Страти мене, але вислухай! Відтоді, як я вперше побачив тебе, ти вже заволоділа всім моїм єством. Ні вдень, ні вночі не можу я забути тебе, уся ти переді мною, жива, пишна! Жити й не мати тебе – не можу! – говорив він захриплим від напливу пристрасті голосом, стискаючи руки Олени дедалі гарячіше й міцніше. – Своєї вроди й сили ти ще й сама не знаєш! Тобі потрібні розкіш і поклоніння, а ти оселилася в цьому хліві. Що пан сотник? Та якби мені хоч половину його щастя, рабом би твоїм, холопом став! Твоя воля була б для мене законом! Кожен твій пальчик був би для мене священним!
– Облиш, пане! – підвелася з місця схвильована Олена. – Мені не можна цього слухати, у мене шляхетське серце... облиш... не говори.
Але Чаплинський уже не володів собою.
– Як це не можна? Хто міг заборонити?! Може, пан сотник?! О, пся крев, бунтівник! – стиснув він кулаки. – Я все знаю, він кривдник... Знаю й кохаю тебе пристрасно, шалено, дико... – шепотів він, кидаючись перед Оленою на підлогу, обіймаючи її коліна й притуляючись до них головою.
– Пан забувається, – відсторонилася Олена; її щоки спалахнули від хвилювання, що високо здіймало груди; уся її постать завмерла в позі гордовитої величі, – я не рабиня, я дочка благородного шляхтича... і терпіти панської зневаги не бажаю!
– Королево моя! – Чаплинський не підводився з колін і намагався впіймати її руку, – я раб, я твій підніжок! Зрозумій же, – задихався він від напливу почуттів, – пісенька Богдана вже проспівана, про це я й приїхав сповістити тебе... Його участь у змові викрито... голову його приречено на кару, майно буде відібрано, а ти, наша пишна, розкішна квітко, де ж ти залишишся? Напризволяще?
Олена слухала його, тремтіла від погроз, але не втрачала розсудливості й швидко міркувала, що сила тепер справді була на боці підстарости. До того ж вигляд поважного шляхтича, який благав її кохання, приємно тішив її самолюбство й запаморочував голову легким сп'янінням.
– То з покинутою можна робити все, що заманеться? – підвела вона голову з деякою зневагою.
– Та якби ти сказала мені одне слово, – палко вигукнув підстароста, – за щастя, за честь уважав би повінчатися з тобою... зараз, без вагань!.. Усе, що маю, склав би до твоїх ніг! Сам з усіма своїми рабами пішов би в рабство до тебе!
– Невже й справді пан підстароста так кохає мене? – лукаво запитала Олена, цілком опанувавши себе.
– Помираю, помираю від кохання! – вигукнув він, знову падаючи перед нею навколішки й притискаючи її крихітні ніжки до своїх вуст.
– Облиш, облиш, пане! – спробувала була відсторонитися Олена.
– Не владний над собою! Сил немає!
– Пан говорив, що, мов раб, виконуватиме мою волю? – промовила вона напівсуворо.
– Слухаю, слухаю! – насилу підвівся Чаплинський, сідаючи поруч із нею й витираючи червоне, спітніле обличчя.
Кілька хвилин він мовчав, важко відсапуючись.
– То що ж, на мої палкі благання буде якась відповідь від жорстокої панни? – знову потягнувся він до її руки.
Олена збентежено мовчала: за утрудненим диханням, за тремтінням, що пробігало її тілом, було видно, що цієї миті вона переживала болісну боротьбу.
– Ні! Відплатити невдячністю... з власної волі... низько, низько!..
– Ну, а якби все сталося так, що панна проти своєї волі потрапила б до моїх рук? – багатозначно промовив Чаплинський.
Олена замовкла й зблідла. У бурі, що здійнялася в її голові, ясно вирізнялася одна думка: Богдан у своїх шалених прагненнях не відступиться ні перед чим. Отже, їй залишається вибір: або розділити вигнання з Богданом, або стати старостиною, польного гетьмана дружиною. Але якщо й цей?.. Ні, ні! Він увесь у її руках. Та й зрештою, їй уже час виплисти у відкрите море, а там вона знайде корабель собі до вподоби!
– То що ж, панно? – повторив своє запитання Чаплинський.
– Я фаталістка, – загадково відповіла Олена.
Тим часом пан Комаровський, вийшовши з будинку й не зустрівши
нікого, попрямував на подвір'я. Він оглянув стайні й загони для худоби, побував і на току, завернув і до водяних млинів.
– Ого-го-го! – примовляв він сам до себе, щоразу відкриваючи нові багатства в маєтку пана писаря, і при цьому його безкровне обличчя набувало найжадібнішого, хижого виразу.
Повертаючись від млинів, він помітив, що в одному місці з греблі можна легко потрапити до саду, лише перестрибнувши через вузький і мілкий рукав Тясмину. Він сам перестрибнув його й опинився біля пасіки в саду. Ця остання обставина чомусь привела його в чудовий настрій.
– Досконале! – зауважив він уголос і пішов садом.
У повітрі було тепло й тихо. Пахло грибами. Під його ногами
меланхолійно шарудів товстий шар пожовклого листя, збитого вітром із дерев. Елегійна, мирна обстановка навіяла тиху задуму навіть на дерев'яну натуру пана Комаровського. Не знаючи ні розташування, ні розмірів саду, він пішов навмання й невдовзі опинився в зовсім відлюдному місці. Раптом до його слуху долинула якась тиха пісня. Пан Комаровський прислухався, – співав, очевидно, молодий жіночий голос. Він прислухався ще раз і пішов на звуки пісні. Незабаром вони долинали до нього дедалі виразніше, і нарешті, розгорнувши кущі жимолості та горобини, він опинився на невеликій галявині, уздовж якої тягнувся пліт, що межував із чистим степом. На плоті, обернувшись упівоберта до степу, сиділа Оксана. Її чорна коса звисала нижче пояса, боса, засмагла ніжка, немов вилита з темної бронзи, спиралася на пліт; корсетки на ній не було, і під складками тонкої сорочки ледь окреслювалися граційні форми її молодої постаті. Її обличчя було задумливе й сумне. Спрямувавши очі в далекий, синіючий обрій, вона співала якось тихо й журливо:
Ой якби ж я, молодая, та крилечка мала,
То я б свою Україну кругом облітала!
Пан Комаровський зупинився, вражений таким несподіваним видовищем. "Що за чортівня! – вигукнув він подумки. – Та, здається, цей знаменитий пан сотник живе краще за турецького султана, – оточив себе такими красунями й розкошує. – Деякий час він стояв так нерухомо, не відриваючи від Оксани захоплених очей. – Але хто б вона могла бути? Може, дочка?.. За одягом не видно, щоб вона належала до дворових дівчат..." І, вирішивши довідатися про все докладніше, пан Комаровський відкашлявся, зняв із голови шапку й голосно промовив:
– Хто б ти не була: чарівна русалка, чи лісова дріада, чи пишна панна, яка вкрала свою вроду в безсмертної богині, – однаково дозволь мені, захопленому, привітати тебе! – і пан Комаровський низько схилився.
– Ой! – вигукнула Оксана, зіскакуючи з плоту, але, побачивши незнайомого шляхтича в розкішному вбранні й зустрівшись своїм переляканим поглядом із якимось дивним, неприємним поглядом його світлих очей, вона швидко повернулася й, не давши панові Комаровському жодної відповіді на його пишномовну промову, поспішно зникла в кущах.
Комаровський кинувся був за нею навздогін, але, не знаючи розташування саду, невдовзі змушений був зупинитися.
– Отаке ж дике чортеня!.. З'явилася й зникла, мов блискавка! – бурчав він собі, повертаючись до будинку... – А гарна ж, чорт забирай! Вогонь... Блискавка!.. Обпалить... спалить!.. Як би, однак, дізнатися, хто вона й звідки, – дивувався він. – Може, вона зовсім і не тутешня, а з хутірських дівчат? Тільки ні, у тих і руки, і ноги грубі, а ця немов вилита, немов виточена! – Пан Комаровський сплюнув убік. – Оце шматочок так шматочок, можна й не жувавши проковтнути! – мріяв він, намагаючись знову відтворити перед собою образ Оксани, що так несподівано промайнув перед ним.
Увійшовши до сіней будинку, він почув десь неподалік два молоді жіночі голоси, один із яких, – він упізнав його відразу, – належав дивовижній степовій красуні, яка так несподівано з'явилася перед ним.
В очікуванні обіду Комаровський вирушив розшукати Оленину покоївку Зосю, про яку вже не раз чув. Сунувши їй до рук пару червінців і ущипнувши за повненьку щічку, пан Комаровський дістав усі бажані відомості й довідався, що Оксана не дочка пана сотника, а прийнята ним сирота.
"Тим краще", – вирішив подумки Комаровський і сунув Зосі в руку ще одного золотого.
До обіду вийшла вся родина; серед них Комаровський відразу помітив і свою степову красуню. Вона була тепер убрана в червоний жупан і такі самі чобітки.
За обідом йому не вдалося перекинутися з нею жодним словом. Але, попри явне збентеження дівчини, він не зводив із неї очей, забуваючи навіть спорожняти кубки, які йому старанно доливали.
Оксана весь час сиділа немов на розпеченому вугіллі. Пильний, незрозумілий їй погляд шляхтича і бентежив її, і навіював на її душу якийсь незбагненний страх.
– Бач, вилупився на бідну дівчину! – бурчала навіть баба, що наглядала за подаванням обіду. – Сорому в цього нахабного панства ні на гріш!
Нарешті виснажливий обід закінчився. Та хоч як шукав Комаровський свою незнайому красуню, вона кудись зникла так, що він за всього бажання не міг її знайти.
Увечері, коли вже зовсім стемніло й сонце сховалося за далекими синіючими горами, обтяжені вином і наїдками гості поверталися риссю до Чигирина.
– Ну що, як знайшов? – самовдоволено запитував Чаплинський.
– Красуня, краля! – палко вигукнув Комаровський.
– І таку-то королеву хамові тримати!
– Пся крев! – із досадою підтримав і Комаровський. – Хлопське бидло!
– А коси ж – золоті, немов тобі стигле жито! – смакував Чаплинський, примружуючи очі.
– Як воронове крило! – перебив Комаровський.
– Чи ти при своєму розумі, пане зятю? – витріщився на нього Чаплинський.
– Та ти, пане тестю, чи не перебрав зайвого? – розпалився Комаровський. – Нащо мені твої білявки? Набридли! Та й хіба мало їх серед наших панн? А тут: коси чорні, очі, мов зорі, шкіра смаглява, а рум'янець так і палає на щоках! Вогонь, а не дівчина!
– Та ти це про кого? – Чаплинський аж підскочив у сідлі.
– Та про неї ж, про вихованку пана сотника.
– Б'юся об заклад на сто коней, що ти з глузду з'їхав! – вигукнув Чаплинський. – Олена.
– Який біс там Олена! – своєю чергою вигукнув і Комаровський. – Оксана її звуть, Оксана!
– А! – протягнув Чаплинський. – Отже, там є й інша, а я й не знав... ну й сотник!
Кілька хвилин вершники їхали мовчки. Нарешті Чаплинський звернувся до Комаровського.
– Ну що ж, пане зятю, чи не передумав ти щодо моєї пропозиції?
– Хай перший-ліпший татарин розтрощить мені голову, якщо я тепер про неї забуду! – палко вигукнув Комаровський.