Свинцем шугнув сокіл і, можливо, натрапив би на дзьоб, мов на рожен, якби кречет не кинувся йому навперейми й не вчепився в сокола, бажаючи відібрати в нього здобич.
– Ай! Що ж це таке? – обурилася Олена. – Панський кречет напав на мого сокола? Зупини, пане! – розпалювалася вона і гнівом, і пристрастю.
– За життєві блага, моя крулево, кожен готовий перерізати горло іншому, – багатозначно всміхався пан Чаплинський.
А розлючені хижаки взаємно вп'ялися пазурами й несамовито почали видирати один одному розкішне пір'я, ламаючи крилами крила. Бійці, міцно тримаючи один одного в обіймах, швидко опускалися вниз, оточені цілими хмарами пуху й пір'я. Чапля, скориставшись сваркою ворогів, кинулася до лісу й зникла серед листя.
– Сокіл мій, сокіл! – мало не плакала панна Олена, пускаючи коня галопом, немов прагнучи допомогти нещасному.
– Так, соколові непереливки, – зловтішно зауважив Чаплинський, – у кречета пазурі й більші, й міцніші.
– Ой-ой! Не кажи так, пане: сокіл – моя надія!
Але сокіл спритно відбивав удари супротивника й завдавав своїх. Нарешті йому вдалося вирватися й відлетіти... Тепер, опинившись на волі, він напав на кречета з непереборною силою: кидався на нього згори, мов куля, бив гострими грудьми й ударами крил. Кречет дедалі слабше міг захищатися, нарешті, побитий, пошматований, залитий кров'ю, він почав падати безформною грудкою, а розлючений сокіл раз у раз завдавав йому ударів.
– А що, а що! – галасливо раділа й сміялася Олена. – Наша перемога! Моя надія зіткнулася з панською самовпевненістю й перемогла її.
– І впевненість, і гордість, і пишноту – усе складу до божественних ніжок, – скривився Чаплинський, – аби тільки панна вступила зі мною хоч у якесь зіткнення.
– Побачимо! – зухвало всміхнулася Олена й помчала вперед.
– То панна змінила свій гнів на милість? – наздогнав її Чаплинський.
– Я не злопам'ятна, – відповіла Олена, обпікши його блискавицею погляду...
IV
Богдан, покликавши доїжджачих і доручивши їм убитого вепра, вирушив назад по свою рушницю й шапку.
У лісі звідусіль лунали постріли й вигуки: "Го-го!" і "Пильнуй!". Ліс здригався й стогнав від галасу, що вдерся в його віковічний спокій. За узліссям удалині чулися крики цькування й поривчастий тупіт коней.
Добряче поблукавши лісом, Богдан ледве зміг знайти свою рушницю, а шапки, хоч як видивлявся, ніде не бачив на сусідніх деревах; нарешті він упізнав своє перше місце й попрямував до нього, але шапка зникла; з досадою він уже повернув був назад, знаючи, що зазнає неабияких насмішок, аж раптом випадково натрапив ногою на шапку. Здивувався Богдан, чому це шапка могла впасти без вітру, і, піднявши її, відразу збагнув причину: шапка була прострелена кулею наскрізь; сучок, на якому вона висіла, був розщеплений, а під ним глибоко в стовбурі застрягла куля.
"Це не випадковість, – міркував Богдан, пригадуючи розташування місця свого таємничого товариша, – очевидно, це його постріл, але звіра такої висоти немає в наших лісах, а тому й такий промах неможливий..."
– Цілився, очевидно, у голову! – голосно промовив Богдан, вражений такою зухвалістю, – якийсь приятель... зі старих чи нових? І цілився, безперечно, за згодою або навіть за вказівкою господарів... Ніхто не наважився б образити магната таким насильством над його гостями... Еге-ге! Отже, мою голову тут уже прирекли!
Він повільними кроками пішов із лісу, похиливши голову; її гнітили тяжкі, невиразні думки, з хаосу яких виринало лише одне ясне, невідступне запитання: чи це справа особистої ворожнечі Чаплинського, чи бажання самого старости?
Час минав...
Уже давно срібний ріг Чаплинського просурмив збір, але Хмельницький не чув його й безцільно йшов уперед.
З лісу ловчі в різних місцях виносили впольовану здобич: кабанів, оленів, сарн і одного зубра, що забрів у ці ліси; за ними гуртами виходили щасливі мисливці й невдахи. Лунали вигуки та вибухи сміху, а іноді й гнівні заперечення.
– Як пан Бог на небі, – гарячкував червоний, мов буряк, і товстий, мов лантух (великий мішок), пан Опацький, – так правда й те, що моя рушниця зі знаменитих; ви не дивіться, панове, що вона непоказна на вигляд, зате в кожному її ремінці сива давнина сидить... Її подарував моєму прапрадідові великий князь литовський Ольгерд.
– Та тоді ще вогнепальної зброї не було, – осадив його хтось із молодшої шляхти.
– Як не було? – спантеличився пан і, почувши легкий сміх навколишніх слухачів, розпалився ще дужче. – А я заклад із паном тримаю... Та що з паном?
З усім панством! Ніхто не перевершить моєї рушниці в стрільбі! Закладаю сто дукатів, тисячу дукатів, – що, ніхто? Тут і сила, і влучність... немає на світі іншої такої рушниці! Я зі ста кроків як ударив у хвіст вепра, то він тільки сів і почав щось жувати; я підходжу – жує; я його хап за горло, він виплюнув... і що б ви думали, панове? Мою кулю! Виплюнув і, звісно, простяг ноги...
– Ха-ха! – засміявся той самий шляхтич. – Пан, отже, знайшов убійне місце під стать собі... Тільки чому ж пан сьогодні схибив по кабану й зі страху видерся на дерево?
– Я схибив? Я видерся?.. Пан мені дасть сатисфакцію!* – гарячкував уже до нестями пан Опацький. – Та я зі ста кроків цією ольгердівкою, – потрясав він рушницею, – мусі голову відіб'ю!
Вибух гомеричного реготу заглушив слова власника рушниці великих литовських князів.
Узліссям за ними йшов старий мисливець із довгими сивими вусами й підголеною сріблястою чуприною; він, очевидно, повчав молодь:
– Холоднокровність і винахідливість – ось найнеобхідніші якості для мисливця! Одного разу зі мною така пригода трапилася: пішов я на полювання, – думав собі сарну чи оленя вполювати... Аж раптом, неждано-негадано, на вузькому проході через яр – тиць! Ніс до носа – ведмідь! Ах ти, бестія! Ну, зі мною завжди дубельтівка **, ще від Жигимонта... Недовго думаючи, прицілився я і – цок, цок!.. Не вистрілила! Дябли й пекло! Забув я, шельма, насипати на полички пороху! Що робити? Ведмідь не хоче чекати... Став дибки, лізе, реве, лапами хапає... Ну, інший розгубився б і загинув, а в мене – винахідливість і кмітливість: згадав я, що в кишені моєї бекеші лежать стільники меду, ану, думаю, запропоную, виграю час і встигну підсипати пороху на полички... Дістав я добрий шмат стільників із кишені й простягнув його кудланеві... Матко Свята! Як же він зрадів, ласун! Смакує, бурчить, облизується... А я полагодив рушницю та як бабахну з обох стволів, то голова ведмедя й розлетілася на друзки, навіть меду не доїв... Хай мене Перун розіб'є!
В одному гурті точилася запекла суперечка, і справа набирала гарячого характеру; натовп навколо сперечальників дедалі зростав.
* Сатисфакція – задоволення дуеллю за образу честі.
** Дубельтівка – мисливська двоствольна рушниця.
– Я, панове, стверджую, – гарячкував один досить худорлявий шляхтич із підстриженими вусами, – що моя куля сидить у голові цього оленя, присягаюся всіма святими – моя! Я перший вистрілив, і олень тієї самої миті мотнув головою.
– Мотнув, наче від ґедзя, панове, бо куля просвистіла повз нього, – несамовито розмахував руками суперник із налитими кров'ю очима й подвійним підборіддям, – а після моєї кулі олень полетів шкереберть.
– Після моєї! Будьте, панове, свідками! – кричав перший.
– Після його, після його! – підтвердили деякі. – Пан – добрий стрілець.
– Після моєї! Стонадцять дяблів нечесаних! – кричав мисливець із подвійним підборіддям. – На пана Єзуса! Будьте, панове добродійство, свідками.
– Після його... після його кулі, – озвалися інші. – Ми бачили, пан – добрий мисливець, і дубельтівка в нього знаменита.
– А в пана, – гарчав шляхтич із налитими кров'ю очима, тицяючи рукою в худорлявого мисливця, – у пана рушниця годиться лише горобців на баштанах лякати.
– Моя рушниця? – волав підстрижений, – Це образа, зневага честі! Я викликаю пана... Я вимагаю, щоб ми зараз же випробували на собі силу наших рушниць!
– Готовий, пане, – ревів уже посинілий від злості шляхтич, – так само всаджу вигадникові кулю, як і цьому оленеві...
– Неправда, пан – вигадник, то моя куля!
Невідомо, до яких сумних наслідків призвела б ця суперечка, якби її не перервав пан ротмістр, який підійшов і був нам уже давно знайомий.
– Панове добродійство! Припиніть суперечку, – урочисто сказав він, – куля в голові оленя моя!
Це так приголомшило всіх, що відразу запанувала тиша; лише потім сперечальники знову збурилися.
– Хіба пан ротмістр стояв там? Стріляв? Було тільки два постріли! Це нахабство!
– Стояв і стріляв, – спокійно, навіть з усмішкою відповів ротмістр. – Мій постріл злився з вашими, а з чийого боку нахабство, я зараз доведу. Пишне добродійство, олень, як ви бачили, біг повз цих панів боком, отже, й стріляти вони могли лише в бік, а куля тим часом влучила між очі – це раз! Свої кулі я таврую, ось зверніть увагу, – показував він цікавим кулі, – це два; у голові цього оленя, трохи нижче рогів, сидить така сама моя куля, що я на місці й доведу, – це три!
І, нахилившись до оленя, який лежав тут-таки, він намацав у нього на потилиці кулю, спритно розрізав шкіру, розщепив кістку й витяг її на очах у всіх; на ній стояло таке саме його тавро.
– Віват панові ротмістрові, віват! – залунали навколо радісні вигуки, і захоплений натовп, підхопивши героя на руки, поніс його разом із трофеями до стоянки.
Лише тепер Богдан вийшов із лісу на узлісся й помітив, що сонце вже хилилося до заходу. Довгими смугами тягнулися тіні від лісу в долину. Осінній туман стелився по землі важкою хвилею. Ставала пронизлива сирість.
Неподалік, на пагорбі, вже починалося мисливське бенкетування. Деякі гості пропустили вже по другому келиху гданської горілки, на той час найулюбленішої, інші, відповідно до свого становища, підходили то до пана старости, то до Чаплинського, ще інші вже розсідалися й розлягалися мальовничими гуртами на розкиданих по пагорбу килимах і подушках. Над усім цим товариством стояв веселий гомін, який раз у раз переривався вибухами сміху й вигуками "віват!".
Кухарі метушилися біля польових вогнищ; в обозі панував жвавий рух із пляшками й барильцями. Подавали у срібних полумисках знаменитий бігос, і його пахощі долинали аж до самого узлісся... Усю цю жваву, строкату картину ефектно освітлювало сонце косими пурпуровими променями.
Богдан попрямував долиною в обхід, не бажаючи брати участі в панській трапезі, а прагнучи лише якнайшвидше знайти Олену.