Її рудувате волосся відтіняло незвичайну білизну шкіри; карі очі палали вогнем з-під густих оксамитових брів; у всій її постаті було щось вогненне, палке...
Пухнасті килими вже були розстелені на пагорбах; на них безладно порозкидали гаптовані шовком подушки. Товариство розмістилося. Із спеціально обладнаних фургонів з'явилися кухарі та лакеї.
У цей час до панства граційним алюром під'їхав чоловік років сорока п'яти. На його свіжому, мужньому обличчі відбивалися енергія й сила. І за поставою, і за одягом вершника можна було безпомилково впізнати в ньому уродзоного шляхтича.
– А, пан писар, наш генеральний писар!{236} – промовив підстароста, здивовано озираючись довкола, – а де ж пишна крулева? Невже вона залишилася вдома? Тоді цей ясний, лагідний ранок перетвориться на зловісний морок.
– Панна Олена зараз приїде, – сухо відповів пан писар.
– А, дякую, дякую, свате! – надзвичайно зрадів Чаплинський, – і від себе, і від усього панства дякую! Бо панна Марилька... ніяк не можу звикнути до нового імені, – зневажливо кинув він, – так, гадаю, наша пишна панна приведе тут усіх у небувалий захват: адже немає на цілому світі іншої такої зіроньки!
Неприємне тремтіння пробігло тілом пана писаря, але, придушивши в собі обурення, він мовчки підійшов до знайомої йому шляхти. Сам пишний пан староста люб'язно кивнув йому головою й процідив крізь зуби: "Прошу пана сідати!"
ІІ
Ранок розгорявся яскравий і блискучий. День обіцяв бути розкішним, одним із тих днів, якими обдаровує нас на прощання осінь і про які навіть склалася приказка: "Хто вмер, той кається, хто живий, той чваниться".
Ліс у своєму пишному осінньому вбранні виблискував під променями яскравого сонця всіма відтінками золота й бронзи; крони дерев, мов величезні куполи, тіснилися й громадилися в долині та знову підіймалися за нею, тікаючи широкими хвилями в синю далечінь. Поміж світло-золотистим покривом клена раптом здіймався іноді, немов похмурий чернець, почорнілий глід; навпроти нього яскраво червонів, наче оббризканий кров'ю, молодий берест; навколо темного дуба подекуди вився дикий виноград, красуючись своїми ліловими листочками.
Усе це поєднання м'яких переливів барв із яскравими переходами, уся ця приголомшлива велич вікового лісу справляли непереборне враження. Рудоволоса красуня не могла стримати захвату й голосно ділилася своїми враженнями з молодим, ніжним паном.
– Ах, пане мій, яка чарівність, яка розкіш! Це передсмертне вбрання таке прекрасне. Я неодмінно влаштую собі таке саме.
– Дозвольте! – вигукував молодий шанувальник. – У пані джерело життя і світла, пані не в'янучий ліс, а променисте сонце!
– Ото-то, пане, й погано, – зітхнула з чарівною усмішкою красуня, – від сонця всі ховаються й тікають просто до лісу, а коли я вберуся у вмирущі барви, мені приділятимуть більше зворушливої уваги... Сам пан відчує нову хвилю у своєму серці.
– Ну, пані Вікторіє! – сплеснув руками палкий шляхтич, – нічого вже з моїм серцем статися не може: воно все перетліло на вугілля.
– Ах, бідолашний, – зі співчуттям промовила пані Вікторія, – яке ж у пана нетривке серце!
– Агов, до забави! – пролунав цієї миті гучний вигук пана господаря.
– Пан накаже починати? – підскочив Чаплинський.
– Так. А що, у пана позначені найкращі місця для моїх почесних гостей?
– Позначені, пане!
– Мені особливо хотілося б догодити князеві Заславському. Я поступлюся йому своїм місцем. Мабуть, ви для господаря приберегли найкраще?
– Звісно, ясновельможний пане, – улесливо вклонився Чаплинський і засурмив у срібний ріжок.
На цей закличний звук відповіли і з глибини лісу, і з далеких узлісь інші ріжки, сповіщаючи, що всі перебувають на своїх місцях і чекають розпоряджень. Пан староста чигиринський знаком запросив своїх гостей пройти до лісу, а пан підстароста почав розставляти їх уздовж звіриних стежок. Панові писарю відвели місце значно нижче, у непрохідних хащах, які й доручили йому одному.
"Чи не хочуть вони вигнати просто на мене ведмедя?" – подумав пан писар і оглянув свій нагострений, дорогий ятаган.
Коли імениті гості стали на свої місця, Чаплинський запропонував панові старості зайняти його улюблене місце; воно містилося хоч і трохи далі, зате являло собою єдиний прохід для звіра, тож усе, що втече з лісу від кулі, неминуче мало натрапити на мисливця, який зачаївся тут. Молодий Конецпольський схвалив пропозицію й пішов слідом за підстаростою вгору вздовж узлісся.
– Вельможний пане, – зупинився Чаплинський, пропускаючи пана старосту вперед, – що ви думаєте про Суботів, про який я вам учора говорив?
– А що? – швидко повернувся пан староста, який думав зовсім про інше.
– Та те, що Хмельницький володіє ним незаконно...{237} jus occupandi*, не маючи на це жодних закріплювальних документів; адже це землі, що належать до староства, отже, кожен пан староста може наділяти ними кого захоче, але тільки на час свого панування, а для нового старости постанови попередника не обов'язкові.
– Але пан забуває, – заперечив із деякою досадою молодий Конецпольський, – що моїм попередником цього разу був мій батько, якого я глибоко шаную і чия воля для мене священна.
Цими словами намірам Чаплинського було завдано смертельного удару, і він, відчувши це, якось зіщулився, зігнувся й замовк; лише згодом, через деякий час, опанувавши себе, він знову почав тихо й улесливо, нібито тільки задля власного виправдання:
– Але високоповажний панів батько, чия воля і для всіх нас повинна бути священною, останнім часом змінив свою думку про військового писаря; його мосць публічно висловив жаль із приводу того, що залишив цю неспокійну голову живою.
– Кажуть, хоч я сам цього й не чув, – задумливо відповів староста, – у всякому разі батько натякнув би мені, що Хмельницький недобросовісно користується його даром, що наскільки раніше він своєю доблестю був корисний нашій милій вітчизні, настільки тепер став явним ворогом Речі Посполитої.
– Став ворогом, зрадником... Є свідки, що він належить до шайки Кривоноса, а панів батько, перший вельможа, державний діяч, що стоїть вище за короля, звичайно, був зайнятий важливішими справами, ніж розслідування щодо бидла... Нарешті одруження, недуга, – улесливо нашіптував Чаплинський.
* Правом захоплення (латин.)
– Т-так, але пан забуває, що сам батько змінив свої політичні переконання, почав підтримувати короля... почав виступати проти нашої золотої свободи...
– Ех, вельможний мій пане, такі чутки розпускає про ясноосвіченого магната лише козацьке бидло, ось на зразок цього писаря, щоб високим ім'ям посіяти смуту... О, повірте, ви пригрієте за пазухою змію!
– Можливо, та я й сам його недолюблюю, – потер собі чоло староста, – не довіряю його улесливим промовам. Але щоб явно порушити розпорядження батька – нізащо! Швидше голову йому зніму, якщо викрию в зраді, а принизитися до грабунку хлопа – не принижуся!
– Я схиляюся перед високими поняттями про лицарську честь, які вельможний пан у собі виховав, – ще нижче вклонився підбадьорений Чаплинський, – тільки в будь-якому разі повторюю, що це людина дуже хитра й украй небезпечна... Його б усунути, обмежити...
– Т-так, якби Перун його розбив, то я був би радий, – усміхнувся пан староста, – а зачепити людину без жодного приводу з її боку вважаю негідним себе.
– А якби хтось учинив над горезвісним писарем або над його майном якесь насильство, – уп'явся в старосту розширеними зіницями Чаплинський, осяяний якоюсь пекучою думкою, – то вельможний пан подивився б на це крізь пальці?
– А мені що? – знизав той плечима, – для розгляду і особистих образ, і майнових справ є спеціальні суди, нехай скаржиться!
– Цілком правильно! – Чаплинський аж захлинувся від захвату. – Ось і місце! – показав він на розбитий блискавкою стовбур липи. – До цього пня збігаються всі стежки. Ну, щасливого полювання, коханий мій пане! – вклонився він і, не чуючи землі під ногами, побіг уздовж узлісся дати сигнал до початку гону, а сам вирішив вирушити з дамами, особливо з панною Марилькою, на цікавіше полювання...
Пан писар ще раз озирнувся, зняв дорогу черкеську рушницю, подаровану йому приятелем Тугай-беєм, прочистив голкою затравний отвір, підсипав на поличку свіжого пороху й поправив кремінь; оглянувши її ще з усіх боків, разів зо два чи три приклавшись і прицілившись, він нарешті залишився задоволений рушницею й поставив її біля стовбура берези, за яким причаївся й сам; такого самого ретельного огляду зазнали і його турецькі пістолети, і ятаган, і кинджал, і навіть мисливський ніж. Заспокоївшись щодо зброї, писар почав придивлятися до місцевості, господарем якої йому довелося бути.
Немов зачарований, стояв задумливий ліс. Усе було спокійно під високими світлими склепіннями. Лише плями яскравих барв повільно пересувалися по них, то виблискуючи грою світла, то зливаючись у химерні веселки. Унизу було світло; але світло, що проникало крізь товщу зелені, набувало тут фантастичного золотаво-блакитного відтінку. Товсті стовбури вікових дерев у міру віддалення забарвлювалися дедалі більше в синій колір, так що глибина лісу здавалася вся синьою... Лише подекуди сонячні промені, що проривалися крізь листя, обсипали яскравими відблисками велетнів і порушували світлову гармонію.
У лісі панувала чутлива тиша; лише дятли порушували її, і луна дзвінко розносила лісом їхнє постукування. Тут, у глибині лісу, тягло сирістю, і в повітрі, хоч і м'якому, вже відчувалася підбадьорлива свіжість, провісниця майбутніх морозів.
Урочистий спокій дрімучого лісу вгамував бурю, що вже була здійнялася в серці прибулого гостя, і навіяв поетичне затишшя: лише внутрішній мисливський запал поволі розпалював його й змушував серце здригатися від солодкого трепету. Він придивлявся до кожного куща, до кожного поваленого дерева... Ніде нічого... навіть лісової миші!.. Лише по той бік яру заколивалася якась тінь. Чи не лисиця це? Вони чутливі й тікають ще до наближення небезпеки. Але ні!.. Лисиця на такій відстані – не більша за кішку, а це щось інше...
Пан писар почав пильніше стежити за цим місцем і нарешті переконався, що там, за дубом, ховається теж якийсь мисливець.
Панові писарю це здалося дивним.