На таких полюваннях місця запрошеним гостям завжди відводили дуже ретельно, і ніхто зі сторонніх не смів ані перебігати, ані займати місце, призначене іншому, а тут непроханий товариш захопив його місце. Мало того, загарбник перебував ближче до вузького ярка, яким неодмінно мав проходити звір, а тому йому, господареві місця, залишалося бути лише благородним свідком.
"Чи не насмішка це? – дивувався пан писар. – Навряд чи... Але хто ж там? Може, якийсь мисливець, що злодійкувато прокрався сюди? Ото ж бо він зі своєї засідки так пильно стежить за мною, наче боїться, щоб я його не помітив. От лиходій! Бач, щось блиснуло... О, знову! А втім, хай йому грець і з цим панським полюванням, і з хамською послугою! Запалити люльку, щоб удома не журилися!.." – вирішив він нарешті й поліз по кисет.
Спочатку в ньому обурився був мисливський запал, але досада від того, що хтось інший перебив йому місце, взяла гору. Якщо вже псувати, то псувати: "Як не мені, так і не свині!" Він трохи розстебнув жупан, опустив пояс і навіть зняв шапку, повісивши її на сучку, бо від ходьби та хвилювання йому стало душно, і, набивши люльку тютюном, із насолодою затягнувся їдким димом.
Раптом далеко попереду залунав ріжок, але не боязкий і ніжний, а зухвалий, викличний. Йому хором відгукнулися інші, а слідом почувся глухий шум, немов дедалі дужчий прибій невмовкного моря.
Пан писар здригнувся й машинально загасив великим пальцем вогонь у люльці; потім, піддавшись мисливській пристрасті, що охопила його, узяв до рук рушницю й почав придивлятися, куди б йому перебігти чи переповзти, щоб зайняти вигідніше місце, ніж таємничий товариш. Він помітив, що праворуч від нього тягнувся густий дикий терен і, вигинаючись дугою, спускався до самого дна балки, де вже перемішувався з очеретом та верболозом; там-таки за ним стояло товсте дуплисте дерево, і, очевидно, напрямок яру збігався з ним в одну лінію. Збагнувши все за одну мить, Богдан пригнувся, пробіг цю відстань і став за деревом. Місце виявилося справді кращим: тепер дно балки лежало просто перед ним і давало змогу стежити за звіром, що наближався, ще здалеку. Зловтішна усмішка промайнула обличчям пана писаря: "Ну, тепер уже в будь-якому разі я стрілятиму перший, а ти, лиходію, уявляй собі, що я дурень, що я все ще на старому місці стою!.. А втім, за горбком його звідси й не видно", – кинув він пильний погляд у бік засідки, а потім, повернувшись обличчям до загону, занімів, завмер, увесь обернувшись на напружену увагу.
Шум наростав. Луна, прокинувшись, гулко понесла його під широкими склепіннями лісу. Ось до невиразного гулу долучилося боязке й верескливе дзявкання гончаків; за ним за кілька митей озвався хрипкіший собачий бас; потім ще й ще... і раптом уся зграя залилася сотнями різноманітних голосів, переважно зворушливо-жалібних, із підвиванням. Ліс немов здригнувся й насторожився.
Серце Богдана тривожно закалатало; він іще пильніше почав стежити в напрямку шуму, що наближався. Ось промайнула лисиця... подалася, здається, на товариша... ось інша мелькає лівим, крутим схилом яру... зупинилася, понюхала навколо повітря своєю гострою, майже чорною мордочкою, махнула довгим пухнастим хвостом і попрямувала просто на нього.
Фу ти, який здоровенний лис! Спина темна-темна, хвіст по краях ледь сріблиться, і тільки на череві підпалини, але витрачати на такого дрібного звіра кулю не годиться: наші діди берегли її лише для великого звіра, з яким і поборотися було любо, а дрібного або цькували, або ловили в капкани.
Та ось неподалік, на дні балки, у самих хащах, почувся тріск, що наближався, і прискорене форкання. Богдан здригнувся, звів курок і взяв рушницю напереваги, притулившись до дуплистого дерева.
III
За мить з'явився й звір, – величезний дикий кабан наполовину висунувся з терну, щоб визначити, куди тікати далі. Потворна голова, непропорційно велика навіть порівняно з тулубом, із опущеним рилом викидала зі свистом і хропінням клуби піни та пари; налиті кров'ю очі злобно виблискували; оголені й загнуті назад ікла яскраво біліли на тлі чорно-бурої шерсті; наскрізь просякнута деревною смолою та брудом, вона перетворилася на непробивну броню; єдиними вразливими місцями залишалися лише вухо та око. Богдан приклав рушницю до плеча й чекав зручнішого повороту голови. Раптом пролунав чийсь постріл, і Богдан здригнувся від несподіванки. Звір вискочив із засідки й, не бачачи ворога, хотів був звернути вбік, але досвідчений стрілець добре впіймав його на приціл і послав навздогін влучну кулю. Гримнув постріл, кабан уткнувся рилом у землю, підвівся на передніх ногах і почав мотати головою в один бік, наче бажаючи дістати іклами до пораненого місця.
– Убитий! Здохне! – потирав руки Богдан. – Оце так рушничка, дякую Тугаєві! – І він у захваті гукнув: "Го-го!", даючи знати найближчим ловчим, що звір на місці й щоб вони поспішали; але звір, почувши крик, знову підвівся й, хитаючись на всі боки, побрів ліворуч углиб лісу. Витягнувши ніж і залишивши біля пня рушницю, Богдан кинувся за ним навздогін. Проте смертельно поранений кабан, оббризкуючи кров'ю стебла й чагарники, напружував свої могутні сили й не тільки не сповільнював ходу, а, навпаки, прискорював її. Тепер наздогнати його, принаймні без собак, ставало важко; утім, злагоджений хор гончаків уже гнався по п'ятах, дедалі гучніше лунаючи. Богдан починав уже стомлюватися, задихатися, аж раптом помітив, що кабан провалився в якусь яму й безпорадно борсається в ній; тоді він із подвоєною енергією кинувся на свою здобич, але та немов глузувала з нього, і тієї миті, коли переможець уже гадав наскочити на звіра, той ще раз вирвався й зник у найближчому чагарнику. Богдан біг так стрімко, що не зміг зупинитися й сам опинився в тій самій ямі чи барлозі, звідки щойно вирвався вепр. Упавши з розгону, Богдан спершу відчув біль від забиття чи вивиху, а потім із ями до нього долинули людські голоси й стогони. Остання обставина вразила його; він нахилився, щоб дізнатися, хто там, але раптом із глибини загарчав злобний голос:
– Якщо ворухнеться – кулю з'їсть.
– Раз мати породила! – гукнув у яму Богдан.
– О, свій! – радісно відповів хтось, але цієї миті вся зграя гончаків налетіла на жалюгідне лігво; з виттям і гавкотом собаки взялися рити землю, а троє навіть скочили в саму яму. Богдан повиштовхував їх і, гукнувши: "Суботів!", сам вискочив на пагорб.
Зграя немов розділилася на три гурти, завзято гавкала й розгрібала землю. Здогадавшись, що й там, можливо, сидять такі самі несподівані звірі, як і в цій барлозі, Богдан із усією енергією кинувся відвертати зграю, скеровуючи її на сліди червоного звіра. Спіймавши кількох гончаків, він підвів їх до свіжих слідів, оббризканих кров'ю, і коли ті, заскавулівши, стрімко й завзято помчали в чагарник, спрямував туди й решту зграї, уже збуджену своїми товаришами. Лише тоді, переконавшись, що жодного доїжджачого тут немає, Богдан вільно зітхнув і, витираючи рукавом жупана піт, що рясно виступив на його чолі, сам попрямував уповільненим від утоми кроком у ці хащі. Неподалік у долині вся зграя кружляла на одному місці, переможно гарчачи.
А тим часом із пагорба до болота спускалися двоє вершників.
Вершником попереду був пан підстароста, а за ним їхала пишна панна Олена, вбрана в напівпольський, напівукраїнський костюм, що переливався світло-рожевими та світло-ліловими відтінками; вона нагадувала ніжну квітку ранньої весни. В обох вершників на лівій руці сиділо по хижому птахові, голова якого була накрита червоним, прикрашеним ковпачком. За пишним панством на шанобливій відстані їхали ще кілька корогутників із такими самими ловчими птахами; унизу біля болота стояли особливі мисливці з лягавими собаками.
– Не дивно, моя крулево, усе це може наводити на різні здогади... – щиро й переконливо говорив підстароста, осаджуючи коня й пропускаючи Олену поруч із собою, – адже панна цілих два місяці нікуди й очей не показувала, не допускала до себе, наче замурована красуня в зачарованому лісі!.. Їздив я, їздив!
– Невже аж так часто? – побіжно кинула Олена з лукавою усмішкою.
– Хай мене Перун розіб'є! – вигукнув підстароста. – Та хоч би й довелося зустрітися, як у казці, зі змієм-собакою, хоч би зламав об нього пару списів, потішив би богатирську відвагу. Уже або мені, або йому, собаці. Та, на мою біду, суботівський змій сам ховався.
– Лицарство робить панові честь, – Олена метнула блискучий погляд у саме серце підстарости, – але, на жаль, у Суботові біля мене не було змія-сторожа, – спалахнула вона легкою блискавицею.
– А сам цей загарбник-власник, де ж він перебував?
– Тато Богдан? – здивовано підвела Олена вії, а потім відразу опустила їх чорною торочкою. – Він перебував біля дітей-сиріт, то віддалявся на пасіку молитися й сумувати за дружиною...
– Го-го! Повірю! Сто чортів із відьмою! Такий-то він, цей козак, – зневажливо вигукнув Чаплинський, – такий він ніжний і пристрасний малжонек?
– Пан Богдан, – наголосила Олена й зблідла, мов лілея, – поводився шляхетно з дружиною і за її життя, і після смерті, тато мій узагалі людина шляхетна.
– Ха-ха! І панна це стверджує, саме панна? Єзус Марія! – витріщився він на неї своїми опуклими світлими очима.
Олена зашарілася аж до вух і не знайшла, що відповісти.
– Невже ж, – провадив із гіркотою співрозмовник, – невже пишна панна, крулева литовських лісів, прив'язана до нього, як донька, чи навіть... я мовчу! – схаменувся Чаплинський.
– Тато для мене, – після деякого мовчання відповіла схвильована Олена, – багато, дуже багато зробив добра; він урятував мене від смерті, вирвав із рук ворога, захистив від переслідування, доручив опіці магната, отже, дав едукацію, і тепер любить, мов рідну дитину...
– Може, й більше? Відьму йому в горлянку! – прошипів крізь зуби супутник, примружуючи очі.
– Пане! – гордо підвела голівку Олена й метнула на Чаплинського блискавичний погляд.
– Пшепрашам, – зіщулився той і відразу перейшов на зворушливо-щирий тон... – Я вірю, він справді зробив панні кілька послуг, і вже стократно був винагороджений за них самим тим, що міг їх зробити: я б за одне це, за саму можливість, за близькість до панни відмовився від раю...