Удалині він побачив рудокосу красуню. Вона їхала верхи; до тороків у неї була прив'язана лисиця; молодий шляхтич щось підлесливо говорив їй, під'їжджаючи то праворуч, то ліворуч, але Вікторія, очевидно, не удостоювала його увагою. Вона зраділа, коли побачила пана ротмістра, і, рішуче відсторонивши молодого залицяльника, завела зі своїм давнім знайомим жваву розмову про те, що її хвилювало.
Богдан, уникаючи зустрічі, повернув ярком ліворуч і несподівано зіткнувся віч-на-віч з Ясинським. Той аж відсахнувся від жаху, зблід і затремтів, мов осиковий лист.
"Ось він, Юда!" – промайнуло в голові Богдана.
– Чого це пан так перелякався? Що побачив мене живим? – зневажливо кинув він йому. – Ми характерники, і з паном іще порахуємося.
Ясинський хотів щось відповісти, але в нього сильно цокотіли зуби.
Богдан плюнув у його бік і попрямував до товариства; він зупинився на пристойній відстані, схований вербою, і видивлявся, де перебуває його квіточка, його зірочка, але поки що її ніде не було видно. Богдан стояв довго, товариство вже давно розмістилося й віддавалося культу Бахуса та Церери; он і Вікторія сіла поміж молодими людьми, але, попри їхні залицяння, попри захоплені слова, що сипалися до її ніжок, не слухає їх, а, спрямувавши очі на куточок лісу, який спалахнув багряним відблиском, сидить нерухомо, і легка тінь смутку лягає на її замислені очі. Розмови долинали до Богдана цілком виразно.
– Славно, славно ми відшмагали короля у Варшаві на сеймі! – сміявся басом надмірно огрядний пан Цибулевич, той самий, що пом'якшив гасло Єремії Вишневецького й замість "вогнем і мечем" проповідував "канчуком і лозою". – Викрили всі його підступи, усі зловмисні замахи на нашу свободу. Дякувати великому канцлерові князю Радзивіллу та ясному панові Сапезі, вони викрили. Зрада, зрада!
– Невже аж до цього дійшло? – засумнівався Конецпольський.
– Слово гонору! Як Бога кохам! – ревів Цибулевич. – Приповідні листи скріплював своєю печаткою, а не канцелярською, наймав чужоземні війська без відома сейму, давав гроші на озброєння цього козацького бидла, наділяв його якимись привілеями, благословляв напади й походи на мирних із нами турків, щоб втягнути їх у війну, або ж для того, щоб підняти козацьке військо й за допомогою псячої крові зруйнувати нашу золоту свободу.
– На погибель усім зрадникам! – заревіло вже напідпитку товариство.
– Ну, а на чому зупинився сейм? – запитав Чаплинський.
– Ха-ха! – загримів Цибулевич. – Відібрали в короля всі прибутки, заборонили зносини з іноземними державами, наймання військ, позбавили права видавати будь-які постанови, привілеї, мати власне військо, крім тисячі гайдуків, обмежили навіть роздавання королівщини, поставивши її під опіку... Одне слово, цю короновану ляльку тепер триматимуть тільки для парадів...
– Віват, пане Цибулевичу! Ха-ха-ха! – усі вибухнули гучним реготом. – Спритно сказано, коронована лялька! Віват, віват!
– Але ж у короля, як виявляється, – відсапуючись і сопучи, вставив князь Заславський, – була велика партія... і, можливо, вона ще здійме боротьбу?
– Атож, звісно... – Опацький напхав обидві щоки бігосом, – Оссолінський, Казановський, Радзієвський... гм-гм!.. та інші, а головне, вони мали поплічників тут: ось із цими пташками вже треба серйозно розправитися...
– О, ми знаємо тутешніх поплічників! – зловтішно заявив пан Чаплинський. – Саме тут і криється головне гніздо зради... Тут під полою надто милостивої влади й плодяться ці гади.
– То розчавити їх! – вигукнув хтось здалеку.
– Дайте час! – багатозначно відповів староста.
– А боротися нехай спробують! – брязнув шаблею якийсь задиркуватий юнак.
– Та ми просто не дамо королю ні кварти, ні ланового{239} на жодні витрати, – відсапувався Опацький, – тоді йому не те що на військо, а й на власні харчі не вистачить.
– Одначе, – заперечив Заславський, – якщо позбавите державу прибутків, то зробите її беззахисною перед ворогами, перед сусідами.
– Е, князю! – засміявся Опацький. – Та ну їх із цими війнами: самі руйнування та збитки! Краще вже, коли що, відкупитися... або там віддати якийсь шмат порожньої землі, ніж витрачатися... Заощадження нам знадобляться...
– Правильно, правильно, пане! – почулися схвальні відгуки з усіх боків.
– А для хлопів, для приборкання внутрішніх ворогів, – заревів Цибулевич, – у нас є свої надвірні війська, і ми тепер скрутимо це бидло в баранячий ріг!
– Так, так, – почулося із задніх рядів, – але спершу треба до ноги винищити це козацтво.
– І винищимо, – гикнув Опацький.
– Усе зруйнуємо, – підсумував Чаплинський, – і житимемо тільки для себе... кохатимемо й насолоджуватимемося!
– Віват! – заревів натовп, що співчував цим словам.
Богдан більше не міг слухати. У нього немов щось обірвалося в грудях. Холодний піт виступив на чолі великими краплями, у вухах здійнявся такий гул, наче він летів у бездонну прірву... "Он воно що! Смерть, погибель! Ось чому цей негідник був такий зухвалий!" – промайнули в його збудженому мозку уривчасті думки.
Богдан пішов навколо бенкетувальників розшукувати свою горлицю й нарешті помітив її трохи осторонь; вона стояла зі своєю камеристкою Зосею й про щось весело з нею щебетала... потім Зося кудись поспішно пішла, а Олена залишилася сама й замислилася: вона задивилася на схід, де ліловий серпанок уже лягав імлою на м'яку далечінь, і якась примхлива тривога промайнула хмаринкою по її личку...
– Час, моя голубко, додому, – Богдан ніжно торкнувся її плеча.
– Ай! Це тато... – винувато опустила очі Олена й, схаменувшись, додала: – Так, час... хоч господарі люб'язні та гостинні...
– Та ось які гостинні... – І Богдан показав їй прострелену кулею шапку.
– Що це? – здригнулася Олена.
– Куля, випущена мені в голову.
– Ай! – Олена заплющила очі й стиснула Богданову руку. – Поїдемо, поїдемо звідси!
Богдан тихо відвів її до колимаги, до якої ззаду був прив'язаний дикий кабан, а сам скочив на свого Біляша.
Короткий осінній день догоряв. Величезна вогненна куля сідала, палаючи яскравим багрянцем. Закривавленою лускою червонів увесь захід, і до самого зеніту сягали криваві смуги... Богдан поглянув на небо й мимоволі здригнувся: його вразила така фатальна відповідність між цим небом і його бунтівними думами...
V
Ясне вересневе сонце весело освітлювало своїми лагідними променями просторий заможний хутір, що розкинувся степом аж до самого Тясмину. Гарний новий будинок із різьбленим дубовим ґанком, безліч господарських будівель, укритих охайними солом'яними стріхами, високі скирти на току, – усе це свідчило про заможність і хазяйновитість власника, а величезний сад, що простягався за будинком, убраний осіннім сонцем у найвигадливіші барви, засвідчував і неабияке естетичне почуття. І влітку, і взимку – будь-якої пори хутір мав такий привітний і гостинний вигляд, що в кожного подорожнього мимоволі виривався гучний вигук: "Ай та й молодець пан сотник! Оце хутір, так хутір, кращий за панські хороми!"
Попри те, що не всі візерунчасті віконниці в будинку були відчинені, на подвір'ї вже вирувало життя: високий журавель біля криниці безперестанку й різко скрипів, то піднімаючись, то опускаючись над цямриною; біля корита юрмилися коні й худоба; дівчата снували з льоху до кухні й із кухні до комори. Смаглявий молодий козак із чорним, мов смола, волоссям ганяв коня на корді. У повітрі стояв бадьорий гамір, пересипаний легкими ранковими сварками баб.
До воріт під'їхав якийсь вершник і, увійшовши без коня на подвір'я, почав шепотітися з однією з молодиць. Молодиця побігла й невдовзі викликала до нього за ворота молоденьку служницю з лукавим, хитруватим обличчям. За її кокетливим шляхетським убранням її можна було б прийняти за справжню панну, тільки манери виказували її. Приїжджий тихо й квапливо про щось переговорив зі служницею і, діставши від неї кілька таких самих поспішних відповідей, сунув їй у руки якийсь папір і згорток та швидко скочив на коня.
У великій світлиці будинку сиділи, присунувшись ближче до вікна, дві молоденькі дівчини; у руках вони тримали рушники, на яких вишивали тонкі, прозорі мережки. Але здавалося, що робота не дуже захоплювала дівчат, бо вони раз у раз складали її на колінах і починали серйозно й тривожно про щось розмовляти напівголосно, позираючи на вхідні двері. На вигляд їм можна було дати не більше шістнадцяти-сімнадцяти років. Одна з них, яка здавалася трохи молодшою, була надзвичайно ніжна й тендітна. Її світло-русяве пухнасте волосся було заплетене в довгу косу; тонкі риси обличчя мали в собі щось панське, і все її личко, хоч і бліде, було надзвичайно привабливим. Друга ж мала вигляд справжньої степової красуні. Її чорне волосся розсипалося неслухняними кучериками над чолом і спадало важкою косою на спину; на смаглявому личку пробивався густий рум'янець; тонкі, немов шнурочком виведені, брови виразно вигиналися над великими карими очима, водночас задумливими, лагідними й грайливими, а за кожної усмішки з-за яскравих вуст дівчини визирали два ряди зубів, таких дрібних і блискучих, немов зубки молодого мишеняти.
– Слухай, Оксано, як ти думаєш, чому це тато, відколи повернувся з полювання, ось уже тиждень ходить хмара хмарою, навіть удома не сидить, усе більше на пасіці? – допитувалася молода світловолоса дівчина, втупивши свої ясні, оповиті смутком очі в подругу.
– Може, якась пригода сталася? Від Ганджі я чула, розповідав, що на панові шапку кулею прострелили.
– Ой лелечки! – сплеснула руками перша. – Спаси нас, Матір Божа! За що ж вони так на тата?.. І навіщо їздити туди, де люди такі недобрі, такі злі? – притулилася вона до плеча Оксани.
– Катрусю, голубочко, уже й сльози! – обіймала й цілувала Катрю Оксана. – Бог милував, ну, то й радій. А може, то й брехня! Скажи мені краще, чому це панна Олена теж уже з тиждень сама не своя, немов учорашнього дня шукає, а завтрашній загубила?
– А що ж? Певно, стривожилася за тата, – адже він їй благодійник.
– Ой, не така вона, щоб добродійства довго пам'ятати, – похитала головою Оксана, – бігають у неї очі, хитрує вона, і що не скаже, то все неспроста.
– Ти несправедлива до неї, Оксаночко, – гаряче заступилася за свою названу сестру Катря, – ти її недолюблюєш... Я знаю за що, і ти маєш рацію. Але до тата й до нас Олена дуже добра й ласкава.
– Так, щоб усе на польський лад переробити! – буркнула Оксана й почала щось розпорювати у вишивці.
– Не на польський, а на едукований лад, – блиснула очима Катря.