– Тільки не насміхайся, пане ктиторю, які ми ясновельможні? Такі самі безправні харпаки, як і ви, як і весь руський люд: дозволили пани перебідувати день, життя не відібрали, то й за це їм у ноги, а не дозволили, ну й теліпайся на палі або гойдайся на мотузці!
– Ох, правда, правда! На вас тільки, лицарів, і надія.
– Надія на Бога... А панотець тут, удома?
– Тут, тут... Прошу покірно вашу милість до господи...
XXVII
Богдан увійшов до досить просторої світлиці й, кинувши швидкий погляд, помітив, що переодягнений Нечай уже сидів на лаві із запорожцем та ще двома поважними старими, а посеред хати стояв високий на зріст і міцної статури чоловік у простому нагольному кожусі та змащених чоботях. Важко було відразу визначити, до якого стану він належав: темна, з легкою просіддю борода виключала в ньому козака або міщанина, адже останні голили бороди, дозволяючи собі, та й то зрідка, відрощувати їх лише в глибокій старості; виразне й непохитне до суворості обличчя не могло належати забитому селянинові; нарешті, жебрацьке вбрання не давало змоги визнати в ньому пана чи священника.
Богдан зупинився й запитально поглянув на господаря.
– Благословенний, хто гряде в ім'я Господнє, – вивів його з подиву незнайомець, піднявши для благословення руку.
– Батюшка, панотче, – зніяковів Богдан і квапливо підійшов до руки.
– Так, вигнаний пастир пригнобленої отари, служитель відібраного псами престолу, але не той, хто скоряється перед ворогом, а той, хто насмілюється знову й знову виступати проти нього, паки й паки *.
– О, якби такі думки були в серцях пограбованих і обпльованих, – вигукнув Богдан, – тоді б стогін на нашій землі перетворився на переможну пісню!
– І перетвориться, і засяють храми Господні, і священники зодягнуться у світлі ризи! Повставайте-бо, кажу вам, гостріть ножі, точіть шаблі, за праведну справу – сам Бог!
* Паки – знову, ще раз (старослов.).
– Велебний отче! Велике твоє слово; тремтять наші серця відвагою, але душа знемагає від убогості... Чи нам, грішним, братися за це?
– Усі ми грішні й убогі перед Господом, – зсунув чорні, широкі, майже зрослі брови отець Іван, і його обличчя набуло похмурого, погрозливого виразу, – але вбозтвом виправдовувати свій страх – гріх, перед Богом гріх! Чи ж нам жаліти власного життя, коли весь народ у ранах, храми в запустінні, святі вівтарі осквернені? Повставайте, кажу вам, святіть ножі! Повставайте й ви, слабкі жінки, і діти, і старці! Мужайтеся духом, віруйте, бо горе вам, маловірні, глаголить Господь!
– Нехай буде все за словом твоїм, – схилив голову Богдан, – а життів своїх ми не пошкодуємо! Благослови ж сугубо * мене й усіх нас, панотче!
* Сугубо – тут: удруге.
Нечай, запорожець, двоє старців, кілька козаків і поважні міщани вже стояли навколо Богдана перед батюшкою. Отець Іван вийняв із-за пазухи кипарисовий хрест, що висів у нього на шиї на простій мотузці, й осінив ним присутніх:
– Благословення Господнє на вас завжди, нині, і повсякчас, і на віки вічні.
– Амінь! – дружно відповіли присутні й підійшли до святого хреста.
– Ну, здоров будь, друже, – простягнув до Богдана руки Нечай, – від тебе не сховаєшся, таке вже гостре око!
– Та важко й не впізнати Нечая, – обійняв його Богдан, – таких же велетнів в Україні, мабуть, і пари не знайдеш!
– Е! Куди вже нам! Тобі, брате, чолом! Давно не бачилися... У нас ходили погані чутки, а ось, хвала Богу, ти бадьоріший і сильніший духом, ніж раніше, отже, "прийшов час – закис квас, а добре пиво – заграло на диво!"
– Аби тільки вистоялося... – замислився на хвилину Богдан. – Ну, що ти, друже, увесь цей час робив?
– Дзвонив на бандурі по ярмарках і базарах, та не сам, а підібрав собі й товаришів, обійшли ми вздовж і впоперек рідний край: сухий порох скрізь, тільки й чекає іскри...
– А ось із Божою допомогою викрешемо: кремінь у нас свій, пани витесали, а кресало я добре роздобув...
– Ех, славно! – потер руки Нечай.
– А що, Богуна не бачив? Я його після похорону моєї дружини втратив із поля зору.
– Бачив, бачив! Похмурий, мов хмара, а очі, як у вовка, горять, нишпорить, розносить вогонь серед козацтва, а то іноді з голотою влаштовує забави панам або витівки жидам...
– Сокіл! Ураган! Аби тільки завчасно не попався...
– Надійні крила! – упевнено зауважив Нечай і озирнувся, почувши дзенькіт пляшок.
– Ну, тепер милості просимо, закусіть, чим Бог послав, – запросив ктитор своїх гостей до столу; його дружина тихенько вже поставила на стіл дві миски, від яких здіймалася пара, одну з гречаними рваними галушечками в грибній юшці, а другу, повну пісних вареників із капустою, та велику флягу горілки й глек березневого пива; тепер вона стояла біля столу й припрошувала та розсаджувала гостей, змітаючи рукою пил із лав та ослінчиків.
Господар налив усім по добрій чарці оковитої, батюшка пригладив бороду, волосся, поправив косу й, узявши в правицю чарочку, сказав:
– На славу Предвічного Бога! Нехай зникнуть із лиця землі всі гнобителі віри й поневолювачі струджених і обтяжених!
– На погибель ворогам! – вигукнули всі й осушили налиті чарки.
Коли голод було втамовано й гостинні господарі налили всім гостям у великі глиняні кухлі чорного пінистого пива, Богдан почав розповідати жадібним слухачам епопею своїх нещасть, ошуканих надій, образ і глузувань.
– Не нарікай, брате, – зауважив батюшка, коли Богдан сумно замовк, роз'ятривши розповіддю свої рани, – бо жодна волосина не впаде з голови без волі Отця нашого Небесного... Тяжко нам терпіти біди, а в них, можливо, криється зерно благополуччя: хто може пізнати Божий промисел? Шляхи його несповідимі. Якби над тобою не сталося лиха, ти не підняв би повстання: у самій Господній карі є милість. Ось мене вночі, у лютий мороз, викинули з родиною з хати, викинули нас без одягу й замкнули у свинячому хліві. Ну, я сяк-так витримав, а дружина й діти захворіли на гарячку та померли. – Він говорив рівним, нездригненим голосом, немов усе в ньому заніміло й стало недосяжним для болю, лише чорні брови його зсувалися, а очі ставали похмурішими. – Відібрали в мене й храм Божий, і залишився я, як багатостраждальний Йов{272}, без даху над головою, сирий та убогий... Але я не нарікав, а гартував серце в горнилі. Добрі люди прихистили мене, жебрака, прикритого лахміттям, – він кинув погляд на своє жебрацьке вбрання.
– Любий панотче, – озвався якось зніяковіло й несміливо ктитор, кліпаючи очима та змітаючи рукою хлібні крихти, – і я, і парафіяни з великою радістю б і всяке облачення... вашій милості...
– Господи, та ми б не знаю що, – ударив себе кулаком у груди старий міщанин, – та батюшка...
– Не захотів жертви! – перебив його отець Іван, і ще похмурішими, темнішими стали його очі, а обличчя набуло навіть злобного виразу. – Нехай відсохне в мене рука, заніміє язик, якщо я коли-небудь дам заробити мерзотному орендареві, якщо допущу торгувати ім'ям Господа мого, святим обрядом нашої благочестивої віри! – Він смикав, немов рвав, свою бороду й стискав у кулаки могутні долоні. – Я не прощаю осквернителям і зневажникам вівтаря, – сам Христос, Син Бога Живого, вигнав із храму мотуззям торгашів... І ми повинні наслідувати його приклад! Бог бачить моє серце: не за себе, за нього палає воно гнівом, і горе їм, гонителям віри, – горе латинянам, горе уніатам, горе гнобителям, погибель, гнів Божий на них! – він шумно втягнув повітря в богатирські груди. – Горе, кажу, і вам, що боїтеся піднятися на захист свого Бога! Вони хотіли скластися, останні гроші свої несли, щоб купити мені ризи й заплатити за відправу жиду! Але ні, ні, – він ударив кулаком по столу, – я заборонив це моїм парафіянам! Та й не маємо ми права на слово Боже, коли допустили ворогів до скинії завіту... Нехай помирають без хрещення діти, нехай сходяться люди, мов вовки, без благословення Божого, нехай не очищає нас святе причастя... Горе нам, ми самі заслужили Господній гнів. Я, вигнаний пастир, служитель вівтаря, блукаю, мов вовк-сіроманець, молюся лише потай, щоб Господь підняв свій народ на святу справу! Я сам тоді підпережуся мечем! І присягаюся, що не вдягну доти священного облачення, доки не побачу у славі й силі свою церкву! Ізраїль, коли в нього відібрали храм, розбив тимпани й кимвали * і не став на догоду своїм поневолювачам співати священних пісень, так і ми... Так я навчаю свою паству. Але ми не сядемо на ріках Вавилонських стогнати й плакати, а краще помремо й тілесною своєю смертю подолаємо смерть нашого духу!
* Тимпани й кимвали – давньоєврейські музичні інструменти: тимпан – півкуля, обтягнута шкірою, використовується й нині в оркестрах; кимвал – інструмент, подібний до мідних тарілок.
З кожним словом голос батюшки міцнішав, обличчя набувало натхненного виразу грізної відваги.
– Помремо! – провів рукою по очах Нечай. – Ех, і батюшка ж рідний, козацький піп-лицар! Та ось за таке святе слово, хай я буду вражий син, якщо не пішов би зараз трощити голови й свою підставляти під обух!
– Саме так, – вигукнув і запорожець, – кожне слово панотця – мов молот: так і б'є по серцю, так і вибиває на ньому незгладимі тавра!
– Правда, правда! – підтвердили й решта глибоко зворушених слухачів.
Богдан мовчав; але хвилювання охоплювало його могутньою хвилею й наповнювало серце якимось новим, неосяжним захватом: він відчував, що виплекані горем слова цього священника-мученика роздмухують тихий вогонь у його грудях у бурхливе полум'я, але це полум'я не спопеляє його відваги, а загартовує її в незламну сталь.
– Дякую вам, діти, – твердо сказав батюшка, – я знаю вас, ви знаєте мене; прийде час – і кожному воздасться за ділами його, а час близький! Близький, близький, кажу вам... – він помовчав, немов у безмовній молитві, на мить підвівши очі до неба, потім раптом спохмурнів і, звівши широкі брови, похмуро продовжив: – Вони, ці пси, а не служителі віри, побачивши, що з оренди храму не виходить ґешефту, задумали осквернити його й перетворити на хлів, але... не вдалося їм справити торжество наруги, – він люто втупився в простір і затнувся, – Господь не допустив цього й обернув на попіл свою святиню...
Усі були схвильовані й приголомшені зізнаннями улюбленого батюшки та похмуро мовчали.
– Отче святий і велебний, – велично підвівся Богдан, немов помолоділий і окрилений новою силою, – твоє стражденне серце, що болить за тебе й за всіх, твоя непохитна віра, твій подвиг вдихнули в мене бадьорість і окрилили мою збентежену душу відвагою!..