Вона поправила на собі кунтуш, намацала на грудях листа й, підійшовши до нього з усмішкою, ніжно промовила:
– Добридень, тату! Чого це тато такий сердитий, навіть не помічає своєї доні?
– Я шукав тебе.
– Нарешті згадав, – зітхнула Олена, – мало не цілий тиждень!
– Не до тебе було, зіронько, – сумовито промовив Богдан, цілуючи її в чоло.
– Звісно, не до мене, – зневажливо відповіла Олена, – для всіх інших час знайдеться!
– Бог із тобою, для кого ж, щастя моє?
– Та хоч би для першої-ліпшої голоти! Багато чого я знаю...
– Голоти? – відступив Богдан. – Заради Бога, Олено! Це замучені люди, які вмирають від голоду...
– Волоцюги! – зневажливо пересмикнула плечима Олена. – Хто ж їм велить тікати від своїх панів? Ось згадаєш моє слово, вони тебе до добра не доведуть!
Богдан здивовано поглянув на Олену, вражений прихованим роздратуванням, що прозвучало в її словах.
А Олена провадила, нервово смикаючи свою вишиту хусточку:
– Ти сам топчеш свою долю! До тебе такий ласкавий і пан гетьман, і пан староста, і вся шляхта братається з тобою, а ти немов навмисне оточуєш себе всякою голотою, хлопством, бидлом... Так, так, не кажи нічого, я тепер багато чого довідалася! – нетерпляче вигукнула вона, не даючи Богданові заперечити. – Я не все знаю, але багато розумію! Ось коли на полюванні повідомили, що сейм зруйнував усі плани короля, і Оссолінського, і всіх його прихильників, а отже, і твої, я бачила, як ти змінився на обличчі, як не спав цілу ніч, як ходив похмуріший за хмару, як усі ці дні ховався... Але я думала, що ти сильна й горда людина, що ти облишиш свої задуми й зумієш пристати до шляхти, яка прийме тебе всією душею... А ти! Ти знову оточив себе голотою! Я розумію, у кожному панстві, у кожному магнатстві є свої партії: якщо одна падає, то розсудливі люди пристають до іншої.
– Олено, не кажи так, це віроломство, зрада! – гнівно вигукнув Богдан, стискаючи її руку; але Олена провадила далі, зі спалахнулими щоками й недобрим вогником, що загорівся в очах, вириваючи свою руку з його рук.
– Кому? Тому, кого вже знищено? Чи ти ще думаєш, що король і його партія боротимуться?
– Не знаю, навряд чи, якщо чутки правдиві.
– То навіщо ж ти зволікаєш? Я розумію, що королю були потрібні і пани, і хлопи, але тепер, коли його справа вже загинула, навіщо ти водишся з ними й тільки ганьбиш себе?
– Тому що я стою за них! – гордо відповів Богдан.
– За них? За них? – ще раз повторила Олена, немов не розуміючи сказаних їй слів. – Але яке ж тобі діло? Тебе ж ніхто не утискає?
– Це мій народ, Олено!
– Зовсім не твій. Твоїх людей на хуторі ніхто не чіпав.
– Дитя моє, – Богдан ласкаво обійняв Олену рукою, – ти не розумієш, що говориш! Так, настав час сказати тобі багато з того, що я приховував від тебе у своїй душі. Я сказав тобі: це мій народ, і пам'ятай, Олено, що це не порожні слова. Цей народ мій, тому що ми з ним однієї крові, однієї віри, однієї долі! Кожна кривда, завдана йому, – це кривда, завдана мені! Кожен рубець на його тілі лягає рубцем на моє серце.
– То ти хочеш бути заодно з натовпом бунтівних хлопів? – відсторонилася від Богдана Олена, обдавши його холодним, зневажливим поглядом.
– Я хочу врятувати мій поневолений народ, приборкати свавільну шляхту й утвердити мир і спокій на нашій землі.
– Ха-ха-ха! – гордовито засміялася Олена. – А якщо шляхта приборкає тебе й батогами розжене твоїх обідраних друзів?
– Про це я й хотів тебе запитати, дитя моє, – провадив Богдан, знову обіймаючи її та пригортаючи до себе, – ти одна моя втіха... У моєму тривожному, бурхливому житті ти одна світиш мені, мов зоря в буряну ніч. Скажи мені, життя моє, щастя моє, якщо фортуна відвернеться від нас, якщо Богданові доведеться тікати й переховуватися в татарських чи московських степах, скажи, чи підеш ти всюди за мною? Чи любитимеш мене так само в горі, як любила у славі й пошані?
– Я люблю тільки сильних, – повільно промовила Олена, відсторонюючись від Богдана й змірюючи його гордовитим поглядом.
VII
Довго стояв Богдан, приголомшений відповіддю Олени. І гордовитий тон, і зневажливий відхід, коли вона навіть не дочекалася від нього жодного слова, – усе це постало перед ним такою жахливою несподіванкою, що він просто оторопів і стояв нерухомо біля дверей, за якими зникла Олена.
Що ж це таке? Невже все досі з її боку було лицемірством, а тільки тепер відкрилася правда? І в такій різкій, такій грубій формі? Роздратування починало опановувати Богдана; внутрішнє хвилювання зростало, кип'ятило кров, стукотіло у скронях і лягало на груди якимось важким тягарем. Він вийшов у сад і, машинально блукаючи стежками, опинився на березі Тясмину, під схиленими гілками верб. Свіжий вітерець і балакуче дзюрчання річки, що гралася на камінні, трохи вгамували жар, який розгорівся в його грудях, і спрямували думки в інший бік.
"Чого ж я такий суворий до неї? Адже вона і народилася, і виховалася серед найзнатнішої шляхти; їхні думки й прихильності ввійшли їй у кров! Та й справді, народ цей їй не рідний, і звідки вона може знати про його страждання?" – пожвавлювався Богдан, несвідомо підшукуючи виправдання для Олени й відчуваючи, що, коли він виправдовує її, з його власного серця спадає чорний морок і туди проникає боязкий промінчик світла. Він сам, сам, звісно, в усьому винен! Вона, крім Варшави та цього хутора, нічого й не бачила, а він досі не познайомив її зі становищем краю. Якби вона все знала, то ніколи не поставилася б так холодно до чужого страждання своєю ангельською душею. І підкупливі, оманливі запевнення почуття брали гору над його розумом. Та хіба може ховатися за такими дивовижними очима холодна душа? Чисте, невинне дитя! Звісно, їй нудно тут, на хуторі: усі стороняться її, а він сам, пригнічений бездоллям, яку радість може дати веселій, жвавій дитині? Вона сказала, що любить тільки сильних... Та хіба це рабська продажність душі? Це теж сила й благородна гордість!
– О моя горда королево, ти не розлюбиш мене, бо моєї сили ніхто не зігне! – вигукнув Богдан і, цілком заспокоєний, із сяючими очима та щасливою усмішкою, подався до будинку. Богдан постукав у двері горниці, але двері були замкнені, – або королева сердилася, або її взагалі не було вдома.
Богдан зійшов сходами, трохи збентежений, і попрямував до клуні. Через мрячний дощ молотьба на току припинилася. Богдан обійшов скирти й стоги, зазирнув до клуні, і знову його серце стиснула глуха туга.
"Тішився, вирощував, і все це, можливо, на порох обернеться... якщо то правда..." Ось уже цілий тиждень ходить він, напружує мозок, але думки кудись розлетілися, наче всі провалилися, завмерли... Так перед страшною грозою звір ховається в потаємні сховки... Хоч би звідки промінь у цю безпросвітну темряву!.. Але ні... немає його! Не хмари, а суцільна одноманітна сіра запона згущується, темнішає й налягає свинцем...
Раптом до Богдана долинули вигуки: його шукають усюди; якийсь гонець або пан прискакав із Кам'янця.
Богдан стрепенувся, перехрестився й пішов...
Темна осіння ніч опустилася над суботівським двором. День, такий теплий і тихий із самого ранку, надвечір зовсім змінився. Стало холодно. Подув вітер і сумно зашелестів у напівзасохлому листі. До ночі зарядив дощ. На хуторі, зануреному в темряву й сон, стало зовсім тихо й безлюдно. І будинок, і господарські споруди, і тік – усе загубилося й потонуло в мороці. Усе спить, навіть собаки, що забилися під комори, причаїлися нерухомо. Лише краплі дощу, падаючи на суху землю, здіймають нудний, одноманітний шум. У верхній горниці з-за зачиненої віконниці пробивається вузенька смужка світла. На пуховій постелі, наполовину розпустивши свої важкі коси, сидить Олена. Зося, стоячи навколішки, роззуває свою красуню панну, не наважуючись вимовити жодного слова, бо панна не в гуморі. У кімнаті панує мовчання, яке порушує лише слабкий монотонний шум, що долинає з подвір'я.
– Що це шумить? – нарешті запитала Олена досадливим, нетерплячим голосом, закидаючи коси за спину.
– Дощ, дорога моя панно, – як зарядив, то, певно, вже йтиме до самого ранку... Ох! Що ж тут буде восени! Справжня яма! – зітхнула Зося.
– А може, й могила! – їдко всміхнулася Олена.
– Так, так, моя дорога панно! Залишитися тут жити ще довше – краще померти! – підхопила Зося, не розуміючи слів Олени.
– Так, краще померти! – повторила Олена з якимось особливим виразом і, звернувшись до Зосі, сухо й уривчасто наказала: – Гаси свічку й залиш мене.
– А відповідь на лист буде? – несміливо запитала Зося.
– Завтра. Ще подивлюся.
Слухняна й спритна покоївка підвелася, загасила свічку, причинила двері й нечутно вийшла зі світлиці. У кімнаті стало зовсім тихо й темно. Олена вкрилася шовковою ковдрою, але неприємна холодна сирість не давала їй зігрітися й змушувала її ніжне тіло нервово здригатися. Її очі пильно вдивлялися в темряву, немов хотіли щось розгледіти в цьому безформному мороці. Дощ шумів за вікном, наче плакав покірно, без нарікань і сумовито.
Олена підвелася на ліжку й, накинувши на плечі ковдру, обхопила коліна руками.
Отже, вона припустилася фатальної помилки. Вона, Олена, така розумна й спритна, потрапила в пастку, мов дурненьке звірятко. Не за короля стояв Богдан, не для нього збирав і вмовляв хлопів... ні, ні! Заради них він пристав на бік короля, щоб підняти бунт і самому стати на чолі. Хлопський батько, схизмат, і вона, Олена, поруч із ним. Тікати разом у московські степи чи до татар? "Ха-ха!" – Олена аж здригнулася. І тільки заради цього вона залишила Варшаву, пишний дім коронного канцлера та благородне шляхетське життя?.. "Ха-ха-ха!" Багато ж вона виграла й здобула собі розкоші та пошани! Ось чому він і не поспішає з одруженням. Думка цих хамів йому дорожча за її честь. Звісно, та й навіщо тепер уже поспішати? Вуста Олени скривилися... Припустімо, він закоханий у неї, беззавітно відданий... Так, вона відчуває свою силу, і багато разів Богдан поступався їй; але в тому, щоб вигнати хлопів із його серця, – вона глибоко відчуває це, – усі її чари розіб'ються, розлетяться на друзки, мов хвилі прибою, що б'ються об кам'яну скелю. Та навіть якби й так, навіть якби він піддався їй? Йому не вирвати з цього баговиння коріння; скільки жал здійнялося б на нього за зраду, скільки доносів полетіло б до Варшави й на сейм! І що ж попереду? Ганебна страта, а їй – в'язниця, або жалюгідна роль покоївки при панському дворі, або ще гірше.