– Олена пильнує і за Оленкою, і за меншими братами, щоб і вдягнені були як слід, щоб і зачесані були гарно, щоб і вклонитися вміли, і знали, коли та як заговорити.
– А хіба при Ганні їх не мили, не чесали, не вдягали? – аж обурилася Оксана.
– Мили, хто ж каже, тільки тоді дбали, щоб діти були чисті та ситі, а Олена старається ще й про те, щоб діти були гарно вдягнені й зачесані та щоб уміли поводитися. Ось і мені, спасибі їй, Олена багато-багато показала всякої всячини й багато чого навчила... А Андрій? Раніше ж був таким вовченям, що й до хати, коли там чужа людина, нізащо не ввійде, а тепер став такий милий і сміливий... А Юрко й не відходить від неї, так її любить. А скільки вона бачила на світі всяких див! У яких палацах, серед якої пишноти бувала, почне розповідати – наче казка, а все б слухала! Та й ти, і баби не раз дивувалися її розповідям!
– Усе вона бреше... вона чари знає... – відвернулася Оксана.
– То наклепи, Оксанко, а Олена добра, хоч і хитра... Як гарно вона нашу світлицю прибрала! Скільки всього нового повигадувала, просто любо!
– Авжеж, нового! – дратувалася Оксана. – Ні дід, ні Ганджа вже не обідають разом із нами.
– Так вони ж самі не захотіли! – наївно заперечила Катря.
– Самі?.. Та вона їм під носом так пхекала, що вони, звісно, плюнули на все! А якщо хтось із жебраків чи кобзарів прийде? Добре, коли пан удома, привітає, а як пана немає, то їх одразу спровадять, хіба що бабуся потайки нагодує. А як вона з бабою поводиться? Та ще не так вона, як її варшавське дитятко Зося... Е, що тут і говорити!
– Може, й так, – дедалі більше ніяковіла Катря, – з іншими, а ось із нами й татом... Вона часто й гуляла з ним, і втішала його, щоб тато не журився.
– Еге, послухала б ти няню або Матрону-булочницю, багато чого і я не розберу, а ти й поготів, та говорять недобре... Вона лукава й погана.
– Не кажи так, Оксано, мені все-таки жаль її; вона одна, сирота, нас жаліє, та ось уже цілий тиждень за чимось тужить...
Оксана насупилася й почала старанно вишивати. Довго сиділа Катря, замислившись, потім поглянула на свою подругу, і їй захотілося загладити завдану їй прикрість.
– Ну, не сердься ж, Оксано, – обвила вона руками її шию, – а коли ти чекаєш Олексу?
– Не знаю, – відповіла та, раптом густо зашарівшись при згадці цього імені й ще нижче схилившись над роботою, – передавав, що скоро, може, звільниться, тоді неодмінно приїде сюди.
– Надовго?
– І того не знаю, – зітхнула Оксана. – Тільки де ж ти бачила, щоб із Запорожжя надовго відпускали?
– А ти вже дуже за ним скучила? – лукаво всміхнулася Катруся.
Але на підступне запитання у відповідь пролунав лише стриманий зітх, і голівка молодої дівчини ще нижче схилилася над роботою.
– Ну, ну, годі сумувати! – весело вигукнула Катря, уже зовсім відкладаючи роботу вбік і сідаючи на лаву поруч із подругою. – Годі, кажу тобі, чуєш? – обхопила вона її шию руками й силоміць пригорнула до себе.
Оксана нічого не відповіла й тільки міцно заплющила очі.
– А дуже ти його любиш, Оксано?
– Ох, Катрусю! – зітхнула дівчина, притуляючись до її грудей і обвиваючи руками шию подруги, – так люблю, що й сказати не можу!
Цієї миті двері з гуркотом розчинилися, і на порозі з'явився хлопчик років тринадцяти, який аж сяяв від радості та здоров'я; через плече в нього висіли два зайці.
– А що, зацькував, зацькував! – весело вигукнув він, увесь захеканий від ходьби та хвилювання. – Погляньте-но, – скинув він їх на підлогу.
– У, які здоровенні, – підбігла Оксана, – мов кабани!
– Забери їх, Андрійку, – озвалася збентежена Катря, – бач, як закривавив усе... І що вони тобі зробили?
– Капусту он за пасікою погризли, – потирав руки й милувався своєю здобиччю Андрійко.
– Де ти їх уполював? – схвильовано допитувалася Оксана.
– Та тут-таки, за капустою, у левадці... Тимко пішов до коваля коней кувати, а я подався із сагайдаком на леваду... Роси – страх!.. От я й пішов, а за мною й ув'язалися Джурай та Хапай... молоді ще... Тимко їх недолюблює, а я...
– Славні, славні цуцики! – дедалі більше пожвавлювалася Оксана. – Ось побачиш, Андрійку, вони і Знайду, і Буруна за пояс заткнуть...
– Заткнуть, заткнуть, – захоплювався хлопець, – слухай же: пішов я по капусті, збиваю головки... Раптом – куцохвостий! Я похапцем пустив стрілу – не влучив... Заєць у левадку так і покотився, а з левадки в луг... Собаки ж десь забарилися... Я ну кричати... Примчали, побачили – та як кинуться! Витягнулися, мов батоги. Заєць клубком котиться до лісу, а вони стрілою навперейми... Я біжу, ніг під собою не чую, навіть чоботи скинув... ось-ось утече... аж ні! Розтягнулися, наздогнали!.. А на зворотному шляху й другого зацькував!
– Де ж ти чоботи кинув? – з жахом допитувалася Катря.
– Та там, у бур'янах... потім знайду.
– Молодець, Андрійку, молодець! – захоплювалася Оксана.
Хлопець і справді був гарний, так і просився на
полотно. Симпатичне личко, по-дитячому ніжне, червоніло здоровим рум'янцем; темні очі палали завзяттям і радістю; волосся, підстрижене під горщик, було хвацько закинуте; штанці, підкочені вище колін, відкривали білі, мускулисті ноги. У всій його ще не сформованій постаті відчувалися природна гнучкість і грація.
– Іди перевдягнися, – наполягала Катря, – щоб тобі ще не дісталося за чоботи!..
– Ех! – махнув рукою Андрійко.
– Любий, славний! – міцно обійняла його Оксана.
– Пусти, – виривався хлопець, – їсти хочу... аж шкіра від голоду болить.
Заскрипіли внутрішні двері, і до світлиці ввійшла згорблена стара, пов'язана темною хусткою. Глянула вона на Андрія й сплеснула руками.
– Господи, що це він наробив? Забруднився, закривавився... босий... Чи довго до біди?
– А ти поглянь, няне, які зайці, – почав був улесливо хлопчик.
– Що мені зайці! – перебила вона, – безпутний... Іди зараз же перевдягнися...
– Дай мені їсти, бабо...
– Годі, годі!.. Перевдягнися!.. Іди, іди! – і баба потягла Андрійка за руку.
А в горниці, тепер іще краще прибраній, сидить Олена. Не хочеться їй сходити вниз, якось досадно, нікого бачити не бажає... І нудно, і тоскно, і не виходять із голови слова Чаплинського. Дивиться вона у вікно, під яким у розкішному вбранні розстилається широкими уступами сад. Колись він тішив її своїми замисленими верховіттями, своєю затишною тінню, а тепер здається дикими хащами. І цей будинок тоскно мертвий, ах, і всі вони!.. Що не кажи, хоч і добрі, а хлопи, та й годі. І хіба можна їх зі шляхтою зрівняти? А він?.. Вона в ньому помилилася!.. Припустімо, звістка, передана Чаплинським, могла схвилювати і його, то чому ж він не подбає про те, щоб зняти із себе мерзенну підозру й показати себе справжнім шляхтичем, а не бунтівним козаком? Олена пригадала слова Чаплинського й почервоніла. Вони не вважають його за пана, ні, ні! Та й він сам у цьому винен. Ким себе оточує? Знову бандуристи, старці та ще гірший набрід. Та й не дуже він про неї думає: приходить якийсь мовчазний, похмурий, усе таємничить, не довіряє їй. Це образливо, боляче, вона все віддала, вона кохала, а хіба він поспішає заспокоїти її, відвернути загрозливу небезпеку? Чи думає він про це? Ха-ха! Йому аби самому було добре, а чи їй весело, чи нудно – байдуже! Ну, що з того, що він цілує їй ноги, обдаровує дорогим убранням, коштовним камінням, перлами? Що їй із того, коли ні їх, ні її вроди ніхто не бачить?.. А він тепер навмисне уникає всіх. Ах, нудно, як же нудно! Хоч би знову потрапити до колишнього оточення.
І раптом перед очима Марильки постали непрохані образи: розкішні зали, блиск, пахощі, пишні кавалери, захоплені похвали, теплі потиски рук, палкі погляди. Мрії несли її, несли нестримно: ось вона знову на полюванні; блискуче товариство; її помічають, перешіптуються, гучні розмови, сміх, звуки срібних ріжків, віддалений гавкіт собак і пристрасний шепіт Чаплинського... тут близько, близько, біля самого її вуха.
Знизу, з дитячої кімнати, долинув вередливий крик дитини:
– Олесю, Олесю! Я без неї не буду вдягатися, скучив за нею!
– Юрась! – отямилася Олена, і легка тінь промайнула її обличчям. Але тієї ж миті вона стрепенулася, придушила зітхання й весело збігла сходами до свого пестунчика.
– Зовсім зіпсувала дитину, – бурчала баба, знову входячи до великої світлиці, де сиділи дівчата, – просто якимось дурманом чи чарами збила хлопчика з пантелику. Дитя було як дитя, а тепер ось без неї, – метнула вона вбік злобний погляд, – дихати не може. Ух, набридла мені ця ляхівка, перевертень, єхидна! А вже найбільше ця її покоївка Зося, просто сили моєї немає! То того їй подай, то те принеси, – господиня наказала. А яка вона мені господиня? Нехай одружиться з нею за християнським законом, тоді стану господинею називати, а так – тьху! – сердито плюнула вона, – ось вона хто мені зі своєю покоївкою, а не господиня! Стара я вже, скоро доведеться перед Богом відповідати, і правди нікому не побоюся сказати.
Стара підперла голову рукою й поглянула в бік Катрі своїми підсліпуватими очима. Катря сиділа, низько схиливши голову, так що обличчя її не було видно.
– Ох, сирітки ви мої, сирітки бідні, що ж із вами буде? – тихо шепотіла вона, витираючи фартухом очі, а потім, зітхнувши, додала: – Ось, дітки, почула я від подорожніх людей звісточку про нашу голубоньку... про Ганну...
– Про Ганну... а що ж там? – вигукнула Оксана, відкладаючи роботу й підводячи пожвавлене личко.
VI
– Ох, голубка Ганна, наша бідолашна! – сумно захитала головою стара. – Бачили її в монастирі, у Вознесенському, що в Києві... Уся в чорному, кажуть, а сама біла, мов крейда, стала, прозора, мов віск... тільки очі й світяться... Розповідали, що незабаром її вже й постригати будуть, клобук на голову надягнуть.
– Бабусю, а кого пострижуть, тому вже з монастиря ніколи вийти не можна? – запитали водночас і Оксана, і Катря.
– Не можна, голубоньки, не можна... Пострижуть – це вже однаково що живого в землю закопають! – глибоко зітхнула стара. – Ох, певно, вже до живого допекли її тут, що обрала вона собі таку долю! А не так ми з покійною панею думали, та що ж, не угодно було Господу, Його воля свята!..
Оксана витерла рукавом сльозу, що набігла на очі.
– Отак-то, дівчино, не одна ти, ще багато душ заплаче тут за нашою порадницею! – баба вже зовсім розплакалася. – Ось тепер без неї й поради нікому дати не можу. Прислав пан сотник сюди цілий гурт людей, тільки потай, щоб ніхто не знав і не відав.