– Хитро й дотепно! Я не помилився у військовій передбачливості й доблесті пана та цілком переконаний, що він виправдає їх.
– Увесь до захисту краю й до панських послуг, – Богдан зняв шапку й, зробивши нею шанобливий жест, насунув її ще нижче на брови.
Лише надвечір ліс почав рідшати, відкриваючи подекуди широкі, захищені з усіх боків галявини...
– Чи не відпочити нам тут? – звернувся Конецпольський до Богдана. – Місце затишне, люди відпочинуть, коні попасуться, та й нам полежати й перекусити не завадить. Так на коні натрусило – страх!
– Як його мосці воля, – ледь усміхнувся Богдан. – Тільки засиджуватися не можна, з татарами головне – швидкість і натиск...
– Заради Бога, вельможний пане, – почав благати пана старосту Чаплинський, – відпочинок! Сил немає... виснажені... у горлі пересохло... уся наша надвірна команда ледве тримається в сідлах!..
– Я накажу, з панського дозволу, – шанобливо нахилився Богдан до Конецпольського, – зупинити тут полк, покличу сюди й своїх розвідників... звідси рукою подати до узлісся.
– Чудово, – кивнув головою староста.
– Тільки, мій пане коханий, – не відставав Чаплинський, – переночуймо тут: уранці якось видніше, бадьоріше.
– Смерть зустріти вдень, та віч-на-віч, не бардзо...* – підсміявся Конецпольський і відразу ж, зіскочивши з коня на руки своїх гайдуків, зняв лати.
Богдан, віддавши накази, заглибився трохи праворуч у ліс, а Тимко – ліворуч. Зовсім близенько пролунали неприємні й різкі крики пугача та сови; у відповідь на ці крики здалеку почулося начебто завивання пугача.
* Не бардзо – не дуже.
Невдовзі на галявину вийшли двоє чоловіків, на вигляд волоцюг.
– А Ганджа, браття, де? – запитав їх Богдан. – Ти ж, Чортопхаю, був із ним?
– Уперед поскакав оглянути степ... – той оббирав реп'яхи та інші колючі й повзучі рослини, що обліпили й подерли його одяг. – Він уже раз був на розвідці й бачив недалеко за лісом купки татар; вони теж нишпорили, щоб щось винюхати.
– Гаразд! – схвалив отаман. – Ідіть до обозу, випийте по кухлику та знову на свої чати. Тимку, – гукнув він потім свого сина, – візьми із собою Ярему, та Гниду, та ще чоловік із п'ять і вирушайте на узлісся підзорювати!
– Добре, батьку, – бадьоро відповів Тимко, щасливий від доручення, яке йому дали.
– Якщо зустрінеш чималу купку татар, дай знати, а якщо собак п'ять-шість, то спробуй підкрастися й заарканити когось, а коли кинуться навтіки, то не женися: татарина в степу й куций чорт не впіймає.
– Добре, батьку отамане! – уклонився Тимко й пішов.
Козаки ще до настання ночі розпалили в глибині лісу багаття; кашовари взялися варити куліш; спутаних коней пустили на галявину; двома колами навколо табору розставили вартових.
Із пишного старостинського обозу принесли килими й подушки; загін кухарів і гайдуків заметушився над вельможнопанською вечерею, і невдовзі на килимах з'явилися гарячі, ще паруючі, й холодні страви з найрозкішніших наїдків, оточені цілими батареями пузатих і довгошиїх фляг та пляшок.
На магнатську вечерю, крім начальників надвірної команди, із козаків запросили лише одного Богдана. Чаплинський увесь час уперто мовчав і тільки зігрівав себе старим медом та старанно підливав угорське вино одному з бунчукових товаришів третьої хоругви, якомусь Дачевському.
Не встигло ще панство повечеряти, як у просіці почувся тупіт копит, і в освітленому колі з'явився Ганджа, тримаючи впоперек сідла зв'язаного татарина.
– "Язика", батьку, добув! – весело промовив він, зіскакуючи з коня й стягуючи татарина; останнього трясла лихоманка, його косі очі безперестанку кліпали й бігали, мов у струнченого * вовка; обличчя від блідості стало сірим.
– Де ти його впіймав? – запитав Богдан.
– Аж під Моворицею, – усміхнувся Ганджа до вух, показавши свої широкі білі зуби. – Її ж вони, собаки, спалили, от я на заграву й поїхав. Дивлюся, двоє голомозих у полі шашлики смажать, я підповз і накинув ось на цього пса аркан, а другий утік.
– А де, татарво, ваш головний стан? – запитав отаман у полоненого татарською мовою.
– Ой, Аллах! Не знаю, – розгубився татарин.
– Слухай, в ім'я Магомета, кажи правду, – насупив брови Богдан, – а то скуштуєш гарячого вугілля або солі на пасмах, вирізаних у тебе на спині.
Татарин тремтів і не міг говорити.
– Гей! – гукнув Богдан. – Принести сюди жару й покликати шевця Максима!
Татарин упав до ніг і почав торохтіти якусь нісенітницю.
– Нас багато... на південь... клянуся бородою пророка! Ми чотири рази ділилися, більше не знаю. О ефенді **, мурзо ***, пощади!
– Слухай, собако, – гукнув Богдан, – ти покажеш нам, куди пішла твоя мала батава; збрешеш – усю шкуру здеру й живого посолю. Забери його, – звернувся він до Ганджі, – він твій бранець, і за найменшого обману нарізати з його шкури ременів!
* Струнчений – зв'язаний.
** Ефенді – форма звертання до знатної людини.
*** Мурза – князь.
– Добре, батьку, – зареготав Ганджа, – не втече! А щодо голомозих чортів, то я одну їхню стежку вистежив: вони, спаливши Моворицю, кинулися назад у напрямку до Оджамни. Тепер якби вистежити друге рамено їхнього поганського загону, то можна було б дістатися й до перехрестя.
– Пошлемо загони праворуч і ліворуч від твоєї стежки. Ну, спасибі! Іди повечеряй!
Конецпольського страшенно зацікавив допит; але, з одного боку, він не знав татарської мови, а з другого – не розумів уривчастих фраз Ганджі, тому звернувся до Хмельницького по роз'яснення.
– Бачите, ясновельможний пане, – шанобливо почав Богдан, – татари, коли виходять загоном у набіг, то, вибравши міцне місце, отаборюються; тут у їхньому стані все добро, обоз, кибитки з дружинами й дітьми. Укріпившись, вони діляться на чотири загони й роз'їжджаються в протилежні боки хрестом; потім на певній відстані кожен загін знову ділиться на чотири частини й роз'їжджається навхрест, а потім і ці маленькі загони діляться. За такого способу загін за короткий час вихором розноситься по краю, наміченому для грабунку, і нападає на беззахисних селян, несучи із собою смерть, насильство й грабіж, а коли проти них виступить військовий загін, то вони розлітаються на всі боки й наміченими стежками збігаються до свого стану. Якщо з відомостей виявиться, що загін, який їх переслідує, невеликий, то татари виступають проти нього всіма силами, оточують і винищують; якщо ж, навпаки, загін виявиться сильним, то вони самі поспішають утекти до своїх улусів і сараїв зі здобиччю.
– Так, тепер я розумію, – пригубив угорського вина пан староста, – треба бути дуже досвідченим, щоб ловити цих степових чортів.
– Варто тільки, вельможний пане, відкрити дві стежки, тоді ними можна дістатися й до самого клубочка. Я думаю, якщо його мосць схвалить, за годину виступити, щоб до світанку бути в Оджамні. Татарин же – як вітер!
– Згода! – погодився Конецпольський і налив Хмельницькому ківш меду.
За годину всі вже були на конях. Чаплинського ледве змогли розштовхати, бо він для хоробрості надміру хильнув литовського меду.
До світанку було ще далеко, коли полк уже підходив до Мовориці. Тліючі купи вугілля й пожарище, що догоряло, слугували дороговказним світлом. У колишньому селищі не виявилося жодного татарина; лише на вулицях лежали понівечені, обгорілі тіла руських людей, здебільшого старих і немовлят...
Богдан спорядив два загони й відправив один праворуч, а другий ліворуч, наказавши, щоб вони, роз'їхавшись далеко в протилежні боки, потім з'їжджалися, описуючи велику дугу й шукаючи слідів іншої татарської батави. Та, що спалила Моворицю, повернулася назад, як ясно показували за вологої погоди сліди; отже, якщо знайдуть іншу стежку, то на їхньому перетині й перебуватиме головний татарський табір.
– Був іще ранній ранок, коли примчали Ганджа й Тимко з радісною звісткою, що знайшли іншу стежку, що батава, – доволі велика, вирушила на Інгулівку й назад не поверталася. Богдан сам помчав перевірити повідомлення розвідників і, повернувшись, доповів Конецпольському, що татарський стан міститься за день дороги звідси, біля злиття річок Інгулу й Оджамни, за Клинцями, – він за це ручається власною головою.
– Раджу вашій милості, – провадив Богдан, – негайно рушити всіма силами й оточити це собаче кубло; там ми їх розчавимо, мов клопів, відберемо здобич і полонених. Тепер це буде легко зробити, бо половина татарви розбрелася, а місце я добре знаю.
Чаплинський спробував був і тут заперечити, що напад на головний табір ризикований, бо сили ворога невідомі. Та й де він іще? Краще накрити загін, що вирушив до Інгулівки... Але Конецпольський відкинув цю пропозицію, а Хмельницький лише гордовито всміхнувся.
Надвечір стрункі лави козаків обережно пробиралися між двома паралельними річками. Густі зарості берегів Оджамни в багатьох місцях близько сходилися з кручами й скелями Інгулу, приховуючи головні сили козаків від спостереження безпечного ворога. Богдан, просуваючись уперед улоговиною, розіслав на фланги роз'їзди, які на великому просторі прочісували околиці й, помітивши десь рухому чорну цятку, гналися за нею, відрізали від табору й відганяли в степ або ловили арканами.
Туман, що згустився надвечір, іще більше сприяв козакам.
Не доїжджаючи до самого проходу між річками, що зблизилися, Богдан зупинив військо й, виїхавши з паном старостою на пагорб, показав йому татарський табір. За версту звідти вся широка дельта, у куті злиття річок, була заставлена кибитками; між ними в багатьох місцях палали багаття й темніли якісь маси, що ворушилися.
– Ось вони, як я й доповідав його мосці, – показав Богдан перначем, – вони всі в пастці, і ясновельможний пан зараз побачить, як ми їх накриємо й розчавимо в цій мишоловці.
– Спасибі, спасибі! – азартно вигукнув пан староста. – Я згораю від нетерпіння побачити цей розгром!
Богдан розділив свій полк на чотири загони: один послав в обхід за річку Інгул, щоб відкрити по ворогові вогонь із тилу; два загони розташував обабіч довгастої улоговини; вони мали кинутися вплав через річки й ударити по ворогові з флангів, коли він, приголомшений атакою, кинеться до вузького проходу, а сам Богдан зі своєю сотнею розмістився в цьому проході, щоб ударити по ворогові з фронту й довершити стрімким натиском його розгром. Поруч із Богданом розташувався й Конецпольський зі своєю добірною, ошатною дружиною. Досвідчений погляд талановитого полководця з гордою впевненістю стежив за злагодженими рухами свого війська й передчував насолоду перемоги; Конецпольський теж хвилювався від новизни тривожних і пекучих відчуттів...