки, та густі очерети й лози, а взимку – хоч в ополонку! Куди не поткнешся – пазурі посесорів та лядський канчук!.. – І, боязко озирнувшись навколо, почне він пошепки розповідати сумну й довгу повість про обурливі насильства та звірства, які чинять тут над ними: землі, мовляв, усі відібрали, воду забрали, майно пограбували... женуть на панщину щодня, та на яку – каторжну, без відпочинку, без пощади... деруть із нас шкуру, вішають, топлять... Живі люди всі в струпах, рани не загоюються...
– Еге! Так і у вас не солодко... – зітхне Богдан. – І куди не поїдеш, усюди один стогін, один крик... Не молимося ми, мабуть, Богові... забуті ним...
– Та де ж молитися, коли й церкви немає? – сумно хитає головою один зі співрозмовників. – Спочатку дерли з нас за Божі служби, за відправи, а потім і зовсім відібрали...
– За те, гадаю я, браття, і гнів Господній на нас, що ми віддали в руки ворогів та поганців його святині, не стали за них грудьми до останнього подиху, – докірливо підвищить голос Богдан і блисне очима.
– Та як же було стояти, – заперечать схвильовані селяни, – коли на їхньому боці сила: і мушкети, і списи, і шаблі... а в нас голі руки, та й ті змучені непосильною працею?
– Клади життя своє за милосердного Бога, за служителів його, за його храми, і він віддасть тобі сторицею... А хто голови своєї шкодує заради Бога, а підставляє її проклятому невірі чи панові, від того й Творець відвертає свій лик і попускає його на наругу та ганьбу в руки нечестивих.
– Ох-ох-ох! Грішні ми! – зітхнуть усі й безнадійно опустять нечесані, патлаті голови.
– Та ж зрозумій, пане лицарю, – після довгої, тяжкої хвилини мовчання озветься хтось несміливо, добираючи вагомі виправдання, – нас жменька, купка... Ну, хто й наважився був, то з тих живцем поздирали шкури, а над родинами познущалися.
– Знущаються з наших родин однаково, – підійде іноді до співрозмовників ще один селянин із похмуріших та озлобленіших, – чи мовчимо ми й гнемо під кий спини, чи несміливо загомонимо – однакова честь! Ось минулого тижня приїхали до економа якісь гості; ну, відомо, – жерли, лопали, пили, а потім для їхньої розваги зігнав пан дівчат на подвір'я, вважай, дітей... А молода вдова Кульбабиха таки не віддала на наругу своєї красуні доньки: бачить, що ніхто її криків не слухає, а самій відстояти сил немає, то вона схопила ножа в руку, крикнула: "Прости мене, Боже!" – і встромила того ножа в серце своєї доньки, а сама кинулася сторч головою в криницю...
– А-а!! – застогнав, заревів Богдан і залпом випив кухоль горілки. – Ось, виходить, слабке Боже створіння, баба, а зуміла відстояти честь своєї доньки й себе врятувати від мук: хто не боїться смерті, того всі бояться...