Як Бога кохам! – промовив він одним духом, а потім, глибоко зітхнувши, витер піт, що струменів по обличчю.
Панна подякувала йому чарівним поглядом і зніяковіла.
– А інші дябли-перевертні беруть за свої послуги страшну плату...
Олена тепер уся спалахнула аж до коренів волосся, яскравіше за полум'я, і відвернулася, щоб приховати непрохані сльози, які набігли на очі, а Чаплинський, не помічаючи, що своєю нахабністю образив її, провадив у ревнивому запалі.
– Таку безглузду, невідповідну плату, яку може заломити тільки жид або хлоп! Беруть і не квитують! * Коли можна поквитуватися – не квитуються... Три місяці минає, але що їм потаємні муки жертви! Хамський гонор важливіший.
Останні слова так влучно поцілили в незагойну рану Олени, що вона здригнулася від болю, миттєво зблідла й ухопилася рукою за луку сідла. Чаплинський зніяковів, захвилювався й кинувся до неї.
– Сто тисяч відьом мені на голову! Що ж я, старий дурень! До панських ніг припадаю! Розчавіть, але простіть! Язика мені давно треба було наполовину вкоротити, він завжди вибовкував те, від чого нило серце! – поспіхом сипав словами підстароста, задихаючись і б'ючи себе кулаком у груди. – Ось хто винен! Ось хто! Око отруєне, полонене!
– Але я-то, пане, ні в чому не винна, – нарешті гордовито відповіла Олена й обдала підстаросту таким холодом, що він затремтів, немов під поривом грудневого вітру. – Та, зрештою, я не просила пана про опіку, – зверхньо всміхнулася вона, – а пан дозволив собі, до того ж несправедливо, такі промови, які дозволені лише капеланові на сповіді.
* Квитувати – поквитатися, розрахуватися.
– Милосердя! – прошепотів Чаплинський, низько вклоняючись і далеко відводячи руку з шапкою, і весь побагровів від ураженого самолюбства. Потім, бажаючи приховати своє збентеження, він раптом заговорив недбалим тоном. – Тут обережніше, панно, крутий спуск, я краще поведу вашого коня за вуздечку, – із цими словами він зіскочив із сідла й пішов попереду.
"Так, у цьому він має рацію! – схвильовано думала Олена, втупившись у чубок коня й погойдуючись у сідлі. – Богданові, очевидно, байдуже до моїх мук! Адже я все поставила на карту, а він, здається, більше дорожить думкою своїх хлопів, ніж моєю честю. Що ж це таке? Чи моя врода йому набридла, чи він не розуміє, яких образ я зазнаю! – вона дедалі дужче зводила свої соболині брови, і складка між ними ставала все різкішою та похмурішою. – Червоніти від кожного натяку, від кожного доречного слова, навіть не до мене зверненого. Вислуховувати всі замасковані співчуття... А! – втягнула вона повітря тремтливими ніздрями, що роздувалися від гніву, і відхилилася назад. – А якби?.. – вона не договорила своєї думки й уся вкрилася гарячим рум'янцем. – Адже могло ж і може статися! Гарний був би тоді для мене шестимісячний термін! Я йому місяць тому навіть натякнула про це... він тоді сильно сполохався, стривожився, побіг порадитися з отцем Михайлом, а потім помалу затих, заспокоївся... Шляхетний вчинок!.. – вуста Олени склалися в саркастичну усмішку. – Ухилитися хоче, чи що? Чи він вважає свої хлопські звичаї важливішими за мене?! Після цього ще й та святоша може повернутися до мого дому й виштовхати мене геть? Та ні ж, не пропали ще чари моєї вроди! Відчуєш ти мою непереборну силу! Не ласка – ревнощі замучать тебе! А інша вже ніколи не ввійде у твоє серце..."
Пан Чаплинський знову скочив на коня й під'їхав до Олени.
– Уже ми скоро будемо на місці, моя панно кохана, – несміливо почав він, а потім додав тихо, з благальним поглядом, – невже панна назавжди позбавить своєї ласки покірного й вірного, мов пес, раба? Адже я не хотів образити, але дурне серце не змогло стримати свого пориву. Я вже й без того покараний, тяжко покараний, – зітхнув він.
– Я не серджуся, пане, – сумно всміхнулася Олена, – адже сиротам і не годиться нехтувати настановами.
– Ні, не те, я розумію шляхетну гордість, я співчуваю їй. "Не набивайся в друзі, коли не просять", але не можу втриматися, не можу, – правда так і тягне за язик... Ну, ну, замовкаю! Німий, мов риба. А ось що я хотів повідомити і панні для роздумів, і навіть сватові, тобто вашому татові, до відома, – почав він діловим тоном, змусивши Олену серйозно прислухатися до його слів.
– На останньому сеймі у Варшаві нашого шановного короля викрили в намірах, спрямованих проти нашої золотої волі й конституції, тобто просто викрили в державній зраді{238}.
Олена поглянула на нього здивованими, спантеличеними очима та так і завмерла.
– У нього тепер відібрали майже всю владу, зірвали всі заходи, – провадив Чаплинський, смакуючи кожне слово, – але з його поплічниками мають намір учинити ще суворіше, особливо з дрібнішими та сумнівного походження. Таким у будь-якому разі пісенька вже проспівана, їхнє майно буде конфісковано, а, можливо, багато хто з них позбудеться й голови.
– Ай, заради Бога! – панна затулила очі руками.
– Панно, богине, чи варто жаліти таке зрадливе бидло? Катюзі по заслузі! – знизав він плечима. – Ось моєму сватові не завадило б озирнутися.
– А що? – швидко повернулася Олена.
– Та він же весь час крутився біля вже викритого Оссолінського, бував у короля, йому давали якісь доручення, на нього безперечно падає підозра.
– Я чогось не розумію, – заговорила Олена, підвівши на Чаплинського сухі очі, – отже, й Оссолінський може всього чекати?
– Усього не всього, а усунення з посади – напевно.
– А мій тато лише за те, що був відданий королю й першим сановникам вітчизни?
– Дитя моє, король сам є рабом вітчизни, рабом Речі Посполитої, – повчально тлумачив підстароста, – якщо він вимагає чогось незаконного, шкідливого для нашої свободи, то коритися йому в такому разі злочинно. Мій сват учинив необережно, і йому треба серйозно виправдатися, інакше ризикує всім... Річ Посполита до своїх внутрішніх ворогів немилосердна. А він іще так невчасно переді мною носа дере!.. Йому б переді мною запобігати ласки треба, бо я і в Кракові, і у Варшаві, і у Вільні маю впливових людей... мене всі знають, ім'я пана Чаплинського гримить по всій Литві та Польщі! – Його голос лунав дедалі зарозуміліше й зліше. – Тут йому, навіть якщо не знайдуть доказів вини, важко буде встояти без підтримки, а я, навпаки, розквітаю в силі: усе староство й тепер у моїх руках, володіння Конецпольських під моїми ногами, мої власні маєтки по всіх куточках Литви... Помре старий Конецпольський, син перейде на Поділля, а я залишуся тут справжнім старостою, – підкручував вуса Чаплинський, закусивши вудила...
Олена дивилася на нього новим, здивованим поглядом і дедалі більше блідла... У голові в неї кружляв якийсь хаос... у серці стояв тупий, надокучливий біль.
– Та що староста?! – дедалі дужче розпалювався Чаплинський. – Мені пропонували посаду польного гетьмана, а від польного до коронного один крок. Уродзоний шляхтич, моя панно єдина, не хлоп, та якщо ще й тут і тут, – ударив він себе по голові та по кишені, – повно, то він може загарбати у свої руки пів світу. – І, відчувши, що справив враження своєю промовою та ефектно завершив її, він заплескав у долоні й вишукано-люб'язно кинув до Олени: – Пильнуй, пишна крулево, забава починається... треба тримати правою рукою за ковпачок сокола, і щойно з-під тих собак, що он нишпорять берегом, вилетить чапля, або качка, або гуска, – треба відразу зірвати з птаха ковпачок і вказати на здобич...
– Ах, як це хвилює, – відповіла Олена з милою усмішкою, уже цілком опанувавши себе.
Із шумом піднялася з очерету велика чапля; широко змахуючи своїми вигнутими крилами й витягаючи складену мало не втроє шию, вона повільно повела головою з довгим дзьобом і, описавши в повітрі півколо, попрямувала назад до того самого берега, ближче до лісу.
Цієї миті Чаплинський зірвав ковпачок зі свого кречета й гукнув Олені: "Пускайте!" Але панна розгубилася, відняла руку від ковпачка й залишила сокола в темряві, а той іще міцніше вп'явся в її руку своїми загнутими пазурами.
Граційний, легкий, укритий гарним строкатим пір'ям, яке на голові зливалося в один темний відтінок, а до хвоста розходилося хвилями, кречет злетів із руки й дрібними, частими помахами крил майже прямовисно піднявся вгору, немов боривітер, щоб роздивитися, де здобич. Помітивши ж її, стрілою помчав навперейми. Чапля, побачивши свого смертельного ворога, сполохалася й почала квапливо набирати висоту; вона змінила попередній напрямок і повернулася дзьобом до ворога, намагаючись до зустрічі піднятися якнайвище, щоб увесь час перебувати над кречетом.
Соколи й кречети б'ють свою здобич згори; тільки кречет навскіс ударяє здобич і ранить її дзьобом, а сокіл злітає високо й, склавши крила, каменем падає на жертву.
Чапля летіла тепер у бік Олени, здіймаючись дедалі вище й вище. Кречет описував спіральні кола й наближався до своєї здобичі; але остання, – принаймні так здавалося знизу, – вигравала у відстані.
Олена була настільки захоплена цією повітряною гонитвою, що не тільки забула про свого сокола, а й забула про все на світі. Випустивши поводи, уся розпаленіла, із блискучими очима, вона стежила лише за поєдинком пернатих, закинувши голову.
Чаплинський підскакав і майже закричав:
– Панно! Пускайте ж сокола! Зніміть ковпачок, панно!
– Ай, пане, яка це чарівність! – захоплено вигукнула Олена. – Я й забула про свого... Ковпачок? Ах, зараз, – і вона нарешті зірвала його.
Сокіл стрепенувся, спочатку замружив від світла очі, а потім зірвався й полетів легкими півколами; але, помітивши здобич, ракетою зметнувся вгору й почав наздоганяти її широкими колами. Його стрімкий політ, очевидно, перевершував швидкість чаплі, і сокіл уже, мабуть, опинився в одній площині з кречетом, коли той помітив суперника; спочатку він зупинився, спантеличений, а потім, змінивши напрямок польоту, погнався за соколом; але той виривався все далі й далі вперед і вже здіймався вище за чаплю.
– А, сокіл, мій сокіл попереду! – по-дитячому захоплювалася Олена й плескала в долоні. – А яким крихітним він здається, наче ластівка в'ється.
– А ось і мій наздоганяє, – хвилювався Чаплинський.
Чапля тим часом, закинувши голову, напружувала останні сили, щоб піднятися вище за своїх переслідувачів, але сокіл уже зметнувся над нею, зупинився й завмер... Чапля стежила за ворогом і з трепетом чекала страшного удару. Ось сокіл склав крила, чапля раптом зробила вольт – перевернулася на спину, виставивши назустріч ворогові гострий дзьоб і довгі, міцні ноги.