Так, я задумав підняти свій меч за потоптану в багнюку нашу віру, за пограбованих і принижених братів, за нашу руську землю! Туга налягла на її широкі груди; у кайданах, у крові наша годувальниця-мати, її пісні перетворилися на стогони, її усмішка спотворилася в передсмертну судому... Так, ми за неї й за нашу віру поляжемо всі до одного! Сподіваюся на милосердного Бога, що він вдихне в серця лицарів і під'яремного люду відвагу й що всі ми повстанемо на боротьбу за святу справу!
– Благословенний Бог, що промовляє твоїми устами, брате! – підняв угору хрест панотець. – Нехай же він підпереже тебе й усіх вогненними мечами та зміцнить на горе ворогам і на помсту! – він осінив усіх хрестом і обійняв Богдана.
– Отаман наш! Батько! Спаситель! – підходили до Хмельницького зворушені козаки й міщани.
У цей час до світлиці вбігла перелякана дружина ктитора й стривоженим голосом повідомила: "Батюшко! Мітла на небі!"
Усі посхоплювалися зі своїх місць і кинулися на подвір'я; там уже стояв натовп і мовчки дивився вгору, охоплений забобонним страхом: справді, на західному схилі темного, всіяного зорями неба кривавим блиском сяяла нова велика зоря з хвостом, вигнутим на зразок шаблі. Комета, очевидно, з'явилася давно{273}, але через хмари, що затягували небо, раніше її не було видно.
Немов скам'янівши, усі завмерли від жаху перед грізним небесним знаменням.
– Дивіться, дивіться, маловірні! – натхненно вигукнув батюшка, простягаючи руки до знамення. – Це Господь грізно промовляє до вас із небесної височини. Терпіння його вже вичерпалося, праведний гнів дозрів і навис над вами! Горе вам, якщо ви через малодушність і тепер станете противитися його волі, накресленій вогненним знаком! Повстаньте ж, очистіться постом і молитвою та підніміть указаний меч на захист святих храмів і волі! Настав-бо слушний час, настав час суду й відплати, настав час визволення!
Охоплені жахом, приголомшені словами, усі впали навколішки, не відриваючи очей від кривавої зловісної зорі...
Стояла вже справжня зима, коли Богдан нарешті дістався Києва. Широкою просікою лісу, що простягався далеко за містом, швидко наближалася до знаменитих Ярославових валів{274} група вершників. Гучно відлунював стукіт кінських копит у тихому, немов зачарованому лісі. Коні йшли бадьорим галопом. Панове, заломивши набік шапки й подавшись у сідлах уперед, немов поспішали на герць, – такою завзятістю світилися їхні очі; здавалося, весела пісня ось-ось зірветься з їхніх уст, лише зосереджене мовчання отамана змушувало їх мовчати. Він їхав попереду всіх; з-під низько насунутої шапки виднілися тільки зведені брови та похмуро палаючі очі; губи його були міцно стулені, а глибокі зморшки, непомітні раніше, тепер різко проступали і навколо очей, і біля рота.
Ліс починав рідшати; підвівшись у стременах, уже можна було помітити позолочені бані святої Софії, що іноді виринали з-за верхівок дерев.
– Гей-гей, хлопці, – нарешті отямився Богдан, – додайте жару! Як на мене, то вже й Золоті ворота недалеко!
– А так, так, батьку, за ліском рівнина, а там уже й вали, і ті самі ворота! – озвалися козаки.
– Отож-бо, а ми немов сметану веземо! Ну ж, жвавіше! – скомандував Богдан.
Коней пришпорили, і частий стукіт копит об замерзлу дорогу наповнив увесь ліс.
Невдовзі густий бір перейшов у низькорослі чагарники, і за кілька хвилин вершники виїхали на широку засніжену галявину.
Дорога то спускалася, то підіймалася хвилястими пагорбами. Піднявшись на один із них, Богдан побачив просто перед собою вдалині високі вали, що тягнулися широким півколом. Вигляд їх був такий гарний і величний, що Богдан мимоволі притримав свого коня. Вкриті густим сніговим килимом, вони здавалися ще величнішими й грізнішими, ніж були насправді. Навколо них простягався глибокий рів, посередині здіймалася висока позолочена кам'яна арка з невеликою церквою, збудованою на її вершині. Підйомний міст був опущений, ворота відчинені, а біля них із боку поля виднілася купка прив'язаних коней. З-за високих валів яскраво виблискували на сонці бані святої Софії.
Богдан скинув шапку й, побожно перехрестившись, уклонився і праворуч, і ліворуч; його приклад наслідували й решта козаків.
У морозному повітрі було тихо й спокійно. Богдан не відривав погляду від Ярославових валів.
– Ех, панове браття! – нарешті вихопилося в нього. – Було ж колись і в нас своє сильне князівство, міцно тримало воно руську землю, хоробро відбивалося від татар та інших ворогів... Було, та загуло!.. – він глибоко зітхнув, гарячий рум'янець укрив його обличчя. – І розвіялися ми тепер, немов розметана бурею отара, без ватажка й без пастиря. Ну, та ж "не на те козак п'є, що є, а на те, що буде!" – вигукнув він уже бадьоро і, торкнувши коня стременами, швидко помчав уперед.
За чверть години вони зупинилися біля самих Золотих воріт. Це було, власне, велетенське склепіння, складене з величезних цеглин і необтесаного каміння, залитих цементом; позолота подекуди зовсім стерлася, а в інших місцях іще яскраво блищала. Посередині склепіння були влаштовані важкі ворота, а над ними височіла у вигляді вежі маленька церква. Біля воріт коло розкладеного багаття грілася польова міська * варта. Відповівши на її запитання, Богдан та його супутники в'їхали під похмуре склепіння Золотих воріт.
* Мейська – міська.
– Оце робота так робота, панове, – зауважив він козакам, уважно оглядаючи і ворота, і рів, і вали. – Коли будувалося, а й тепер пошукай-но таких фортець – і ніде не знайдеш! Гармата не візьме – де там! Так, колись ці укріплення, та хоробре військо, та добрий військовий запас, – він дедалі більше пожвавлювався, милуючись укріпленнями, – рік, два витримали б облогу й оком не змигнули б! Чи не так я кажу?
– Так, так! – весело відповіли панове, переймаючись його пожвавленням.
– Отож-бо! Та хіба мало в нас в Україні таких твердинь, – зітхнув Богдан, уже сідаючи на коня, – тільки користі мало, коли всі вони не в наших, а в лядських руках!
Від Золотих воріт пролягала широка вулиця, що впиралася просто в огорожу святої Софії. Праворуч і ліворуч уздовж неї тягнулися низенькі будиночки; над входами багатьох із них теліпалися солом'яні віхи, які означали, що в цих гостинних оселях можна випити і меду, і пива, і оковитої, та ще й поговорити з якоюсь обізнаною й тямущою людиною. Зупинившись біля першого ошатнішого з них, Богдан зіскочив із коня й звернувся до своїх супутників:
– Ну, панове, тут можна поки що й відпочити з дороги, і випити чарчину-другу, та й заодно розпитати, що і як у місті.
XXVIII
Козаки не змусили повторювати запрошення і, прив'язавши своїх коней до залізних кілець, убитих у стовп біля входу, поспішили зайти до шинку. У кімнаті перебувало кілька поважних відвідувачів. Богдан сів за окремий стіл і наказав подати собі та своїм супутникам дещо на зуб і для горла. Його поява привернула загальну увагу. Містяни почали про щось тихо перешіптуватися, поглядаючи в його бік, і нарешті найстарший із них підійшов до Богдана та, вклонившись, шанобливо звернувся до нього:
– Чи не славного чигиринського сотника бачимо ми перед собою?
– Якщо того, про кого запитує пан, звали Богданом Хмельницьким, то він справді має задоволення бачити пана.
– Так, так, він самий, він самий! – радісно вигукнув старий, і все його сиве добродушне обличчя осяяла тепла усмішка. – Ну, дозволь же, пане сотнику, обійняти тебе й сказати, що ми вже давно на тебе чекаємо! – і вони по-дружньому обнялися та поцілувалися.
– Та звідки пан мене знає? – здивувався Богдан. – Ось скільки не ламаю голови, а не можу пригадати, де зустрічався з паном?
– Звідки знаю? – добродушно всміхнувся старий. – А бачиш, перед грозою завжди вітер віє та хмари жене, от вони й принесли нам звістки про тебе... Усе ми знаємо, – багатозначно промовив він, – і душею вболіваємо...
– Та хто ж сам пан буде? – вигукнув уже остаточно здивований Богдан.
– Іван Балика, цехмейстер * кушнірів і братчик нашого славного Богоявленського братства.
* Цехмейстер – старшина цеху, тобто об'єднання міських ремісників за професійною ознакою (кушніри, кравці, ковалі тощо).
Богдан палко обійняв старого ще раз і з почуттям промовив:
– Господь посилає нам випробування, він же посилає й розраду.
– Так, так, – кілька разів кивнув головою Балика, – у ньому вся розрада, у ньому... Одначе, як я бачу, пан сотник їде до Нижнього міста{275}, ми будемо супутниками, – туди їду і я!
– Дякую за ласку; справді, мені починає щастити, – шумно підвівся Богдан. – Давно вже я в Києві був, іще коли доводилося пам'ятну шкільну чашу пити!{276} Пан цехмейстер розповість, що тут діється і як поживають панове київські містяни.
– Ну, голос у нашої пісні скрізь один! – глибоко зітхнув цехмейстер. – Чув уже її, гадаю, пан сотник у кожному містечку, в кожному городку... Надія на Бога, на нього одного, – прошепотів він ледь чутно й додав голосно, – ну, а якщо показати щось панові, – з дорогою душею, бо народився тут, жив, та й помирати збираюся ніде інде, як тут!
Подорожні розрахувалися й вийшли із шинку. Відв'язавши коней, вони скочили в сідла й повільно рушили вулицею, що вела до святої Софії. Цехмейстер їхав поруч із Богданом, трохи попереду решти.
– Так-то так, пане сотнику, – говорив він неголосно, похитуючи своєю сивою головою, – хто чим може, хто чим може... Так!.. Де вже нам підняти зброю? Не втримається вона в наших руках. Бачиш, – він простягнув йому жилаву руку, що безперестанку тремтіла, – і нитку ледве донесе до голки... Тяжка наша праця... Не вояцька забава... Недарма шиї та спини гне до самої землі... – Цехмейстер замовк і пожував губами.
– Хто ж сперечається! – вигукнув Богдан. – Не самою шаблею можна допомогти.
– Так, так! – пожвавішав цехмейстер. – І ти не думай, пане сотнику, що ми тільки над своєю роботою гнемося та на наше спільне горе не зважаємо! Ні, боремося, боремося до останку. Ось, сам знаєш, братство заснували{277}, тепер уже й школи в нас, і колегії, і елліно-словенські, і латино-польські{278}, і друкарська справа, усе, слава Богу, на моїх очах, от хоч і відходжу до Бога, а серце радіє, вдалося нам, сірим і темним, із пишнославними латинянами поборотися!
– Аякже, аякже, чув! – підтримав Богдан.