– Багато чув я про тебе від нашого славного Богуна; говорив він мені, що ти допомагаєш тут козакам і ділом, і душею, що ти збираєш тут із навколишніх сіл пограбованих і своїм коштом споряджаєш на Запорожжя.
– І правду він сказав; присягаюся своєю правою вірою, – поривчасто перебив його Крамар, – усе, що маю, усі статки мої, усе віддам, аби тільки ширилася сила козацька, і вірю, що Господь не забере мене, доки не побачать очі мої, як повстане він у гніві та ярості синів своїх!
– Я знав це, тому й прийшов до тебе, – твердо промовив Богдан, і його погляд зустрівся з палаючим поглядом Крамаря. – Багато чув я про Київське братство й приїхав сюди, щоб прилучитися до нього душею й тілом та шукати в братів братньої допомоги, бо істинно кажу вам: "Настав час, і година приспіла".
– Нехай буде благословенний той день, коли ти прибув до нас, – гаряче вигукнув Крамар, схиляючись перед Богданом, – як висохла земля дощу, так чекали ми на тебе всією душею!..
XXIX
Уже вечоріло, коли Богдан вийшов у супроводі свого нового знайомого на широку ратушну площу. Купці вже замикали крамниці важкими засувами; на дахах гостроверхих будинків запалювалися тьмяні олійні ліхтарі; рух ущухав, але допитливі містянки ще сиділи на лавочках біля своїх воріт і співчутливо похитували головами, передаючи одна одній гарячі новини дня. У повітрі відчувався легенький морозець, зорі на небі яскраво спалахували; сніг поскрипував під чобітьми перехожих. Обійшовши високу й похмуру будівлю ратуші, Богдан і Крамар підійшли до муру Братського монастиря{282}. Дерев'яними сходами вже піднімалося чимало містян. Усі йшли тихо й поважно, без галасу та розмов. Богдан знову зі здивуванням помітив, що всі, хто траплявся їм назустріч, шанобливо знімали шапки перед його новим супутником.
Пройшовши під склепінням дзвіниці, вони вийшли на широке подвір'я, посеред якого височів чудовий новий храм із п'ятьма позолоченими банями; праворуч і ліворуч тягнулися довгі будівлі.
– Усе своїм коштом, – пояснив йому Крамар, указуючи на храм, – допоміг іще московський цар{283}, дякуємо йому, а решту все самі.
Повернувши ліворуч, вони ввійшли до вузького коридору зі склепінчастою стелею. За кілька кроків він розширювався й утворював просторі сіни; праворуч і ліворуч вели двоє низеньких темних дверей, біля кожних стояло по двоє містян.
– Братчику! – звернувся до одного з них Крамар. – Відведи нового брата до збройної світлиці; ти повинен, пане сотнику, залишити в ній усю свою зброю, щоб ніхто не ввійшов на нашу братню бесіду зі зброєю в руках.
Сказавши це, Крамар указав братчикові на Богдана, а сам пройшов у праві двері. Богдан пішов за своїм провідником. У невеликій кімнаті, до якої вони ввійшли, вже перебувало кілька містян; кожен із них знімав свою зброю і, поклавши її, виходив звідти. Тиша й стриманість, із якими рухалися та розмовляли всі ці люди, знову вразили Богдана. Наслідуючи їхній приклад, він зняв усю свою зброю й вийшов слідом за ними до сіней. Містянин, який стояв біля дверей, розчинив перед ним низенькі двері, і Богдан увійшов до великої кімнати з такою самою низькою склепінчастою стелею. У кімнаті було світло. Перед Богданом одразу замиготіло безліч людей, великий стіл із запаленими на ньому канделябрами, шестеро поважних містян, що сиділи біля нього... Хоча через яскраве освітлення він не міг відразу розгледіти їх, усе ж йому здалося, що два обличчя були знайомі. Придивившись знову, він із подивом помітив, що на головних місцях за столом сиділи обидва його нові знайомі. Їхні обличчя, яскраво освітлені восковими свічками, були серйозні й зосереджені. Здавалося, вони цілком доповнювали один одного. Тоді як обличчя Балики з його вицвілими старечими очима дивилося надзвичайно ласкаво й добродушно, обличчя Крамаря, з його вічно насупленими бровами, мало енергійний і суворий вираз, а очі, що раз у раз спалахували, свідчили про невідступну думку, яка повсякчас палила його фанатичним вогнем. Праворуч від них сиділо ще по двоє містян. Тепер Богдан міг розгледіти й величезну кімнату з ретельно зачиненими вікнами, схожу на монастирську трапезну. Заставлена довгими лавами, вона була повна народу. Перед Богданом відкрився цілий ряд немолодих, зморшкуватих облич, змучених і стомлених, але з виразом якогось тихого й теплого світла в очах. Люди сиділи один біля одного тісно, впритул, аж до кінця кімнати, що вже губився в напівтемряві. Коли Богдан увійшов, двоє братчиків, які стояли біля дверей, також зайшли слідом за ним і, засунувши важкий засув на дверях, зайняли свої місця.
У кімнаті було тихо й урочисто, немов у церкві. Богдан відчув, як у його серці ворухнулося щось тепле й радісне, близьке й рідне до всіх людей, які тут зібралися.
– Любі панове братчики наші! – голосно почав Балика, підводячись зі свого місця й спираючись руками на стіл. – Радісною звісткою відкрию я сьогоднішнє наше зібрання: чули ви, певно, не раз про пана військового писаря чигиринського Богдана Хмельницького, про ті тяжкі труди, яких він не раз зазнавав заради рідної землі, і про ту тяжку кривду, якої зазнав він від сейму та вельможних панів. Господь привів його до нас. Господь, який благословив наше скромне братство, бажає зміцнити його могутньою рукою.
У кімнаті почулося пожвавлення. Усі обличчя ожили, усі голови закивали, схиляючись одна до одної, шепочучи радісні, живі слова. Здавалося, ніби весняний вітерець зашелестів в осінньому листі, яке ще не опало, несучи йому, уже віджилому, звістку про світло, про сонце, про нове життя, нову весну.
– Але перш ніж прийняти тебе до своїх любих братів, – підвівся з місця Крамар, і все зібрання знову замовкло, – ми запитаємо тебе, пане сотнику, чи з доброї волі й охоти бажаєш ти вписатися до нашого братського "Упису", як глаголить нам апостол: "Єдино в любові будете вкорінені й утверджені", і горе тій людині, через яку приходить спокуса!
Крамар сів, і погляди всіх присутніх звернулися до Богдана.
– Любі й шановні панове братчики, міщани, містяни й лицарі київські, – почав він схвильованим голосом промовляти встановлену формулу відповіді, – довідавшись про преславне й найлюбіше братство ваше Київське, а маючи істинну й непохитну волю свою, прошу вас, не відмовте мені в прийнятті до ваших братів, бо вдаюся до вас усім щирим серцем своїм і присягаюся перебувати одним із братів цих, не відступаючи від братства до самої останньої години моєї, не противитися жодному його обов'язкові, а з ворогами його боротися всім тілом і душею.
Немов легкий шелест, пробіг усіма рядами тихий, схвальний шепіт.
– Панове братчики наші, – знову підвівся Крамар, – хоч усі ми знаємо й шануємо пана писаря як одного з найкращих лицарів війська Запорозького, але не відступімо ні для кого від раз установлених нами правил та артикулів: отже, хто з вас, любі братчики, має сказати щось не на добру славу пана писаря, говоріть від чистого серця, щоб не прийняли ми до нашого братства ні Ананії, ні Юди, ні Фоми!{284}
Усі мовчали, але з облич містян Богдан ясно бачив, що всі вони дивляться на нього з любов'ю й розчуленням і що тільки суворе правило стримує їхній порив та не дає йому вилитися в захоплені вигуки.
– Отже, панове, ніхто з вас не скаже про шановного лицаря жодного лихого слова, тоді не скажемо й ми, – радісно й урочисто промовив Балика. – Приймаємо ж тебе, пане писарю, усі, як один, єдиним серцем, єдиною волею! – уклонився він у бік Богдана.
Богдан хотів був заговорити, але цієї миті підвівся пан Крамар.
– Стривай, пане писарю, – зупинив він його. – Перш ніж ти виголосиш перед нами братню присягу, – суворо сказав він, – ти повинен докладно дізнатися про наш статут і всі його артикули, бо за зраду їм ми караємо відступників вічним відлученням від нас.
– Слухаю й прилучаюся до них усім серцем і душею, – відповів Богдан.
– Брате витрикушу *, – звернувся Балика до одного з містян, які сиділи праворуч. – Принеси сюди з нашої скарбниці братську скриньку.
Тихо й безшумно підвелися двоє містян і відчинили низенькі двері, що містилися за столом, увійшли до маленької келійки й насилу винесли звідти оковану залізом скриньку, яку й поставили перед старшими братчиками. Пан Крамар зняв зі своєї шиї довгий залізний ключ і передав його Балиці. Балика відімкнув ним хитрий замок і вийняв жовтий пергаментний аркуш із величезною восковою печаткою, що висіла на шовковому шнурку, та, передавши його своєму сусідові праворуч, промовив:
– Брате витрикушу, читай наш братський статут, затверджений патріархом Феофаном, щоб відомо було всім і кожному, у чому присягаємося ми один одному й на чому стоїмо.
* Витрикушами називали двох із братів, обраних для нагляду за порядком і благоліпністю в церкві; вони ходили з кухлем для пожертв, роздавали братчикам свічки, ховали святі книги, посудини, облачення тощо. (Примітка автора).
Брат витрикуш підвівся й розгорнув довгий аркуш. Старші братчики сіли. Один Богдан стояв посеред кімнати. Усе навколо завмерло.
– В ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, – голосно й виразно почав брат витрикуш. – Послання до коринтян, глава VI. "Ви бо єсте церкви Бога жива, якоже рече Бог: Аз вселюся в них, і похожду, і буду їм Бог, і тії будуть мі людіє", – глаголить Господь Вседержитель.
Передмова до всіх благовірних православних людей будь-якого віку й сану. Возлюбленії, возлюбімо один одного, яко любов від Бога є, і всякий, хто любить, від Бога народжений є і знає Бога, а хто не любить – не пізнав Бога. Де ж любов полишена буде, усе разом розпадеться, бо без неї жодне дарування не встоїть. Не самим бо ім'ям і хрещенням християнство наше звершується, а братолюбством, бо ж і глаголить нам Господь: "Де єсте двоє або троє в ім'я Моє, там Я посеред вас"{285}.
У великій світлиці було так тихо, немов люди, що наповнювали її, завмерли й заніміли. Голос брата витрикуша лунав ясно й сильно в глибокій тиші, і, слухаючи ці теплі слова, Богдан мимоволі згадував розкішні й розгнуздані сеймові зібрання, сповнені пихи, егоїзму та зневаги. О, як не схожі вони були на цю тиху й сповнену любові братню бесіду! Щоправда, перед блиском і пишнотою сеймової зали велика світлиця з ретельно зачиненими вікнами та дверима здавалася похмурою й темною; щоправда, не лунали тут гордовиті, сповнені пихи промови й суперечки панства, а чулося лише тихе, просте слово, сповнене смирення та любові; щоправда, і згорблені темні постаті містян здалися б і жалюгідними, і смішними перед пишними вельможними панами, що сяяли золотом і коштовним камінням, але в цьому зібранні темних, гнаних людей відчувалося щось таке зворушливе й сильне, що переповнювало всю наболілу душу Богдана теплою та радісною хвилею.